Василь Шляхтич ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №47, 2019-11-24

Богдан-Ігор Антонич – український поет родом із Лемківщини, з села Новиця, що біля Горлиць. Він прийшов на світ 5 жовтня 1909 року. Батько поета – греко-католицький священик, якому випало служити на території тодішньої Галичини, що була частиною Австро-Угорської імперії. Коли мав народитися їхній з дружиною, як знаємо нині, єдиний син, батько змінив прізвище – Кіт, або, як іноді пишуть, Кот. Чому він це зробив – ми й досі точно не знаємо, існують різні версії цієї події.

Зістріч у зеленогірській домівці

Тепер спитаймо себе, чи Богдан-Ігор Антонич вважав себе за лемка, чи був лемком? Чи роки, які він прожив у Новиці, дають нам право так його називати? Певно, що так. Поет жив серед селян, які розмовляли говіркою того ж регіону, вловлював та запам’ятовував їхню лексику й наголоси. Коли він почав писати вірші, перші тексти створював саме говіркою, яку виніс із рідного села. У студентські роки Антонича у Львові це було причиною неприйняття його творчості серед інших поетів-початківців, а з часом – і видавців. В редакціях часто сміялися з його наголосів. Серед львівських поетів говорили, що тексти Антонича не принесуть жодної користі, бо чим може бути корисний хтось родом із «провінції», з Лемківщини?

Тут мені спадає на думку Святе Письмо, де є слова: «Що доброго може прийти з Лазарету?…». Як ми всі знаємо, із Лазарету прийшов Ісус, Спаситель всіх людей. Так і з Лемківщини прийшов на світ геній новітньої української поезії.

Антонич дуже переживав, коли з його говірки насміхалися. Бувало, що він довгими ночами працював над віршами і сам їх редагував. В його кімнаті на столі лежали різноманітні словники, завдяки яким він вдосконалював свою літературну українську та збагачував лексичний запас. Завдяки систематичній роботі його рядки набирали нових поетичних барв і ставали зрозумілішими для читачів – так писали про Антонича його тодішні знайомі. Але писали вже після його смерті: за життя поета позитивних відгуків йому люди давати не хотіли, щоб і з них не насміхалися за сприяння Антоничу.

Спочатку творчістю поета не особливо цікавилися серед української інтелігенції. Коли вийшла друком збірка «Три перстені», за яку він отримав літературну нагороду Товариства українських письменників і журналістів ім. Івана Франка у Львові, Ігор-Богдан Антонич стає вже зрілим і зрозумілим поетом. Однак насправді лише після його смерті літературознавці почали читати, аналізувати і розуміти твори великого українського митця. Не забуваймо, що – як пишуть дослідники творчості Антонича – у юнацькі роки він перечитав усі доступні на той час тексти переможців Нобелівської премії.

Тому й поезія його спиралися на західні зразки, які добре розумів Антонич і не дуже – читачі й рецензенти львівських та галицьких середовищ. Поет на багато років випередив тогочасних українських поетів і в Польщі, і в Радянській Україні.

Вірші Антонича були різноманітними. Його рання творчість – романтична; є дані про те, що перші твори він писав польською мовою і мовою своєї рідної Лемківщини. На жаль, того доробку ніде не знайшли. Інші вірші були насичені релігійними темами – можливо, тому, що він був сином священика і в дитинстві вслуховувався у церковні співи. Знайдемо також твори, присвячені світлим, знаменитим людям: Тарасу Шевченку, Іванові Франку чи Богдану Лепкому. Було помітно, що Антонич добре знає історію своєї Батьківщини – і давньої Русі, і сучасної йому країни, є у нього, приміром, вірш про бій під Крутами. Писав поет про незабуті лемківські краєвиди та своє розуміння землі, де він народився і прожив перші роки. Ці вірші він створював уже з перспективи великого Львова. Нині найбільш відомими є колядки «Народився Бог на санях…» і « Тешуть теслі з срібла сани…». Так ми можемо бути впевнені, що поет добре знав і розумів богослов’я.

У 1936 році Антонич видав найбільшу збірку своїх віршів – «Книгу Лева», за яку отримав нагороду від Українського католицького союзу. Це була остання книга, видана за його життя. Богдан-Ігор Антонич помер у 1937 році у Львові, похований там же на Яновському цвинтарі.

У радянські часи Антонича в Україні знали мало. Його творчість була добре відома та шанована серед української діаспори і в Європи, і в Америці.

У суботу, 19 жовтня, зеленогірська громада українців, у тому числі й лемків, відзначила 110-ту річницю від дня народження знаного українського поета Богдана-Ігоря Антонича. З дуже цікавою доповіддю про нього та про його творчість виступив Андрій Ксенин, професор університету в Зеленій Горі. Слухачі мали нагоду дізнатися, скільки всього привніс до української літератури Антонич попри таке коротке життя – неповні двадцять вісім років.

Віталій Чарук показав два фільми про митця. Для багатьох глядачів це була перша зустріч з великим поетом родом з Лемківщини. Пан Віталій приготував декілька запитань для тих, хто уважно дивився і слухав, які ставив після офіційного закінчення ювілейного вечора. Також пізніше відбулася дискусія, а професор попросив мене зачитати акровірш про Антонича, який надрукований у моїй останній книзі «Букет з рідних слів».

Після закінчення урочистих заходів з нагоди 110-ї річниці від дня народження Богдана-Ігоря Антонича всі частувалися солодощами та канапками, пили чай та каву. Атмосфера була дуже приємною. Шкода, що наш земляк з Новиці маловідомий серед зеленогірських лемків.

***

Богдан Ігор Антонич (акровірш)

Був чесним сином усієї України.

Оспівував красу наших земель.

Гори вписав він в пам’ять, як дитина,

Де плив думками в світ наче корабель.

Але Бог хотів, щоб з неба служив людям

На землях предків, які, буває блудять…

І він служив, і певно служить нині.

Гори без лемків бачить з висоти.

Осінній вітер на зламаній соснині

Роками сів, де сплять наші церкви.

А кому він в небесних, святих залах

Несе свої словесні молитви?

Тим лемкам, які в чужинах пропали

Обірвані з батьківської краси.

Нині хтось скаже, такі були часи

Исті, лиш не часи прогнали…

Чертіж розрісся там, де були хати.

Фото – Юлія Ступницька

Поділитися:

Категорії : Лемки, Події

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*