Розмовляла Анна Вінницька ■ ГРОМАДА ■ 2011-06-04
{mosimage}
– каже організатор колишніх фестивалів Анна Олешко (з дому Лайкош) у розмові з Анною Вінницькою.
Місто Кошалін уже тричі гостило Фестиваль української культури – 1969, 1977 та 1981 р. Ви, як тереновий інструктор тодішнього УСКТ, були причетні до організування двох останніх. Повернімося до атмосфери тодішніх фестивалів.
-Зрозуміло, що атмосфера фестивалів, організованих у період ПНР (пол. PRL) була іншою, аніж сьогодні. Зрештою, тоді не вживали навіть слова “фестиваль”, а називали це “оглядом”.
Коли переглянемо тогочасні сторінки “НС”, то побачимо, що захід не надто рекламовано в газеті. Рекламою фестивалю займалися люди на місцях – насамперед пропаґували його наші священики, які розповсюджували інформацію по церквах. Важко мені сьогодні сказати, що думала тодішня УСКТ-івська влада, однак я, як молодий працівник, відчувала, немовби мене “відрядили” до розмов про фестиваль саме зі священиками. Думаю, що це заслуга передусім духовенства, що приїжджало тоді аж стільки людей – 1977 р. амфітеатр був ущерть заповнений, а там вміщається біля 6 тис. осіб.
Зрештою, кошалінські фестивалі 1977 та 1981 р. нерозривно були пов’язані з тим, що відбувалося в УГКЦ. У травні 1977 р. в Перемишлі помирає о. Василь Гриник – таємний генеральний вікарій греко-католиків, який мав тісні контакти з Помор’ям. Натомість у червні 1977 р. в кошалінському римо-католицькому кафедральному соборі свячення прийняв о. Зенон Дрозд, який помирає в лютому 1981 р. Ці події для українців стали немовби “запальними”, відчутний був зрив молоді, яка автобусами з’їжджалася спершу на свячення, а згодом на похорон о. З. Дрозда. Це пробудження мало своє продовження під час фестивалю, де просто потрібно було бути.
Крім того, щоб заохотити людей приїхати до Кошаліна, ми з великим випередженням посилали квитки на фестиваль до всіх гуртків УСКТ, де їх вдавалося розпродувати заздалегідь. Це теж мало вплив на кількість глядачів, які приїжджали автобусами з усієї Польщі. Звичайно, організувати таку велику кількість нічлігів для виконавців та глядачів було справді важко, тому до організування фестивалю підключили ми також міську владу: 1977 р. головою Організаційного комітету був мер Кошаліна Бернард Коковський, а 1981 р. – кошалінський віце-воєвода Ернест Шиманський. Думаю, що якби не їхня участь, то ми не змогли б підготувати такої кількості місць для нічлігу. Це ж були інші часи, ніж сьогодні, коли рахуються насамперед гроші. Тоді, натомість, потрібно було знати людей, які видавали відповідні директиви.
А хто виступав під час фестивалю?
-Виступали тільки ансамблі з Польщі – тоді немислиме було, щоб з України приїхали якісь гості. Хоч Кошалін співпрацював тоді з Полтавою, проте не вдалося запросити жодного гурту з України. Організування фестивалів відбувалося немовби “підпільно”. Вистачить згадати такі деталі, як, наприклад, те, що 1977 р. фестиваль офіційно був присвячений Жовтневій революції, а 1981 р. – 25-літтю УСКТ.
Наскільки згадані події віддзеркалювалися в програмі фестивалю?
-Це було радше “окозамилювання”, що мало допомогти в організуванні цього заходу, хоч деякі навіювання можна було відчути. Але насамперед виконувалися народні та сучасні українські пісні. Більше політичним був лозунґ фестивалю, аніж сам захід. […], аніж сам захід.
Останній кошалінський фестиваль відбувся напередодні введення в Польщі воєнного стану. Наскільки тодішня політична ситуація вплинула на організацію фестивалю?
-Ми задумувалися, чи взагалі організовувати фестиваль 1981 р., оскільки політична ситуація була напруженою, а ми побоювалися провокації. Однак, на щастя, нічого такого не сталося і фестиваль пройшов успішно. До того, фестиваль отримав нове дихання: у зв’язку з тим, що кошалінський Огляд гуртків художньої самодіяльності шкільної молоді (як офіційно називався тоді Фестиваль українських дитячих ансамблів) проводився вже вдесяте, отож вирішено реалізувати його разом з фестивалем, щоб піднести ранґ заходу. На той час в театрі, де проводився Огляд гуртків художньої самодіяльності шкільної молоді, вся публіка вже не вміщувалася, тому й вирішено поєднати обидва заходи для того, щоб якнайбільше людей змогло побачити фестивалі.
Загалом, як 1977, так і 1981 р. важко нам було підтримувати зв’язок між собою, тоді не було ще мобільних телефонів, та й часи ті не сприяли відкритому спілкуванню. Тому, наприклад, коли організувалися зустрічі, ми вживали прізвиська, які були зрозумілі лише для вибраних осіб. Отож, коли збори організовував о. Володимир Пирчак (місцевий греко-католицький парох – прим. ав), тоді говорилося, що зустрінемося з “вуйком Влодком”, а коли організатором був Володимир Серкіз (голова Воєвідського відділу УСКТ -прим. ав), тоді говорилося, що зустрічаємося в “діда Володимира”, натомість кличку “вуйко Янек” ми вживали на окреслення тодішнього голови гуртка УСКТ Івана Опара.
Ви сказали, що до Організаційного комітету запрошувано представників місцевої влади. Як би Ви охарактеризували тодішню співпрацю з владою?
-Думаю, що якби не прихильність місцевої влади, то ми не були б у змозі організувати фестивалі в Кошаліні. Бо, крім концертної програми, потрібно було забезпечити нічлігами не лише виконавців, але й глядачів, а це можливе було тільки при співпраці з місцевою владою. На фестиваль 1977 р. приїхало 740 учасників та біля 6 тис. глядачів, а обслуговувало його з боку УСКТ аж 100 осіб (тодішні організатори, які вже померли: це, зокрема, Любомир Андрусечко, Онуфрій Борсук, о. Володимир Пирчак, Володимир Репенда, Володимир Серкіз та Святослав Тандирак). На той час виконувано лише ті директиви, які видавала влада міста, а не ми. Навіть прості глечики, які ми давали всім виконавцям, неможливо було роздобути без відповідної директиви – таким чином, глечики ми отримали завдяки старанням тодішнього кошалінського воєводи, який зі свого запасу виділив їх нам кільканадцять.
Напевно сьогодні робота над фестивалем набагато простіша, ніж колись, тепер, крім організаційної роботи, ініціатори перш за все зосереджені над розробленням цікавої програми, а тоді потрібно було ще й думатипро те, яким чином укласти до неї якнайбільше українського змісту.
-Справді, тоді кожна пісня вимагала ще й затвердження владою, до того ж потрібно було перекласти її на польську мову – так що праці напевно було значно більше. Пригадується мені, як 1977 р. увесь амфітеатр був прикрашений різноманітними прапорцями – тоді за декорацію амфітеатру відповідав Міський осередок культури (українці декорували тільки сцену – прим. ав). Так склалося, що випадково там трапився синьо-жовтий прапорець. І хоч це не було з нашої ініціативи, то й так мали ми великі неприємності. Думаю, що попри те, що ми організувалися та раділи з фестивалів, то все ж таки відчутним був тягар акції “Вісла”. Нині молодь відважніша, ніж тоді, і вже не боїться та не соромиться говорити про свою національність.
“Наше слово” №23, 5 червня 2011 року {moscomment}
