Леся Коростатевич ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №27, 2019-07-07

Є книги, як добрі друзі, яким радий при зустрічі, які сприяють твоєму духовному зростанню й завдяки яким ти отримуєш відповідь на свої численні «чому?». «Який хосен з критики?» саме така. Видання, зібране й підготовлене до друку перемиським творцем і упорядником книг Володимиром Пилиповичем, знайомить нас із полемікою галичан на сторінках німецької преси 1843–1846 років щодо стану розвитку української мови на території Галичини в той період. Книга містить переклади з німецької та латинської, виконані Олегом Конкевичем та Ростиславом Параньком. Читач впізнає в подіях сторічної давнини жителів сучасної України, які опинились у незалежній від Росії країні, із багажем спотвореної історичної пам’яті, із літературою, яка за своїм рівнем розвитку та місцем у національній культурі, виглядає, як оазис у пустелі. Читачі дізнаються про те, завдяки кому вдалося зберегти українську мову й літературу в Австрійській та Російській імперіях, як цю битву в Галичині в XIX столітті очолило греко-католицьке духовенство в особах Йосифа Левицького, Йосифа Лозинського та Якова Головацького.

Йосиф Левицький – український греко-католицький священик, громадсько-культурний діяч, письменник і філолог, автор граматики української мови й низки шкільних підручників. У книзі читач ознайомиться з перекладом його стилістично вишуканої статті «Галицько-русинська мова», яку опублікував ляйпцізький часопис у 1843 році. Єпископ умисне звертався до позаукраїнської освіченої публіки мовою, якою вона володіла досконало, щоб привернути увагу інтелектуальної спільноти до пригніченого становища української мови та літератури в складі двох імперій. Автор статті акцентував увагу на тому, що право власності на вживання русинської або малоруської мови оголосили одночасно і Австрійська, і Російська імперії. Ще за часів Петра Великого росіяни присвоїли собі так званий російський гражданський шрифт, хоча, на думку вчених, походив він із Малої Руси, а саме з Києва. Після об’єднання Малої Руси з Великоросією малоруську мову цілковито поглинула великоруська.

Українська мова в Галичині зазнала жорсткого утиску від поляків, які всіляко применшували її світський та релігійний ужиток і називали польським діалектом, хоча було відомо, що на той час малоруський народ у складі двох імперій налічував 13 млн 44 тис., а польський – 9 млн.

Із 1805 року поляки отримали право наглядати за школами в Галичині, пізніше було скасовано обов’язкову шкільну освіту, а також з’явилася заборона книгодрукування руською мовою.

Українське національне відродження в Галичині (І половина XIX століття) очолили Йосиф  Левицький, Іван Могильницький та інші.

Книга містить переклади ще трьох статей Йосифа Левицького – «Доля галицько-руської мови та літератури», «Русинська література в Галичині» та відповідь на зауваження до статті «Доля галицько-руської мови та літератури». Із них читач довідається про те, що граматику північно-східного руського писемного діалекту заснував Ломоносов, а південно-західний не мав іншої граматики, окрім церковнослов’янської. Австрійський цісар Йосиф II наказав здійснювати освітню діяльність та викладати релігію народові Галичини його рідною мовою. Це сприяло появі друкованих видань для навчання школярів і студентів. На галицько-руську мову релігійними діячами греко-католицької церкви були перекладені з латинської роботи з практичної філософії, загального природного права, логіки та політики.

Йосиф Левицький започаткував переклади з німецької на русинську віршованих творів. За його прикладом галицько-русинську мову впроваджено у Львівській семінарії. Завдяки спільним зусиллям священнослужителів галицьких єпархій, які правили релігійні обряди, було організовано друкування й поширення  часописів  русинською мовою, на Галичині вдалося уникнути повної полонізації та онімечування русинів.

Статті Йосифа Левицького збурили думки інтелектуальної громадськості Галичини й були піддані критиці, яка досягла свого апогею на сторінках мюнхенського часопису, в якому опубліковано «Завваги» Йосифа Лозинського.

Йосиф  Лозинський – український галицький етнограф, мовознавець, публіцист, діяч українського національного відродження, священик УГКЦ. У своїй статті зауважив, що розсудлива критика для розвитку та розквіту «всякої літератури не лише хосенна, а й доконечна». Але, на думку автора, вона збурює страх перед писанням руською мовою і гасить добру волю письменників-початківців. Натомість Йосиф Лозинський розкритикував переклади й праці Йосифа Левицького, чим спричинив появу статті-відповіді. У книзі читач має змогу насолодитися вишуканою полемікою двох мовознавців.

Завершує збірку статей робота Якова Головацького «Становище русинів в Галичині», перекладена з німецької  Олегом Конкевичем. Яків Головацький – український лінгвіст, етнограф, фольклорист, історик і громадський діяч. Автор у своїй статті висловлює щире здивування, чому русини – народ, який налічує майже 13,15 млн, тобто за кількістю на 3 млн більше поляків, утричі більше чехів, у п’ять разів більше словаків, – такий байдужий до рідної мови та літератури. І що ж є причиною духовної апатії русинів? Де міститься джерело такого духовного вимирання? Серед причин автор наводить відсутність вправних вождів і керівників: освіченим русинам бракує необхідної моральної сили, компетенції, любові до вітчизни та самозречення. «Народ розколотий, пригнічений і живе тихо без самосвідомості; а його вожді, денаціоналізовані та чужі йому, спокійно продовжують його в цьому сні заколисувати. Ще одним великим злом є багатократний поділ русинів у політичній, соціальній і церковній площинах».

Книга буде цікавою та корисною тим, хто фахово вивчає історію українського мовознавства, буде зрозумілою та захоплюючою для читачів, які дбають про особисте  культурне зростання, задля отримання цікавої інформації та естетичної насолоди від вишуканого  публіцистичного  стилю, яким вона написана. Як зауважила Оксана Забужко: «Мова – далеко не тільки „засіб спілкування”, тобто передачі „вже готових думок”, як нас усіх учили в імперській школі. Куди серйозніша її місія – бути способом народження тих думок: коли „нема мови”, людині просто-напросто „нема чим думати”. Завдяки книзі, яку ви зараз тримаєте в руках, не тільки  зможете думати українською, а й передасте цю дорогоцінну здатність усім прийдешнім  поколінням ще не народжених українців».

Поділитися:

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*