Світлана Мельник ■ СУСПІЛЬСТВО ■ №23, 2018-06-10

П’ята хвиля української еміґрації – так часом окреслюють нинішнє масове зростання кількості українців, які виїжджають жити за кордон. Люди їдуть до інших країн, щоб покращити рівень свого життя, фінансовий стан, майбутнє дітей. Часто можна почути про те, що еміґрація розширює кругозір, змінює світогляд і відкриває нові можливості. Але має вона також іншу сторону, про яку еміґранти воліють не згадувати. Уникнути її неможливо, але можна зменшити наслідки. «Травма еміґранта», тобто про що варто знати, плануючи переїзд до іншої країни.

Марія. Невисока жінка трохи за п’ятдесят при їхала до Парижа 13 років тому. Залишити родину і престижну, але низькооплачувану працю в міській адміністрації змусило її лихо, – чоловік став інвалідом. Щоб утримати його і двоє неповнолітніх дітей, випускниця Академії управління при президентові України поїхала до Франції доглядати за старшими людьми… Без мови, без знайомих, без роботи, без леґального перебування… Це була боротьба за виживання, довелось зіткнутися з шахрайством і знущаннями, голодом і безсиллям. Психіка відмовлялась миритися з принизливим становищем, тіло відповідало шаленими алергічними реакціями відторгнення…

На щастя, це в минулому. Сьогодні Марія чудово володіє французькою, має роботу, якою дуже задоволена, її шанують і люблять. От тільки вона і далі мешкає сама. Родина за цей час практично розпалася. Від формального розлучення Марію стримує тільки жалість до чоловікаінваліда…

Аліна. Випадок Аліни майже протилежний. До Польщі вона переїхала разом із чоловіком і дітьми. До такого кроку родину донецького мільйонера змусили відомі події. Тепер діти навчаються у престижних ліцеях, гроші вкладено в новий бізнес, сім’я відвідала багато нових країн. Але… Тут, у Польщі, правила ведення бізнесу дуже відрізняються від донецьких, тож все іде не так успішно, як очікувалося. Чоловік постійно роздратований, відносини в родині погіршилися. Аліна не може вести звиклого стилю життя, не має з ким проводити гучні вечірки, а до її п’яти пар нових брендових чобіт нікому немає діла… Наразі жінка лікується від депресії…

Аня. Народилася і виросла у Львові в польській сім’ї, котра свою польськість декларувала, а Україну сприймала як чужу державу, мріючи виїхати до Польщі. Мрії збуваються, тож Аня 20 років тому з батьками переїхала до Кракова, де мала би почуватися щасливою… Натомість відчула, що вона тут чужа, а за тією Україною, яку так хотіла залишити, дуже сумує. Щоб у Польщі почутися, як удома, знадобилось Ані кілька років. Та зв’язок з Україною залишився. Тепер Аня багато часу присвячує громадській діяльності задля розвитку співпраці і взаєморозуміння між поляками та українцями, які живуть у Польщі…

Ці різні історії все ж мають щось спільне. Кожна з жінок пережила еміґраційний стрес, інакше кажучи, культурний шок. Фахівці окреслюють сутність «культурного шоку» як конфлікт старих норм, властивих суспільству, яке людина залишила, і нових культурних норм та орієнтацій. Змінюються соціальний статус і ролі, колишні зв’язки і відносини. Як наслідок – відчуття дискомфорту, відчуженості, самотності, плутанина в ціннісних орієнтирах і власній ідентичності, пригніченість, панічні атаки, почуття провини, ностальгія і депресія.

Легше переїзд дається до 30 років. У цьому випадку 5 років адаптаційного періоду вважають нормою. Тяжче людям старшим, з вищою освітою, якщо навіть вони переїжджають не самі, а з родиною. Чому так?

– Людей, котрі свідомо і детально готуються до переїзду, менше. Частіше можна спостерігати своєрідну втечу. Але міґрація – це не про «втекти», це про «щось змінити». І треба чітко розуміти, що і на що змінювати. Збирати інформацію, зважувати плюси і мінуси, усвідомлювати, чи ти впораєшся з цими мінусами, – говорить психолог Лілія Андреєва, яка працює у Кракові переважно з еміґрантами з України, Росії, Білорусі. – Під час праці терапевтичної групи ми зробили опитування людей, які переїхали недавно, і тих, що живуть у Польщі вже понад 10 років. Я була здивована, коли люди почали говорити, що живуть тут 15 років і мріють повернутися. «Туристичний період» є у всіх – як добре, гарно, чисто, все як має бути. Потім з’являється перший культурний шок. Ми розуміємо, що вони інші, аніж ми. Ті люди, які легше адаптуються, це сприймають конструктивно: я інший, вони інші, але це не означає, що хтось кращий чи гірший. Інша, неконструктивна реакція – аґресія, розділ на «він гірший», або «я гірший». І починаються стреси, панічні атаки, комплекси.

– Чи є відмінності процесу адаптації у жінок і чоловіків? Хто адаптується швидше?

– Жінки адаптуються швидше, ніж чоловіки. У жінки криза починається через півроку-рік після того, як переїхала сім’я. Після того, як всі улаштовані, коли вже налагоджено якісь схеми – що робить чоловік, діти і т.д., уже тоді жінка починає згадувати, ким вона була там, удома, що вона хоче, що вона може, які в неї дипломи, які бажання. Постає питання, куди йти, як займатися своїм життям. Тоді починається криза.

Багато жінок було на якихось престижних посадах, щось значили, а тут постає питання: «Хто я і що я?».

– З якими проблемами адаптації частіше стикаються чоловіки?

– Чоловіки більше «стресуються». Через мовний бар’єр, через те, що роблять щось нижче за рангом, через те, що бізнес менше успішний, ніж в Україні. Тут є певні правила, закони, податки, які відрізняються, тому не вдається заробляти так, як в Україні. Це стосується вимушених еміґрантів з Донбасу, Луганська, які залишили там будинки, квартири або продали все за безцінь. Є ще окрема категорія – IT сфера. Там, де заробляють гроші, але нема різноманітності, є монотонність, часто нема взагалі, або є мінімальні контакти. Від того стреси, поганий нічний сон, апатія тощо.

– Еміґрація – своєрідний тест на міцність родини. Чи багато родин розпадається?

– Так, багато. Між партнерами часто нема чіткої домовленості про цілі, – ЧОМУ вони переїжджають. Комусь подобається тут, а хтось хоче повернутися або їхати далі на захід. Виникають конфлікти. Коли довкола батьки, друзі, звичне оточення, стрес швидше знімається. Тут цього немає…

Я дуже рекомендую: перш ніж їхати, дайте собі відповідь на питання, для кого і для чого ви хочете їхати? Відповідь «для дітей» – це не варіант. Ви покладаєте все життя на дітей? Тоді ці діти несуть цей тягар на собі, бо почувають себе винними, що їм тут добре, а вам ні. Це відкладає неґативний відбиток на все їхнє життя.

Лікарі і психологи прирівнюють еміґрацію до екстремальної ситуації, у якій повною мірою включаються механізми стресу. Стрес впливає згубно на імунну систему організму. Саме тому через якийсь час після переїзду люди часто починають хворіти. Щоб ефективно впоратися з адаптаційними стресами, фахівці рекомендують:

● Не допускайте стресового перевантаження (емоційного, інформаційного, фізичного). Вже сам факт функціонування в іншому мовному середовищі, в суспільстві, з яким людина ще не інтеґрована, є великим стресом. Тож спокійно ставтеся до того, що щось ще не виходить так, як би ви хотіли. Це – природно.
● Навчіться опановувати себе в критичних ситуаціях (знімати емоційну напругу і позитивно мислити).
● Знаходьте можливості відпочивати, збалансовано харчуватися, підтримувати імунну систему комплексами вітамінів і мінералів.
● Люди, які мають внутрішній контроль за своєю діяльністю – «інтернали» (які вірять у себе і надіються лише на себе), краще вийдуть зі стресу, ніж «екстернали» (які потребують допомоги і покладаються на випадок).

Пам’ятайте, що «культурний шок» має і свій позитивний бік. За умови успішного входження в нову культуру людина проходить цикл «стрес – адаптація – особистісне зростання». Культурна криза дає стимул, необхідний для розвитку особистості.

Поділитися: