Людмила Лабович ■ ІСТОРІЯ ■ №14, 2020-04-05

Цілий світ живе зараз новинами про пандемію коронавірусу. Проте варто пам’ятати, що в минулому епідемії та пандемії інфекційних захворювань, унаслідок яких вмирали мільйони людей, були частим явищем. Пошесті не обминали також україномовне Підляшшя, де чума або холера вбивали цілі села.

Епідемії в історії людства були повсюдними. «Чорна смерть» у середині XІV століття, внаслідок якої померла третина населення Європи; епідемія чуми в державах, що брали участь у Великій північній війні на початку XVIII століття; спалах холери 1831 року або іспанський грип у 1918-1919 роках, який убив приблизно 50-100 мільйонів людей – ось лише декілька прикладів.

Віками люди у свій спосіб пояснювали причини пошестей. Це могла бути поява комети, величезна кількість жаб, мишей чи мух; швидкі зміни погоди, затемнення Місяця або Сонця. Вірили також, що епідемія – це покарання вищих сил. Тому люди йшли на паломництво до святих місць, молилися в церквах, ставили хрести з проханням до Бога про захист. Шукаючи відповідальних за хворобу, звинувачували передусім євреїв. 

Аж до XVIII століття найкращим способом вберегтися від мору вважали втечу з охоплених епідемією земель та ізоляцію в менш заселених місцях. Проте, не розуміючи механізмів передачі чуми, віспи, тифу, холери та інших епідемічних хвороб, люди не знали, як успішно з ними воювати та захиститися у майбутньому від масових захворювань.

Церква у Старому Корнині, де після епідемії чуми поширився культ чудотворної ікони Божої Матері

Пошесті на підляській землі у давні віки

Інформації про найдавніші пошесті на Підляшші мало, проте відомо про декілька великих епідемій, які прокотилися регіоном. Їхньою головною причиною була погана гігієна та харчування, низький рівень медичних знань та – перш за все – війська, які проходили цими територіями та приносили з собою різні захворювання. 

Відомо, що епідемії доходили до окраїнної території Підляшшя уже в середині ХІІІ століття, коли разом із монголо-татарською навалою на Київську Русь поширилися й різні масові захворювання. Пізніше великі пошесті на Підляшші, внаслідок яких вимирали майже цілі села, були також пов’язані з бойовими діями та присутністю у регіоні різних військ.

Великі наслідки мали передусім чума (XVI-XVIII століття) та холера (ХІХ століття). Відомо, що жителі Підляшшя страждали від епідемій у 1572 і 1577 роках. Найбільше, однак, ми знаємо нині про пошесті з часів Шведського потопу 1655-1660 років. Як стверджує польський історик Єжи Віснєвський, внаслідок воєнних дій, епідемій та голоду населення тодішнього Підляського воєводства зменшилося наполовину. У королівщинах (землі королівського домену, державні землі – ред.) воно скоротилося на 68%, у приватних маєтках – на 17%. Підляшшя внаслідок Шведського потопу стало однією із найбільш знищених провінцій у межах Речі Посполитої. Усі місцевості Більського лісництва залишилися практично порожніми, і це мало вплив на заселення україномовних територій – воно поступово відроджувалося протягом наступних десятків років.

Наступна жахлива епідемія була пов’язана з Великою північною війною між Московським царством та Шведською імперією на початку XVIII століття. Унаслідок чуми 1709-1711 років вимерла третина населення Польщі та Пруссії. Епідемія не обминула також Підляшшя. Від хвороб, принесених армією, померли тисячі людей. Україномовні жителі регіону залишали свої домівки. Однак, як зауважує Єжи Вісневський, це не змінило етнічного складу регіону, оскільки порожні села заселили родичі або сусіди з інших місцевостей. 

З пошестю з початку XVIII століття була пов’язана поява численних місць православного релігійного культу.

«Люде не зналі, як боронітісь, – розповідає місцевий дослідник Юрій Плева, – і зворочуваліся до Бога. З тамтого часу виводіться культ ікони Божої Матєри Корнінської із Старого Корніна. Так само в тому часі зачинається культ Грабаркі, якая ще тогди не била такая знана, а тоже П’ятьонкі і ще кількох святих міесць».

Так, перша згадка про Святу гору Грабарку відноситься до 1710 року. За переказами, під час епідемії хворі зцілювалися водою з її джерела. Відповідно до хронік парафії у Сім’ятичах, порятунок від хвороби знайшли тоді 10 тисяч людей. У знак вдячності місцеві збудували на горі каплицю. А тодішня пошесть була останньою великою епідемією чуми на території Речі Посполитої.

«Хай тебе халєра возьме!»

У ХІХ столітті ознак пандемії набуло раптове поширення холери – гостроінфекційного шлункового захворювання, яке передавалося при вживанні забрудненої води та їжі. У Європі найсерйознішою була пошесть з 1831-1838 років. На Підляшшя вона прийшла разом із російськими військами під час Листопадового повстання. 

