ПОЛЬЩА-УКРАЇНА ■ №8, 2019-02-24

Минула п’ята річниця кривавих подій на київському Майдані. Після 20 лютого 2014 року до Польщі привезли на лікування 120 поранених учасників протестів. Де ці українці зараз і чим займаються?

Один став кіборогом, другий повернувся до навчання, двоє працюють у Польщі, одного вже немає серед живих, інший став мером, а останній – знову у спорті.

П’ять років тому в Україні розпочався найбільш трагічний етап Революції гідності. Протягом 18-20 лютого в Києві загинули понад сто протестувальників, кілька десятків людей зникли безвісти, а кілька тисяч були травмовані. Поранені лікувалися не лише в українських шпиталях – їх відправляли до Польщі, Німеччини, Ізраїлю, Австрії, Чехії та Литви. У Польщі з державного бюджету оплатили лікування понад 120 потерпілих учасників протестів. Вони прилетіли до країни – а саме до лікарень у Познані, Катовицях, Кракові, Варшаві – завдяки допомозі Міністерства закордонних справ. У польській столиці лікувалося 45 людей, найбільше – у варшавській лікарні Міністерства внутрнішніх справ.

Більшість українців прилетіли тоді не лише без віз, але й без паспортів. У ті дні, збираючись іти на Майдан, ніхто не думав, що повернеться додому лише через кілька місяців, до того ж через Польщу. У Варшаві поранених рятували хірурги, ортопеди, окулісти з різних відділень. Координацією переїзду постраждалих до Польщі займався Фонд міжнародної солідарності. Член фонду Юрій Рейт організував тоді групу волонтерів у Варшаві, які відвідували поранених, допомагали у спілкуванні з польськими лікарями. До них приходили теж священики та українці, які проживають у столиці. Поранених відвідала теж Анна Коморовська – дружина тодішнього президента Польщі.

Українці не одразу повернулися додому. Були випадки, коли пацієнтам потрібно було робити перев’язки або якісь додаткові лікарські обстеження, тому сенсу їхати в Україну і повертатися за тиждень знову до Польщі не було – такі люди проживали у Варшаві у двох готелях. Навіть після повернення до України дехто мусив приїжджати до Польщі на додаткове лікування.

Зараз ми пригадаємо ці історії та розповімо про долі кількох майданівців, які п’ять років тому потрапили до Варшави з Києва.

Артур. До Майдану був столяром. Його привезли до Варшави у лютому. На Майдані Артур отримав поранення в око. Після лікування він, як і багато інших, приїжджав на обстеження. Під час революції Артур був активним громадським діячем у своєму рідному місті Бар. Після повернення з Польщі він зайнявся волонтерством. Це оцінили мешканці міста, і після виборів до органів місцевого самоврядування Артур став мером Бару. Він і надалі підтримує благодійні акції, зокрема, допомагає розповсюджувати у своєму регіоні подарунки для дітей у рамках варшавської ініціативи «Свята без тата».

Іван. До Києва приїхав за кілька днів до найкривавіших подій у центрі Києва. На Майдані жив у наметі. Іван був усередині, коли намет хтось підпалив. Одяг, який він мав на собі, згорів, чоловіка треба було негайно госпіталізувати. Спершу Іван потрапив до однієї з київських лікарень, але його дружина дізналася, що з медзакладів викрадають учасників протестів, і забрала Івана. Два дні він пролежав у приватній лікарні у Києві.

Коли Івана привезли до Варшави, єдині речі, які він мав при собі – це маленький хрестик, зроблений з двох березових паличок, та фото доньки. Всі інші речі, зокрема документи, згоріли на Майдані.

Варшавські волонтери згадували, що спочатку не могли побачити, як виглядає Іван: через сильні опіки його голова та руки були постійно перев’язані. У польській столиці йому також зробили пластичні операції, зокрема відновили вуха. Пізніше Іванові зробили нові документи. Після кількамісячного перебування у Польщі він повернувся до рідної Теребовлі. Протягом останніх двох років їздить на роботу до Польщі, останнім часом працював на будівництві у Констанціні біля Варшави.

Ярослав. Молодому студентові граната відірвала руку, її осколки поранили лице. Після лікування у Варшаві Ярослав потрапив у Німеччину. Там йому зробили протез. Ярослав якийсь час працював за кордоном, зараз живе в Україні та продовжує навчання на фармацевтичному факультеті.

Павло (Паша). До Революції Паша працював столяром у сімейній майстерні. На Майдані його поцілили дві кулі: одна потрапила в плече, інша – трохи вище серця. Було невідомо, чи Павло виживе. Його лікування у Варшаві тривало дуже довго. Лікарі не наважилися витягнути одну з куль, оскільки така операція могла би завершитися для Павла смертю.

Після повернення в Україну Паша хотів їхати на війну на Донбас, однак через його поранення чоловіка не взяли до Збройних сил України. Відтак Павло пішов на війну добровольцем. Перед тим, як їхати на Донбас, він вирішив, що не матиме дівчини, аби вона не плакала за ним, якщо він загине.

Павло кілька тижнів був серед оборонців Донецького аеропорту. Бувало, що бійцям по кілька днів не доставляли харчі та воду, вони мусили пити воду з калюж. Перебуваючи на фронті, Паша отримував постійну підтримку від волонтерів з Варшави, які опікувалися ним ще в лікарні, зокрема, забезпечували необхідним обладнанням та ліками. Після досвіду в аеропорту Паша, пишучи до друзів у Польщі, просив надіслати лише одне – кабаноси (пол. kabanosy – сушені ковбаски), бо знав, що вони добре тамують голод і одного такого кабаноса йому вистачить на весь день.

Павлові дошкуляли поранення, які він отримав на Майдані, кілька разів він їздив з фронту на лікування до Києва та в Карпати. У 2018 році повернувся з війни додому, працює столяром у майстерні під Києвом. Павло також постійно займається волонтерською діяльністю і допомагає військовим на передовій. У 2016 році Паша отримав державну нагороду – орден «За мужність», надану президентом України.

Станіслав (Стас). Через те, що його кілька разів підвели близькі, Стас не вірив людям. Коли почався Майдан, революція стала сенсом його життя, – пригадують волонтери, що познайомилися зі Стасом у Варшаві. На Майдані він був майже від початку, працював у штабі, займався логістикою. Стас отримав поранення в ногу від осколків гранати. Уже після виходу з варшавської лікарні він разом з іншими майданівцями проживав у хостелі, а звідти їздив на обстеження. Рани Стаса дуже довго гоїлися, йому було важко ходити. Стас соромився, коли просив когось допомогти, наприклад, зав’язати шнурівки.

Після повернення до України Стас хотів піти на фронт, але його не брали. Він помер – ніхто не знає, за яких обставин. Імовірно, ця смерть – також наслідок психологічної травми після Майдану. Через складну сімейну ситуацію, не було грошей, щоб його поховати. На похорон кошти збирали друзі. На могилі Стаса немає пам’ятника.

Андрій. У зв’язку пораненнями мав парез руки. Після лікування у Варшаві повернувся в Україну. Два роки тому вони з дружиною вирішили переїхати до Польщі. Живуть у Тримісті. Андрій працював на будівництві, а його жінка – кравчинею. Нещодавно в них народилася дитина. Наразі пара хоче залишитися в Польщі.

Микола. Має звання майстра спорту міжнародного класу. Микола працював військовим протягом 25 років, відповідав за фізичну підготовку працівників Державної прикордонної служби. Був учасником марафонів по всьому світу, також займався спортивною реабілітацією дітей.

У ніч з 18 на 19 лютого Микола виносив поранених з палаючого Будинку профспілок у Києві. Там отримав важке поранення: снайперська куля влучила в око, а її осколки понівечили частину голови. Микола переніс чотири операції на головному мозку, польські хірурги ледве врятували його життя. З того часу в житті чоловіка багато чого змінилося, він мусив пройти низку лікарських консультацій та зустрічей з психологами. Проте дві цілі його життя і надалі незмінні. Одна з них – спорт. У 2017 році він у складі збірної ветеранів України брав участь у марафоні Морської піхоти США. Микола зумів подолати 42 км та 195 м дистанції. Це був його перший забіг після тривалого лікування та реабілітації.

Друга мета Миколи – це робота з дітьми, бо протестувальники стояли на Майдані насамперед за них. У 2016 році Микола отримав державну нагороду – орден «За мужність», надану президентом України.

Інформацію про майданівців ми отримали від волонтерів, які у 2014 році опікувалися ними у Варшаві.

Поділитися: