Павло Лоза ■ КУЛЬТУРА ■ №35, 2012-08-26
Ти співав у “Журавлях” у 1980-90 рр., а тепер – уже 9 років – є дириґентом хору. Як “Журавлі” протягом цих літ змінювалися?
Дійсно, завдяки батькові я в хорі від 1983 р. Мені було, коли я прийшов до колективу, 15 років – і я став наймолодшим хористом в його історії.
Однак насправді я був у ньому значно раніше, бо як я ще був дитиною, то батько мене забирав на “ключі” та концерти. Я сідав собі на репетиціях або на концертах (за сценою) – і слідкував за рухами маестро Ярослава Полянського. Мені дуже подобалася його праця, спосіб його дириґування. Подобалося мені й те, що хористи багато співали також поза сценою. З перспективи часу мені здається, що вони співали постійно. Це відбувалося природно – і не тільки під час “ключів”. Пам’ятаю, як з батьком та іншими “журавлями” в Слупську ми всідали до потяга, а там уже чекали інші хлопці. Вони раділи зустрічі, було багато сміху… і співу. Інколи у вагонах відбувалися справжні концерти. Тепер цього трішки бракує. Ми стали невільниками різноманітних відтворювачів та клавіатури комп’ютера. Коли ще додати брак якого-небудь основного навчання музики у школах, це дає нинішній результат: до хору приходить щораз більше хлопців, яких, – перш ніж учити правильно співати, – треба загалом навчити користуватися своїм голосом. І це, певно, найбільш помітна зміна.
Змінилися, очевидно, люди (останній хорист з першого складу пішов на заслужений відпочинок два роки тому). Більшість хористів – це молоді люди віком до 30 років. Крім того, колись основне навчання нового репертуару відбувалося під час репетицій або тижневих, а навіть двотижневих, вишкільних таборів. Сьогодні таку форму неможливо реалізувати: не дозволяє на це темп життя й економіка. Маємо розвиток мультимедійних засобів, Інтернету, за допомогою яких хористи отримують музичний матеріал для вивчення самотужки вдома.
Не змінюється, мабуть, одне: як тоді, так і тепер більшість із нас не вміє читати нот. Усі найчастіше називали їх “колючими дротами”. Був колись такий випадок: один шанований хорист в іншого, не менш шанованого, “позичив” ноти. Коли той помітив свої ноти в його руках, то каже: “Чого ти вкрав мої ноти, віддавай!”. А цей, довго не думаючи, відказав: “Навіщо мені твої ноти, коли я своїх не вмію читати!” Сміхові не було кінця.
Саме: що сьогодні є найбільшою складністю для дириґента подібного хору? Відомо, хор аматорський, а нині кожна людина пильнує свою роботу, нерідко й студенти вже працюють?
Здається, результатом цього є відсутність хористів, брак певності у складі хору, а відтак – диспропорції в голосах. Пам’ятаю, як у слушно минулу епоху наші хористи, коли хотіли взяти участь у концертах, ставали в черзі до хориста-лікаря, щоб він звільнення від роботи виписав. Такі були часи. Сьогодні це здається немислимим. Перш за все кожний думає про свій професійний розвиток і працю.
Крім того, у хорі наступає досить велика ротація. Приходять студенти-першокурсники, які дуже часто після закінчення навчання відмовляються від участі в хорі, бо ж треба зайнятися будуванням матеріальних основ свого майбутнього. Насправді відходять саме тоді, коли почали добре співати. Прибувають нові – і працю треба починати з нуля.
Проте, крім хористів, сьогодні змінився й сам підхід глядача до “Журавлів”?
Мені здається, що підхід інший, бо й світ змінився. Однак не збираюся цього оцінювати. За комунізму, коли Україна була в ярмі, коли в Польщі українці були людьми другої категорії, концерт “Журавлів” ставався великим святом, можна сказати, що “Журавлі” мали монополію на хоровий спів. Глядачі їхали десятки, а бувало й сотні кілометрів, щоб послухати рідної пісні, але їхали також, щоб зустрітися, щоб відчути спільноту, кінець-кінцем – підкріпити й показати свою українську ідентичність. Зали були переповненні. Як бракувало стільців, люди сідали на підлозі або на сходах. Не було місця в залі – заглядали через вікна. І “Журавлі” усвідомлювали свою місію.
Сьогодні маємо незалежну Україну, та й нам у Польщі, здається, уже не так погано. Маємо в Україні десятки дуже добрих професійних хорів, які видають чимало платівок. Кожний може включити собі плеєр та організувати, в довільному жанрі, свій індивідуальний концерт удома. Часто можна ці хори побачити в нас на концертах. Це – непроста ситуація не лише для «Журавлів», але й для кожного українського аматорського колективу з Польщі. Крім того, великий асиміляційний процес теж дає свої плоди, на концертах – щораз менше людей.
Мені здається, що ці концерти мають уже не такий винятковий, піднесений, характер. Приходять люди, які просто зацікавлені «живою» музикою, навідуються також поляки, зацікавлені українськими мотивами. А для хористів – це вже не місія, а радше хобі.
Я десь прочитав, що птахи-журавлі доживають до 55 років. Як оцінюєш «Журавлів» через десять років? Чи долетять вони до свого півстоліття?
Невже аж 55 років? То ще трішки часу нам залишилося. А так серйозніше… Хотіли б долетіти і до 50-ліття, і до сторіччя, але чи ми, чи наші спадкоємці, долетимо до чергових ювілеїв, залежатиме від трьох основних чинників.
Перший – це підтримка з боку наших місцевих громад. Підтримка, яка може проявлятися, головним чином, в організуванні концертів. На жаль, таких заходів щораз менше. Очевидно, причина прозаїчна: гроші. Тяжко знайти їх на поточні справи, а де ж узяти тисячі на влаштування концерту? І це зрозуміло. Незрозумілими натомість є пояснення потенційних організаторів, що не можуть нас запросити, «бо „Журавлі” хочуть забагато грошей». Таких пояснень чуємо щораз більше. Страшенно прикро їх слухати, бо ж ані хор, ані я, як дириґент, – і це хочу дуже міцно підкреслити, – не беремо за концерти жодних гонорарів. Кожний хорист присвячує праці в колективі свій вільний час, відпустки, також безплатні, часто-густо сімейне життя. Жертвуємо і свої гроші, бо як схочемо поїхати на закордонний фестиваль, мусимо самі собі таку поїздку оплатити. Не хочу, щоб ці слова були сприйняті як претензії чи нарікання, а радше як прохання, щоб у таких ситуаціях, коли хтось не може організувати концерту, розважно добирати слова й арґументи.
Так дійшли ми до другого, мабуть, у ці часи найсуттєвішого, чинника нашого й не тільки нашого буття, тобто фінансів. Існування хору – це великі кошти, особливо тоді, коли хористи примушені долати на репетиції чи концерти десятки або й сотні кілометрів. Сьогодні, завдяки старанням ОУП, кошти виділяє держава. Однак цього вистачає виключно на покриття основних потреб хору, як-от кошти репетиції чи зарплата дириґента. Іноді лишиться трішки на співфінансування концертів. На все інше треба писати окремі проекти, а у випадку закордонних виїздів залишається розраховувати виключно на свою кишеню.
І останній, третій чинник, без якого неможливо існувати, – це хористи.
Пам’ятаю розмови «перших журавлів», які, будучи вже в літах, журилися, що ймовірно доведеться розпустити хор. Тоді якось молодь не дуже горнулася до колективу. Зміна устрою, економічні проблеми не сприяли притягненню людей до такого важливого проекту, як «Журавлі». А тут, дякувати Богу, сороківка за нами. Сьогодні в хорі понад півсотні переважно молодих співаків. Тільки цього року прийшло десятеро нових, які зараз стажуються. Вивчаємо нові пісні, але також пісні з репертуару моїх попередників. Записуємо нові CD. Отже, є надія, що наш політ триватиме чергові десятиліття. Очевидно, це не означає, що двері до «Журавлів» зачинені. Дуже радо запрошую всіх, хто відчуває потребу співання. Єдина вимога – це мати музичний слух і трохи вокальних здібностей. Усі координати – на веб-сторінці zurawli.pl ■
___________
ЯРОСЛАВ ВУЙЦИК – випускник вокально-акторського факультету Музичної академії ім. Станіслава Монюшка в Ґданську. Від 2003 р. – дириґент і музичний керівник «Журавлів». Засновник і реґент Хору св. Варфоломія при греко-католицькому конкафедральному соборі Покрову Пресвятої Богородиці та Св. Варфоломія в Ґданську (2000–2005 рр.) і Митрополичого хору при греко-католицькому митрополичому соборі Св. Іоана Хрестителя в Перемишлі (з 2005 р.).
Від 2007 р. – директор Реґентського інституту Перемисько-Варшавської архиєпархії УГКЦ. Як дириґент «Журавлів» записав з хором дві платівки: «Воскликніте Господеві вся земля» (2008 р.), «Ностальгія» (2011 р.).