У Білостоці перші випадки захворювання виявили 7 квітня 1831 року. Згодом хвороба з’явилася у підляських селах. До прикладу, у метричних книгах уніатської парафії Успіння Пресвятої Богородиці в Чижах можна знайти інформацію про те, що першою особою, яка померла від холери, була 73-літня «Hlikerya Misiejuczka Wdowa ze Wsi Osowki» («Вдова Глікерія Місеючка з села Осовки»). Загалом з 2 червня по 11 вересня у парафії Чижі не стало 125 людей різного віку. 

Про епідемію 1831 року збереглася детальна інформація, оскільки тоді вже створили спеціальні повітові комітети захисту від холери. У Державному архіві в Білостоці знаходяться документи, пов’язані з епідемією, зокрема з більського комітету. 

Сторінка метричної книги парафії в Чижах з інформацією про померлих під час епідемії 1831 року

Людям не дозволяли збиратися у великі скупчення – навіть на молитви. Це стосувалося передусім євреїв, яким обмежили свободу пересування. Школи були закриті, молодь отримала наказ залишатися вдома. Населення було зобов’язане повідомляти про кожен новий випадок хвороби. У Більську-Підляському створили два лазарети – один для євреїв, інший для християн. Багатші підляшани залишалися вдома, однак на їхніх хатах робили напис «холера». Загалом методи боротьби з епідемію не надто відрізнялися від сучасних – це була передусім ізоляція та обмеження свободи пересування. 

Попри все це, перемогти захворювання було важко. Це пов’язано із низьким рівнем медичних знань (лише у 1883 році Роберт Кох відкрив та описав холерний вібріон – збудника холери, що зробило боротьбу з хворобою успішною), а також поганою гігієною. У ХІХ столітті люди часто використовували дуже примітивні методи лікування – вважали, що не треба митися, носили при собі зілля (наприклад руту чи полинь, яке нібито охороняло від захворювання), а також використовували з лікувальною метою алкогольні напої. Щоб не захворіти, пили спеціальну мікстуру з вареного дьогтю та води – дорослі випивали склянку, дітям давали лише ложку. 

Сторінка метричної книги парафії в Чижах з інформацією про померлих під час епідемії 1831 року

Однією з останніх епідемій холери на підляських землях була пошесть 1855 року. Як це виглядало на території парафії Чижі – проаналізував Юрій Плева, за підрахунками якого протягом місяця померло 167 осіб, майже половина з яких – у його рідному селі: «Найбуольш умерло в Курашеві, бо 80 чоловіек. Xоч Чижие билі троху буольши, то там умерлі 44 особи. У Курашеві демографічни страти билі найбуольши, бо виходіт, што вмер шточетверти чоловіек. У Лєневі вмерло двох, у Лядах ніхто не умер, а в Куойлах оно одне дітя. Найбольш умірало малих діті, найменч у вікові 20-30 ліет». 

Мабуть, саме ізоляція мала вплив на те, що епідемія не поширювалася на сусідні села – лише так можна пояснити той факт, що у Курашеві від неї постраждало 80 селян, але в розташованих за три кілометри Лядах не помер ніхто.

Розповідаючи про спалахи хвороб на Підляшші, варто також згадати про найбільшу трагедію місцевого україномовного населення – тобто біженство (пол. bieżeńswto, втеча – ред.) 1915 року. Умови масових переміщень людей сприяли спалахам захворювань, які призводили до смерті втікачів, передусім дітей. Епідемія тифу вбивала підляшан також пізніше, коли вони поверталися з Росії на рідні землі. За підрахунками дослідників, внаслідок жахливих умов, голоду та епідемій загинула третина біженців. 

Придорожні підляські хрести

«Холєрични могілкі»

Померлих під час епідемій ховали протягом доби на спеціальних кладовищах далеко від людських поселень. Місця поховань позначали камінням, щоб було відомо, де вони знаходяться. Неподалік ставили один або три дерев’яні хрести. На ці кладовища, що їх на Підляшші звали «холєричнимі могілкамі», люди потім не заходили, побоюючись, що це може спричинити наступні захворювання. 

 «Холєрични могілкі» за Дубичами-Осочними

У регіоні було дуже багато таких поховань. Практично кожне село мало свої місця, у яких хоронили загиблих під час епідемії. Жителі одного населеного пункту не дозволяли ховати померлих з сусідніх сіл у себе, тому що це могло спричинити розповсюдження хвороб. Зараз «холєрични могілкі» – це найчастіше призабуті місця, за якими ніхто не доглядає. 

Сліди колишніх епідемій на Підляшші – це також численні придорожні хрести, які мали охороняти людей та цілі села від пошестей. Сьогодні навіть найстаріші місцеві мешканці не пам’ятають, за яких умов вони з’явилися. 

 «Холєрични могілкі» за Дубичами-Осочними

Боротьбу з епідеміями та подолання багатьох із них можна вважати одним із найважливіших, часто недооцінених, успіхів в історії людства. Зараз світ зіткнувся з новою пандемічною хворобою – коронавірусом. І хоча ситуація доволі серйозна, не впадаймо в паніку та пам’ятаймо, що протягом багатьох століть нашим предкам доводилося мати справу зі значно більш загрозливими хворобами.

Фото – Людмила Лабович

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*