Дарина ПопільРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№52-53, 2017-12-24_31

Марія Кривенко, «Дорога oпівдні», Львів, ВСЛ, 2017, 352 Стор.

«Дорога опівдні» – друга прозова книжка львівської поетки, письменниці, публіцистки Марії Кривенко. Видання є дилогією, перша частина – роман «Тінь», друга – це роман-реконструкція «Дорога опівдні». Обидва тексти, як зазначає сама авторка, написані в жанрі автофікшн.
Без сумніву, сучасна українська література в останні роки часто тішить гарними публікаціями. Багато новинок з’явилося до львівського Форуму видавців 2017. Незадовго до форуму, світ побачила і «Дорога опівдні». Бувають видання очікувані, бувають несподівані. «Дорога опівдні» стала своєрідним літературним емоційним вибухом. Власне, два слова, які найперше приходять на думку, після прочитання книжки, – це емоції і правда. Ними пронизана кожна сторінка дилогії, вони переплітаються, відштовхуються одне від одного і творять якусь неймовірну мозаїку з відчуттів та переживань, що заполонює читача. Знайомлячись з «Дорогою опівдні», ми стаємо причетними до неймовірно інтимного світу авторки, проте відчуваємо певну гру з нами, певне змінення деталей і фактів, персонажів та місць. Від цього така гра стає ще більш цікавою, бо ми, надалі, розуміємо правдивість усього написаного, але нас ще більше інтриґує, хочеться вгадувати істину за певними масками, відшукувати реальність під легким туманом фікції.
Роман «Тінь» розповідає про життя двох сестер. Здавалось би, сюжет банальний, стільки творів уже написано про «гірку жіночу долю», що ж нас може вразити, зачепити у ще одному такому тексті? А зачіпає нас тут абсолютно все, та насамперед знову ось цей безпосередній доторк до правдивості, відчуття, ніби, ми маємо можливість підглянути за чужими моментами життя, там, де насправді це недозволено. М. Кривенко позмінно розкриває нам думки і переживання своїх героїнь. Ми спостерігаємо метаморфози їх тілесних та духовних оболонок, дорослішаємо разом з ними, відчуваємо кожну їх зміну, добру чи погану. Особливо цікаво було спостерігати за тим, як діти стають підлітками, а підлітки – жінками. Прочитувати перші усвідомлення героїнь своєї жіночності, формування їх ставлення до себе, рідних, протилежної статі, світу. Ці всі процеси авторка представила дуже натуралістично, життєво, читач обов’язково відшукуватиме за цими деталями себе, порівнюватиме, буде соромитись якихось моментів, задумуватиметься, що чи кого йому нагадують персонажі та їх проблеми. Натуралізм – однозначно сильна сторона тексту М. Кривенко, він оголює нас до білизни, іноді аж до нервів, він викликає в нас емоції різного спектру. Можливо, не завжди, приємні та позитивні, але саме ці емоції, заставляють нас іти далі сторінками книжки. Під час читання «Дороги опівдні» бувають моменти, коли хочеться її полишити через біль, який проступає крізь чорну фарбу літер. Хочеться подивитись якусь різдвяну комедію і переконати себе в тому, що життя може бути простішим, що в ньому не мусить бути стільки несправедливості, егоїстичності, зрад, страждань. Але ми, навіть продираючись іноді крізь клубок гіркоти, не полишаємо тексту, бо нам хочеться, як і героїням роману, незважаючи ні на що, жити і йти далі.
Якщо в романі «Тінь» ми можемо лише вгадувати постать М. Кривенко, за різними рисами її персонажів, то в романі-конструкції «Дорога опівдні» безпомилково відчуваємо авторку в головній героїні. Текстова гра стає тут ще більш захопливою, бо вже постійно задумуємось, який момент переданий достеменно, який відшліфований, який поданий під іншим соусом, аніж був у реальності. Особливо цікаво «Дорогу опівдні» буде читати львів’янам, людям, що пов’язані з цим містом. У романі бачимо певні зрізи епохи, стаємо причетними до минулого, але також відчуваємо себе майже безпосередніми співтворцями реальності, яка розкривається у творі. Текст написаний таким чином, що ми наче справді завжди сидимо десь на плечі героїні і споглядаємо на все її очима. Обидві частини книжки достатньо кінематографічні, дуже легко уявити, наприклад, міні-серіал за романом «Тінь» або повнометражний фільм, знятий за мотивами «Дороги опівдні».
Якщо даний роман порівнювати за стилем написання, конструкцією оповіді, то «Дорога опівдні» нагадує твори Фредеріка Беґбедера, наприклад його книжку «Windows on the world», він також обеззброює нас правдивістю фактів і переживань. За емоційністю тексту, книжку М. Кривенко можна порівняти з публікаціями Януша Віснєвського, зокрема з його «Самотністю в мережі». Цей твір, подібно як і «Дорога опівдні», якісь рани розкриває, щоб інші зцілити, залазить під шкіру і вібрує там зсередини, деколи смертельними імпульсами, що в кінцевому результаті, проте, провокують нас до життя.
Основні меседжі книжки для кожного читача можуть змінювати акценти, але важливими у двох романах є бажання персонажів, а точніше – героїнь, бути вільними, бути зрозумілими в першу чергу собі, їхні внутрішні та зовнішні конфлікти – це не що інше, як бажання любити себе й інших так, як вони цього прагнуть, а не як їм диктують суспільство і соціум.
«Дорога опівдні» – це дорога авторки до себе, саме завдяки щирості цього шляху, яким з нами ділиться М. Кривенко, книжка вийшла такою правдивою та захопливою. Дорога опівдні може стати дорогою будь-кого з нас до себе, треба їй на це лише дозволити… ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Юрій Косач: Двадцяте століття у вимірі приватної історії

Олег Коцарев ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №50, 2018-12-16 В Україні продовжують перевидавати творчість видатного письменника-емігранта (а заразом політично дуже суперечливої постаті) Юрія Косача....

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*