Святослав Галь ■ ПОГЛЯДИ ■ №50, 2018-12-16

(На прохання автора у тексті вжито правопис 1928 року – ред.)

Події в українському православ’ї та повсюдна присутність слова «розкол» спонукають задуматися над цим останнім явищем в історії церкви. Сторінка «Нашого слова» закоротка, аби детально описати, як помісні церкви створювалися з розколу. Болгарська церква залишалася в розколі 73 роки, румунська — 20, албанська — 15, грузинська — 26, а російська рекордно — 141 рік.

Така практика небажана, але це насамперед оскарження церков-матерів (а буває, що й мачух), які зловживають клятвами, анафемами і грубою лайкою. Наприклад, Константинопольський патріярх в XIV столітті за підвищення сербської церкви до рівня патріярхії прокляв не лише царя чи єрархів, а увесь народ сербської землі. Та ті, які спочатку проклинають розкольників, врешті-решт ковтають імперіалістичну гордість і визнають еклезіяльну (церковну – ред.) дійсність.

Розгляньмо детально розкол у польській церкві. Він особливий, бо не вів до її самостійності. Розкол стався у 1948 році, коли владики білостоцький і більський Тимотей та лодзький Юрій увійшли в неканонічну (незакріплену в уставі ПАПЦ) тимчасову Колегію управління до справ управління Польської автокефальної православної церкви. Вона була створена за рішенням міністра публічної адміністрації Польської Республіки від 26 квітня 1948 року. Тим самим розкольники відібрали керування церквою у законного митрополита Діонісія — це було рейдерське захоплення.

22 червня 1948 року делегація цієї колегії вручила від імені Польської автономної церкви (делегація представляла Колегію, яка керувала автокефальною церквою!) Московському патріярху Олексію «Акт об’єднання Польської православної церкви з Російською православною церквою і дарування їй автокефалії». У цьому документі делегація відцуралася від свого очільника: «Унаслідок того, що митрополит Польської церкви Діонісій перебуває у відлученні від Матері — Російської православної церкви, причому неодноразово в листах Московському патріярху засвідчував, що Польська церква отримала від церкви Константинопольської канонічну автокефалію, — Польська церква не може продовжувати з ним молитовного та літурґічного спілкування і не буде відтак споминати його ім’я у богослужіннях як свого Предстоятеля».

Рішення відмінити томос 1924 року було прийнято без участі владик як польської, як і російської церков, а рішеннями польських та радянських правлінь з партійної лінії. У секретному листі голови Совіта до справ православної церкви Г. Карпова (при Раді міністрів СС Р) до керівника відділу Міністерства закордонних справ СССР А. Павлова від 7 червня 1946 року читаємо: «Рада вважає правильним відкласти питання прилучення Польської православної церкви до Московської Патріярхії до закінчення парляментських виборів в Польщі. Оскільки наші польські друзі говорять про необхідність прилучення Польської Православної церкви до Московської Патріярхії, треба вже зараз провести підготовчі заходи». Православні священнослужителі, як бачимо з подій, що сталися через два роки, лише слухняно виконали партійні накази.

Дії польських розкольників вчинили багато зла церкві. На десятиліття підпорядкували її не так Московській церкві, як московській імперії (та перша є частиною державного управління ще від часів царя Петра I). Відсторонення від церкви митрополита Діонісія, останнього єпископа, який вмів протистояти державним урядовцям, призвело до того, що черговими митрополитами ставали донощики спецслужб. За відмову доносити на інших митрополитом не став двократний сторож митрополичого престолу владика Юрій, хоча він був учасником і колегії, і делегації до Москви.

Митрополитами були згаданий Тимотей (TW Brodacz), Стефан (TW Fidelis), Василій (TW Włodzimierz), той самий, який в інтерв’ю тижневику «Солідарність» («Solidaność») від 24 серпня 1991 заявив, що «в інтересі поляків та росіян є не допустити виникнення української держави, бо, як об’єднана Німеччина, так і Україна може стати осередком дестабілізації європейського порядку». Під керівництвом теперішнього митрополита Сави (TW Jurek) 15 листопада ц.р. Святий собор єпископів заборонив своїм духівникам входити в літургічно-молитовні контакти з «кліриками» (лапки тут і далі походять з комюніке собору) так званого «Київського патріярхату» і так званої «Автокефальної церкви».

Не дивує те, що заява ця звучить в унісон із заявами Московської церкви, на престолі якої засідає сексот ще совітської КДБ «Міхайлов». Дивує те, що польські розкольники відстали від церковної дійсности (у церкві загалом, а в Україні зокрема). Отож — пояснюю Святому соборові — зараз в Україні як кліриків Російської православної церкви, так і духівників Української православної церкви Київського патріярхату чи Української автокефальної православної церкви… не існує. Згідно з рішенням синоду Вселенської патріярхії від 11 жовтня усі священнослужителі в Україні зараз перебувають у ставропігії (прямому підпорядкуванні) Вселенському престолові. Доки Польська церква не розкається за розкол та переслідування власного митрополита, а її єрархи – за юдові срібняки, доти пастирі Польської церкви замість проповідувати Слово Боже будуть говорити: «Яко вні русского міра ність спасіння!». Перепрошую – «Яко внє русскава міра нєсть спасєнія». Забуваю, що наказ читати молитви голосом, «свойственним российскому нарічію», від 1784 року не був скасований.

P.S. Не знаю, чи голос єрархів є єдиним голосом Православної церкви у Польщі.

Де можна почути думку мирян та книжників? Нещодавно багато людей як в Польщі, так і в Україні, проголошувало – зокрема, у соцмережі Facebook – гасло «Купріянович – один із нас!» у відповідь на скандальну поведінку польських держслужбовців. Можливо, я недостатньо розуміюся на Facebook’у, але я не помітив заяв «уйковицькі монахи – одні з нас», коли польський собор рішенням від 17 березня 2015 року розігнав монастир саме через молитовно-літургічне спілкування з українськими православними. Не чути також жодного votum separatum (з латини: особлива думка – ред.) після останнього комюніке від 15 листопада.

Поділитися: