Наталя Кравук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №40, 2019-10-06

Перемишль – місто з багатою історією, може пишатися великою кількістю як світських, так і церковних інституцій. На збільшення тут кількості свідомої інтелігенції мала великий вплив ІІ Державна жіноча вчительська семінарія. Про необхідність підготовки вчителів для народних шкіл і початки діяльності семінарії зібрав матеріали та впорядкував, розділивши на тематичні розділи, професор Степан Заброварний – науковець, відомий громадський діяч, представник української громади в Польщі.

Першоджерелом для написання книжки стали архівні матеріали, які зберігаються в Перемишлі та Львові, а також спогади (з огляду на давнину – їх мало) і фахова література. Автор монографії опрацював багато матеріалів, надрукованих у львівській і перемиській пресі. Насамперед у часописах: «Перемиський вістник», «Український Бескид», «Український голос», «Українська школа» і «Рідна школа», де висвітлено життя в перемиській жіночій учительській семінарії. Для повноти та об’єктивності представленої історії цього навчального закладу Степан Заброварний звертається також до досліджень польських і українських істориків та педагогів.

У другій половині XIX століття в Галичині відбувався розвиток мережі народних шкіл. Потрібні були вчителі з педагогічною підготовкою. Після довгих дискусій, у 1871 році створено трирічні жіночі учительські семінарії. Програма навчання охоплювала 18 предметів, серед них – три години на тиждень руської (української) мови. Через чотири роки навчання в семінарії продовжено до чотирьох років. До школи в Перемишлі прибувала також молодь із околиць. Швидке зростання та розвиток вчительських семінарій не сприймалися як позитивне явище поміщиками. На форумі Галицького сейму вони вимагали обмеження стипендій і витрат на школи. Подібну позицію зайняв і ректор Краківського університету, виступаючи за зменшення кількості років навчання в народних школах з шести до чотирьох, бо, мовляв, селянинові вистачить вміти читати й писати. Що цікаво, прості селяни не шкодували коштів на навчання своїх дітей у школах. Сприяла цьому також церква – сільські парохи та церковна ієрархія. «Число семінаристок греко-католицького віровизнання, що було рівнозначне з українською національністю, в перемиській семінарії з року в рік систематично збільшувалося і тому дирекція школи вирішила збирати їх в окремих класах «Б». Таким чином від 1891–92 шкільного року в перемиській жіночій вчительській семінарії введено рівнорядні руські (українські) класи і школа стала утраквістичною, тобто полсько-руською», – пише автор книжки.

«Число семінаристок греко-католицького віровизнання української національності в перемиській семінарії з року в рік систематично збільшувалося, і тому дирекція школи вирішила збирати їх в окремих класах «Б». Отже, з 1891–1892 шкільного року в перемиській жіночій вчительській семінарії введено рівноправні руські (українські) класи, і школа стала утраквістичною, тобто польсько-руською», – пише автор книжки.

Під час польсько-укранської війни (1918–1919) для жіночої семінарії ліквідовано школу вправ. Для українських семінаристок замість неї тепер була п’ятикласна народна школа, яка існувала в Українському інституті для дівчат. Часами мали місце певні проблиски в плані сприяння українській меншині, яка опинилася під польською владою. Однак помінявся міністр освіти, який був прихильником ендецької політики щодо українського населення, спрямованої на повну його денаціоналізацію та асиміляцію.

Указом від 1923–1924 шкільного року вивчення більшості предметів мало відбуватися польською мовою, а куратор освіти заявив, що всі школи на території Польської держави є польськими школами. Полонізація українського шкільництва стосувалася не тільки форми, але й змісту навчання.

Професор Заброварний наводить у книзі приклади дозволених і недозволених підручників. Замість слова «український» треба було вживати «руський». Шкільний закон від 31 липня 1924 року під час голосування опротестували українські посли в польському Сеймі та вийшли з зали. Освітній закон створив міністр Станіслав Грабський. Цим документом порушено міжнародний договір, що стосувався території з більшістю українського (чи білоруського) населення, для якої слід було ввести автономну систему державного управління.

Усе це викликало обурення в українському суспільстві, навіть дійшло до створення підпільних організацій та убивства директора І Жіночої учительської семінарії Софрона Матвіяса, який змушений був виконувати полонізаційні директиви кураторії. Наступним кроком було закриття шкільних гуртків «Пласту» (формально це сталося 26 вересня 1930 року).

У 1925–1926 шкільному році в польсько-українських утраквістичних школах навчалося тільки 9,5% учнів польської національності та аж 88,2% – української. Виразно видно, що в законі Грабського йшлося про денаціоналізацію української молоді. У 1934–1935 шкільному році, внаслідок реформи, відкрито перший клас гімназії нового типу. Отже, останні випускниці вийшли з учительських семінарій старого типу в 1936 році.

З аналізу вченим Степаном Заброварним ситуації українського шкільництва в Перемишлі видно, що, не дивлячись на низку обмежень з боку владних структур, ІІ Державна жіноча вчительська семінарія з українською мовою навчання відіграла значущу виховну роль серед української молоді. Її випускниці поповнили плеяду патріотичної української інтелігенції. Вони несли освіту переважно в села та були ініціаторками культурного життя.

Монографія професора, для написання якої автор детально досліджував документи, засвідчує величезну роль вчительської семінарії в освіті українок. За час існування цієї установи з українською мовою навчання, з атестатом зрілості з неї вийшли понад 800 осіб і понесли знання в народ. У духовному й матеріальному плані семінарії допомагали греко-католицькі священнослужителі – митрополит Андрей Шептицький, єпископи Костянтин Чехович та Йосафат Коциловський. У школі працювали видатні педагоги, серед яких – відома українська художниця Олена Кульчицька. Треба зауважити, що в книжці представлено також життя семінаристок у пансіоні-інтернаті Українського інституту для дівчат та інтернаті сестер василіянок.

Автор книжки, працюючи над її глибоким змістом, розмістив статистичні таблиці, освітні закони й розпорядження, списки учениць та біографії і знімки педагогів, а також світлини вихованок школи, будинків, у яких вони вчилися та проживали.

Книжка має характер популярно-наукового видання й доступна для тих зацікавлених історією українського шкільництва у княжому граді Перемишлі, кому пощастило її придбати. Наклад – тільки 250 примірників.

Професор Степан Заброварний – автор низки наукових праць з економіки та історії, а також численних публіцистичних статей, надрукованих у «Нашому слові», «Нашій культурі» та «Українському альманасі». Вітаємо шановного науковця з багатим науковим доробком і 90-літтям від дня народження. Бажаємо Вам, пане Степане, міцного здоров’я. Сподіваємося побачити нові історичні видання та спогади про повоєнне життя української громади в Польщі.

СТЕПАН ЗАБРОВАРНИЙ, ІІ ДЕРЖАВНА ЖІНОЧА ВЧИТЕЛЬСЬКА СЕМІНАРІЯ В ПЕРЕМИШЛІ (1872–1936). ЛОДА ПЕРЕМИШЛЬ–ЛЬВІВ, РАСТР-7, 2018. – 208 С.

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*