Дні, які рахуєш у кілометрах – 1000 км гірської пригоди

Наталя Павелас ■ КУЛЬТУРА ■ №40, 2020-10-04

Пригадуючи літо

Нове випробування! – так подумалося мені, коли тато минулого року озвучив ідею пройти Головний судетський маршрут. 444 км у Судетах були тільки початком мого досвіду трас на довгу дистанцію. Одразу після того, як ми її подолали, пройшовши за 15 днів шлях зі Сверадова до Прудніка, мені захотілося вдруге пережити таку довгу мандрівку. Так ми вирішили піти на найдовшу трасу в Польщі – Головний бескидський маршрут. Я від самого початку усвідомлювала, що це вимагатиме від мене набагато більшого, ніж похід у Судетах.

Перед тим, як вирушити в дорогу, переглядаючи характеристики траси за висотою, я вже знала, що на мене чекають складніші підйоми, цілі дні без можливості поповнити запаси харчів та навіть води. Але ж це і є найважливіше у багатоденних мандрівках – ставати наперекір усім несподіваним перешкодам та незручностям, боротися зі своїми слабкостями, переборювати кризи, а поміж усім цим – відкривати нові місця, знайомистися з людьми та отримувати радість від кожної миті на маршруті незалежно від погоди та самопочуття. Так я думаю про це сьогодні, пройшовши у горах практично весь південний кордон Польщі.

Початок гірської пригоди та найвищий підйом

1 липня в Устроні-Сілезькому ми стали біля вказівника із червоною крапкою, яка означала початок Головного бескидського маршруту. Ми зробили фото на пам’ять і пізнього вечора вирушили на трасу до віддаленого на кілька кілометрів туристичного притулку (пол. schronisko) – локації, з якої ми стартували. Я не налаштовувала себе на те, що наша мандрівка обов’язково вдасться, попри весь минулорічний досвід. Звісно, я дуже хотіла, щоби вона була успішною, але розуміла, що, можливо, подорож доведеться перервати. Вона була спонтанна і так само спонтанно могла завершитись. Плани, однак, були дуже далекоглядними – передбачені конкретні етапи та нічліги сягали аж до кінця траси, села Волосате у Бескидах.

Уже в перші кілька днів погода нас достатньо налякала, що похитнуло мою віру в те, що ми пройдемо весь маршрут за планом. Інтернет аж тріщав від метеорологічних попереджень про грози з блискавками та градом. На щастя, перша з них почалася, коли ми вже підходили до місця ночівлі. Потім – туманний день, який завершився тим, що ми 4 години крокували під дощем. На наш подив, ніхто не мав крепатури; можна було або вірити, що її вдасться уникнути взагалі, або чекати, поки вона почнеться у наступні кілька днів.

Сілезькі Бескиди подарували нам карпатську атмосферу – букові ліси, круті схили, численні струмки. На жаль, серед усієї цієї краси нас постійно супроводжував іще один «краєвид» –  сілезьких димарів. Живецькі Бескиди, зі свого боку, не дали нам забути про натовпи туристів, черги до притулків і проблеми з тим, аби знайти, де перебути ніч. Додатковою цікавинкою стала тут ночівля під тентом. Ми взяли його на випадок різних несприятливих ситуацій: злив чи коротких гроз, втоми, неможливості спуститися до населеного пункту та, зрештою, того, з чим ми зіткнулися на Мізовій полонині, тобто відсутності місця у туристичних притулках. Гарна погода, досить висока температура повітря вночі (обіцяні 9 градусів нас задовольняли), висота майже 1300 метрів над рівнем моря, чудові краєвиди на Живецькі Бескиди, зокрема й на Бабину гору, – це чудова нагода випробувати кілька елементів нашого спорядження. Тент був невеликий, адже слугував передусім як пончо. Ми абсолютно спонтанно вигадали, як його розкласти, коли випадково притиснули до землі один його край. На низ поклали моє пончо, далі – термоковдру… і все. У нас були невеликі легкі наплічники, тож ми не брали з собою карематів, а тато відмовився і від спальника. Вночі було холодно, трохи вітряно і, попри те, що ми вбралися у весь теплий одяг, який мали (а його було справді небагато), ми постійно прокидалися, тремтячи від холоду. Утім, ту ніч ми якось перебули, а чудовий схід сонця над Бабиною горою, яким ми милувалися зі схилу Пільська, поповнив наші запаси енергії. 

На п’ятий день ми піднялися на найвищу точку Головного бескидського маршруту – Бабину гору. Мені вдалося вмовити тата подивитися на ще один схід сонця – адже кожен їх любить. Ми встали до 4 ранку і ще до сніданку подолали убивчий підйом на гору. Краєвиди були чудові, особливо панорама Татр, але на вершині ми провели менш ніж 10 хвилин – настільки сильний був вітер.

 «Криза половини»

Наступні дні мандрівки видавалися вже дрібницею – нижчі гори, простіші підйоми та спуски, більше населених пунктів по дорозі. Невдовзі я зрозуміла, наскільки ми помилялися… Гірське пасмо, на яке ми вийшли одразу після Живецьких Бескидів, стало для мене однією із найприємніших частин всього маршруту. Це радше пологі гори (радше, бо підйом на Любань нам дуже дався взнаки), а з півдня постійно було видно Татри. У Коростенці-над-Дунайцем для мене завершився перший етап маршруту – у мене була крепатура і жахливо боліли стопи. Я думала, що гірше вже не буде. Довелося випити знеболювальне, завдяки чому наступного дня ми змогли продовжити наш шлях. Від Коростенка до Криниці дорога вела через Сондецькі Бескиди. У Криниці, як то буває на півдорозі, зі мною сталася «криза половини». Кілометри, пройдені по гарячому, твердому асфальті мали свій вплив. Ми впали на ліжка одразу, щойно вдалося знайти місце для нічлігу. Мені не хотілося вставати – ані до кінця дня, ані зранку. Може, ми заслужили на відпочинок? Але що б ми робили, сидячи увесь день у кімнаті? Випивши ще знеболювального, ми були готові рушати далі.

Вийшли після 11 години. Ця частина маршруту виявилася справді приємною. Користуючись цим, того дня ми звели ходіння лише до якнайшвидшого долання наступних кілометрів. Низькі Бескиди привітали нас густим туманом і дощем. У цьому краєвиді світилися тільки куполи старих лемківських церков.

Ми пройшли вже майже 270 км; залишалося 230. Віднині вже мало бути дедалі легше. Маючи досвід різних погодних умов та довжини переходів, ми були готові продовжувати долати усі гірські випробування, і вже нічого не могло би нас здивувати. Принаймні так ми думали.

Однак Низькі Бескиди виявилися чимось абсолютно новим та інакшим. Це, мабуть, одне з найбільш диких та безлюдних гірських пасем у Польщі. Сюди не приїжджає особливо багато туристів, а ті, яких ми зустріли, були або мандрівниками на довгі дистанції (як ми), або проходили Головний бескидський маршрут частинами, або були членами Студентського товариства бескидських екскурсоводів, які приїхали сюди на тренування. Ми також швидко переконалися, що Низькі Бескиди – це країна вічних боліт. Вони мали тут багато різновидів, яким ми з часом вигадали назви – від мокрого падолисту до пластеліну. Бувало, що багнюку на дорозі просто не можна було обійти. І ніби цього було мало – треба було вбрід переходити широкі потічки, що зазвичай закінчувалося тим, що наші легкі черевики без мембрани промокали (у якийсь момент вони були вже настільки мокрі, що я стала просто заходити до води, не шукаючи, де ручай можна перейти по камінню).

Свобода живе в горах!

Справжнім випробуванням виявився Магурський національний парк. Тут немає ніякої цивілізації – тиша, густий ліс, жодного туриста. Найгірше – те, що понад 20-кілометрову частину траси, яка проходить якраз через цей парк, треба подолати одним махом. Мене вражають ті мандрівники-одинаки, які витримали цю відлюдну подорож психічно та не скористалися багатими нічліговими можливостями парку у вигляді численних туристичних навісів.

«Давайте кинемо все та поїдемо в Бескиди!» – ця фраза крутилася у мене в голові всю дорогу. Зрештою нас привітали ті самі довгоочікувані та водночас мої улюблені гори. На жаль, привітали вони нас грозою. Понад годину ми провели на перевалі Жебрак між Команчою та Тісною, слухаючи концерт грому та очікуючи на подальший розвиток ситуації (зрештою, незважаючи на нестабільну погоду, ми мусили йти далі, бо на перевалі не було нічого, окрім навісу).

Ще один день в Бескидах – знову дощ і туман. Ми ледве могли роздивитися одне одного… І знову гроза, заручниками якої стали сотні туристів на Ветлинській полонині. Урешті-решт настав жаданий останній день подорожі – з Устриків-Горішніх до Волосатого. Пообіді знову мала бути гроза, але ми вирішили перехитрувати погоду і дійти до кінця траси до 14. Ще до 8 ранку ми вирушили на Широкий Верх, потім – на Тарницю. Дорога була майже порожня, єдині, кого ми тут зустрічали, – гірські бігуни.

Побачивши краєвиди з Галича – на Тарницю та неосяжні українські Карпати – я відчула те, чого не відчувала на маршруті в Судетах. Це був чудовий кінець подорожі. Нескінченні полонини дали почуття того, що означає свобода – воля в горах. Перед собою я бачила продовження того, що вже почала, і, якби траса вела далі, до України, я могла би так іти ще дуже довго. Після недовгого часу, проведеного на Буковецькому перевалі, коли треба було повертати у напрямку Волосатого, я ледве стримала сльози. Я не хотіла полишати бескидські краєвиди.

Після виснажливих 8 кілометрів гравієвою дорогою ми дісталися довгоочікуваного вказівника – червоної крапки, яка означала кінець Головного бескидського маршруту. Понад 500 км подорожі, 18 днів чудової пригоди закінчилися саме тут. Я раділа, що пройшла трасу, але було неймовірно важко прощатися з горами.

Маршрути на довгі дистанції вчать нас чогось зовсім іншого, ніж звичайні гірські мандрівки. Це – багато днів сам-на-сам із собою, долання криз – і фізичних, і психічних, щоденна боротьба зі слабкостями. Багато хто думає, що такий похід – це досвід  дивовижного духовного перетворення. На мій погляд, не слід очікувати, що багатоденна подорож змінить щось на 180 градусів. Для мене це було передусім отримання нового досвіду, вміння справлятися з різними ситуаціями та вивчення принципу carpe diem (з лат. лови момент). Дні такого довгого походу в якийсь момент зводяться лише до ходіння, спання та забезпечення основних фізичних потреб. Але ніколи не можна доводити себе до стану, у якому ти не можеш милуватися тим, що тебе оточує. Переходи по 40 км та проходження Головного бескидського маршруту в експрес-темпі не мають сенсу, якщо ти хочеш насолоджуватися гірськими пейзажами та думати не тільки про біль у стопах, який супроводжує тебе майже щодня.

Паралельно з нами трасою йшли ще 10 людей, до Волосатого дісталися 4. Я думаю, що всі – навіть попри незакінчений Головний бескидський маршрут – будуть із приємністю згадувати кожну мить у поході, навіть ті, що міркували, чи варто взагалі йти далі, або коли неможливо було думати про щось інше, окрім болю у стопах, колінах, ваги наплічника, голоду чи спраги. Адже Головний бескидський маршрут – це не просто траса, якою ти крокуєш; це передусім знайомство з новими місцями та людьми. Ніч під тентом на Мізовій полонині показала мені, як багато є людей, готових допомогти; в Ритрі у Сондецьких Бескидах нас прийняла під свій дах чудова господиня, яка проговорила з нами весь вечір і наступний ранок; у колибі в Бортному (де були жахливі умови для нічлігу, але таке теж треба пережити) я познайомилася з багатьма вражаючими жінками, які самі мандрували Низьким Бескидами, а одна з них проходила весь Головний бексидський маршрут, ночуючи в туристичних навісах у гамаці. Таких людей було багато. Мені ще довго бракуватиме кожного «привіт», яке я чула щодня від туристів, яких ми зустрічали в горах.

Фото надані авторкою сттатті

Поділитися:

Схожі статті

Героїня двох народів, героїня двох наративів, або у кого проблеми з Анною Валентинович?

Домінік Щенсни-Костанецький ■ ІСТОРІЯ ■ №43, 2020-10-25 Анна Валентинович була незвичною постаттю. З одного боку, рятуючи страйк на Ґданській корабельні в 1980 році, вона...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*