Костянтин Почтар, музикант (5 Vymir, Postman) ■ КУЛЬТУРА ■ №29, 2018-07-22

«Друга Ріка» — один з найвідоміших українських рок-гуртів, створений на початку 1996 р. в Житомирі. Грають у стилі поп-рок з елементами нью-вейву, пост-панку та бритпопу.

Композиції гурту тричі ставали «Піснею року» на однойменному телефестивалі. Найвідоміші треки «Математика», «Вже не сам», «П’ю з твоїх долонь», «Так мало тут тебе» ще й досі часто лунають в українських радіоефірах. З середини 2000-х «Друга Ріка» виступає на найбільших фестивалях України, неодноразово приїжджає з концертами до Польщі (Варшава, Ґданськ). Наприкінці 2017 р. на 21-му році існування колективу виходить їх 7-й студійний альбом «Піраміда». «Друга Ріка» відправляється в гастрольний тур Україною, а в інтерв’ю фронтмен і вокаліст групи Валерій Харчишин називає нову платівку найвідвертішою роботою групи, такою, до якої вона йшла все своє життя.

Початок літа, Київ, Зелений театр. За годину «Друга Ріка» вперше презентує новий альбом «Піраміда» у столиці. Збирається на грозу. Ми з Валерієм Харчишиним сидимо під деревами біля входу у гримерку. На ньому шкіряні чорні штани і сорочка у синьо-білі паски. Він курить електронну сиґарету і виглядає спокійно й розслаблено, чого не сподіваєшся від музиканта, якому за півгодини грати для тисячі фанів. Ми говоримо про те, що більше шансів було пересіктись на музичних сценах, але знайомство відбулося в інший спосіб – через це інтерв’ю спеціально для «Нашого слова». Валерій Харчишин розповів про свої мрії і плани про те, що далі робитиме «Друга Ріка», а також про найдивнішу кавер-пісню у своїй кар’єрі.

Частина моєї сім’ї походить з-під Любара Житомирської області. У дитинстві я проводив там усі літні канікули. Неймовірно красиві місця, чудова природа, але від рок-н-ролу місто максимально далеке – там не буває концертів, немає хороших радіостанцій. Де ти почув цю західну музику, яка вплинула на тебе і «Другу Ріку», адже ти народився у провінційному Любарі?

Думаю, що в епоху Інтернету знайти музику, безумовно, простіше, ніж у часи, коли я був підлітком. Зараз я знаю багато пацанів, які слухають приблизно те саме, що й я, знаходячись не тільки в Любарі, а і в багатьох таких районних центрах. Мене особисто ніколи не цікавила попса. Її посил здавався примітивним, навіть дратував, не беручи до уваги зовсім юні роки, коли всі слухали лише те, що було в телевізорі. Я ріс ще у радянські часи, а тоді були популярні російські рок-групи «КИНО», «Наутилус». Першою серйозною зацікавленістю стали західні групи «Depeche Mode» i «The Cure». Тоді ми жили у такому інформаційному вакуумі, що коли знаходилось щось хороше, ми всі тримались за це як за соломинку; пишались, бажаючи бути причетними до якоїсь культури чи субкультури, і не втратити це почуття стилю. Головне, щоб відрізнятись від того шлаку, що тебе оточує.

Я привіз тоді цю музику і зібрав навколо себе людей – своїх друзів і братів, які теж почали її слухати. Так вперше з’явилась думка, що, можливо, ми станемо якоюсь групою, але потім почалось навчання у житомирському училищі культури, де я познайомився з новими людьми, такими як я, і тільки тоді це переросло у «Другу Ріку». Ми спочатку намагались грати і «Depeche Mode», i «The Cure», але робили це дуже погано, бо ніхто нормально грати не міг. Потім вже стали залучати різних гітаристів, але нас все одно не сприймали. Ми не були рок-групою у класичному розумінні. На нас дивились, як на білих ворон. Справжні музиканти ніколи у нас не приживалися. Тому було дуже дивно, коли Льоша (Олексій Дорошенко, ударник «Другої Ріки» – авт.), вже досвідчений на той час барабанщик, прийшов до нас з групи, яка грала грандж і вже записала кілька альбомів. Я й досі думаю: чому він так зробив? Можливо, у нас було більше тієї справжньої любові до музики, очі горіли.

Як у багатьох підлітків, моє знайомство з «Другою Рікою» відбулось завдяки кліпу «Математика», який дуже активно крутили на телебаченні. Наскільки важко на початку 2000-х було «потрапити в телевізор» українському артисту?
Враховуючи, що у ті часи в шоу-бізнесі у тебе був лише один інструмент розкрутки, не було шансів досягнути успіху, не потрапивши на телебачення. Тому у нас була така мета, і ми до неї довго йшли. «Математика» – це не перший кліп, до цього були й інші роботи, які не пробивались. Взагалі кожна маленька перемога давалась нам дуже важко. Крок за кроком ми все ж дійшли до своєї цілі, але з величезним скрипом. Це було так: «Ну, попробуємо поставити, подивимось, як глядач буде сприймати». Я би сказав, що до нас просто звикли. Не було такого моменту, коли ми прокинулись відомими, бо написали суперхіт. «Друга Ріка» – не група якогось хайпу чи вибуху, ми досягли свого результату еволюційним шляхом. Сьогодні телебачення також працює, але музичні канали вже не мають такого впливу. Раніше музику прямо-таки «вбивали» у вуха – чим більше ти був у ротації, тим більше тебе знали і любили. Тепер є інтерактивні конкурси типу «Х-Фактора», «Голосу країни», які дають дорогу, не скажу всім, але деяким молодим музикантам, які у певний період сиділи у підвалах і втрачали надію бути почутими.

Але, з іншого боку, їм доводиться там грати кавери на умовну Аллу Пугачову, і це лишається в Інтернеті під їх іменем. Якщо би тобі зараз було 20, «Друга Ріка» згодилась би на таке?
Ми, до речі, колись грали кавер на Аллу Пугачову (пісня «Брось сиґарету»). Якось Алла Борисівна збирала рок-музикантів, їй було цікаво, як звучать її пісні у рок-аранжуванні. Сказала, що це було жахливо. Нас, щоправда, вона чомусь виділила з того всього. «Я что – не написала ни одной веселой песни? Вон „Другая Река” нормально же спела, весело». А кавери ми грали лише один раз у житті. Нас запросили на вечірку, присвячену «Depeche Mode», у Москву, і там, окрім своєї програми, ми зіграли 6 каверів. Скажу чесно – було супер. Але це не означає, що «в кайф» (в задоволення – ред.) грати те, що замовляють. У даному випадку судді талант-шоу.

«Друга Ріка» була популярна в Росії?
Ми не стали дуже відомими в Росії, хоча пісня «Вже не сам» влетіла в ефір, а потім ще пісня «Алло» звучала. Ми виступали тільки у Москві і Пітері. Далі була друга спроба – спільна пісня з відомою поп-співачкою, але почалась війна і ми свідомо відмовились від усіх виступів в Росії. Навряд чи туди повернемося найближчим часом.

Чи дійсно було так, що якщо в Росії у тебе добре йшли справи, ти автоматично ставав популярним в Україні?
Колись така схема працювала. У нас був розвинений комплекс меншовартості, і коли ти з’являвся в ефірі російських каналів, автоматично потрапляв i на українські станції. Часто наші програмні редактори просто дивилися, що популярно там, і крутили те саме. Ніхто не експериментував, усі боялися – типу, для чого вигадувати велосипед? Візьмемо музику, що популярна в Росії, «а ми же братья, і так слухаємо те саме». Тепер це працює лише на попсі, але все одно не так, як раніше. Хоч і є одна група «Пошлая Молли», яка стала популярна у своєму сеґменті в Росії, а потім і тут.

А ти часто ходиш на концерти українських груп? 
Так, нещодавно був на «Латексфауні». Хотів на «Sinoptik», але не зміг потрапити. Є така група «Just for a Candy», раніше вони називались «Мартові Оркестра». З ними я навіть записав одну пісню – дуже душевна композиція. Я слідкую за молодою українською сценою.

Чи сьогодні ти задоволений тим, який слід «Друга Ріка» залишила в історії української музики? Твої мрії збулись?
Якби ти це запитав перед випуском альбому «Піраміда», відповідь була б інакшою, але зараз можу сказати, що я задоволений нашою роботою. Проте, ми щойно проїхали тур, і я точно знаю, що зупинятися нам ще зарано, тому вже шукаю варіанти того, як бути далі. Знаю точно, що наступний альбом не буде таким сумним, особистим та інтимним у плані текстів. Щось мені здається, що він буде електронним.

А чи були у тебе думки спробувати зробити все абсолютно інакше? Інший проект, інша музика, якої від тебе не чекають?
Є моє паралельне життя, у якому я пробую різні речі, слухаю класичну музику. Я б дуже хотів поспівати в народному хорі. Інколи я знімаюсь у кіно і граю в театрі. Для балансу мені цього вистачає. Якщо говорити про «Другу Ріку», ми не те, щоб були дуже консервативні, просто дуже виважено відносились до експериментів заради експериметів. Щоб з’явились духовики (з гримерки виходить хлопець, що награє на валторні) мав пройти час. Кожного учасника групи треба переконати, а це інколи буває важко.

Які книги ти радив би прочитати і які альбоми послухати кожному?
Я би говорив про музику. Обов’язково раджу послухати групу «Bon Iver». Це та музика, яка перевернула мій світ. Ну, і якщо хтось раптом ще не слухав «Radiohead», біжіть і робіть це негайно.

Тобто ти ще відкриваєш для себе нових виконавців?
Може, не в тій кількості як раніше, але так, шукаю і відкриваю. Нещодавня знахідка – «Future Islands». Це не є серйозна музика, але в ній є все! І минуле, і позаминуле, дитинство, якщо хочеш розважитись, і одночасно ностальгія ­ все. У машині я часто слухаю музику без ритму секції, без барабанів. Мені зайшов RY X, шкода, що коли він виступав у Києві, я ще не був знайомий з його музикою. Його трек «Sweat» став саундтреком (музичним супроводом – ред.) до фільму, в якому я зараз знімаюсь. Ми не так давно зняли сцени в Ісландії. Це фестивальне короткометражне кіно, але це все, що я поки що скажу про це. О, точно! Обов’язково послухайте «Sigur Rós». Це одна з моїх найулюбленіших груп. ■

Поділитися: