Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №40, 2015-10-04
Загалом поняття «біженства» і «біженської трагедії» асоціюється з т.зв. Великим відступом російської армії влітку 1915 р., коли кількість утікачів та вигнанців нараховували мільйонами, а в українському контексті це пов’язане з православним населенням Холмщини і Підляшшя. Насправді біженство і вигнання, викликане різними факторами і яке досягло різних масштабів, торкнулося всіх реґіонів сучасної Польщі, де проживали українці.
Місцем бойових дій І Світової війни, дуже різних, якщо йдеться про інтенсивність і час тривання, було Підляшшя, Холмщина, Надсяння і Лемківщина. Вони відбувалися поміж серпнем 1914 р. та серпнем 1915 р. Населення цих територій потерпало від наслідків війни аж до її закінчення, а часто й набагато довше. Ідеться не лише про матеріальні знищення на цій території, але й про смерть і каліцтво тисяч чоловіків, мобілізованих до російської та австро-угорської армій. Воєнними жертвами стали також сотні тисяч місцевих «цивілів», яким з різних причин судилася доля «переміщених осіб» у ролі втікачів, примусових переселенців, а навіть заложників, яких взяла російська армія, відступаючи з окупованої нею Галичини.
Війну 1914 –1918 рр., доки не виникла потреба дати їй порядковий номер, називали Великою, адже набрала вона небачений до того часу масштаб, зокрема, якщо йдеться про територію бойових дій та чисельність армій. У своєму розпорядженні вони мали значно більше, ніж перед тим, нищівної зброї, зокрема артилерії, що завдавала шкоду не лише ворожим арміям, а й усім, хто опинився в зоні ураження. У такій ситуації околиця, через яку проходив фронт бойових дій, а тим паче, коли він затримувався на довший час, ставала територією справжньої економічної і гуманітарної катастрофи. До цього доходив ще страх перед можливою жорстокою поведінкою «солдатів-завойовників», що спирався на досвід поколінь та воєнну пропаґанду, яка змальовувала ворога найчорнішими кольорами. Отже натовпи біженців, які вирішили покинути небезпечні місця, шукаючи порятунку втечею, стали постійним елементом ситуації на всіх фронтах Великої війни.
Такий образ подій та біженства від перших днів війни представлений у «Похідних записках» уродженця Полтавщини Льва Войтоловського (1876–1941), у мирний час ординатора однієї з київських клінік та редактора літературного відділу ліберального щоденника «Киевская мысль», відтак лікаря у російській військовій частині. В останній декаді серпня 1914 р. частина була перекинута залізницею до Холма й відправлена для підкріплення сил, що стримували наступ двох австро-угорських армій, які захопили південні окраїни Люблинської і Холмської губерній (перші прикордонні бої тривали від 13 серпня, а повномасштабне вторгнення почалося 23 серпня). Вже під час маршу з Холма до Красноставу солдати зустріли багатолюдні потоки біженців: «Нaзустріч колоні, охопленій прямо гарячковим тремтінням, пруть злякані села, зім’яті важкими ударами війни. Десятки й сотні мужиків, корів; баби з розпущеним волоссям, неначе розкуйовдженим ураганом; мaтері, що притискають до грудей повитих немовлят; бездомні собaки; інтелігенти без шaпок; евреї в зім’ятих розірвaних кaфтaнaх; старушки, що сидять на клунках… Усе це перебігає перед нaми жалісною вервечкою сторопілих, покірних, безпорадних і вороже-суворих облич з висловом жаху, приниження й дикої втоми в очах».
І далі: «Тарногора – спалене боями містечко, отруєне згаром, холерою, єврейським страхом і тривожними чутками. У вцілілій панській садибі поміщається штаб дивізії. Вулицями вештаються чубаті донські козаки і штабна прислуга. Будинки битком набиті переляканими до півсмерті євреями. На всіх перехрестях смердючі сліди холерини. Кругом гримить канонада. (…) Під вечір 29 серпня, після четвертого відступу від Ізбиці, наш виснажливий рух несподівано набув характеру панічної втечі. Важко сказати, чому і звідки хлинув цей раптовий відчай, але щось зловісне закрутилось, завихрилось, як сніжний буран. Знову змішалися люди, коні, зарядні ящики, двоколки і трагічні фурманки переляканих жителів. Дисципліни якби ніколи не бувало. Ні армії, ні командирів. Був набрід втомлених і голодних людей, щохвилини готових перетворитися на дикий панічний потік. Кругом палали пожежі, гриміли гармати. Ми не знали, хто праворуч, хто ліворуч…».
На території Холмської губ. австро-угорські війська дійшли до орієнтовної лінії Красностав – Грубешів. Михайло Корнилович, автор першої спроби дати образ ситуації, у яку потрапило місцеве українське населення, у статті «Біженська трагедія Холмщини й Підляшшя» в журналі «Україна» (Київ, 1927, кн. 3) стверджує на основі архівних документів російської Учебної дирекції і Духовної консисторії у Холмі: «Від військових подій та лютості ворога зруйновано було села в 87 православних парафіях. Похід ворожих загонів з’єднався з шибеницями й розстрілами селян, взяттям у полон, насильством над жінками, грабунками, пожежами. Особливою жорстокістю відзначилися мадярські полки; м’якше ставилися австрійські і слов’янські військові частини. Місцеве українське населення ховалося в землянках, ямах, проваллях, байраках, утікало до сусідніх сіл за лінією боїв або переходило за Буг на Волинь».
Однак події з серпня 1914 р. були тільки прелюдією до справжньої біженської трагедії холмських українців. Російські війська, які наступали з південної Волині, вже 3 вересня 1914 р. увійшли до Львова, а день пізніше австрійське командування, лякаючись оточення, почало евакуацію своїх військ із захопленої території між Бугом і Віслою. На кілька місяців сюди повернувся відносний спокій, принаймні для «малоруського» населення, адже репресії супроти осіб, запідозрених у прихильності до «австро-угорців», торкнулися передусім поляків та євреїв (для прикладу, у Замості розстріляно членів утвореної після залишення міста російською армією міської сторожі, до складу якої входили міщани обох цих національностей).
Російський наступ на Галичину, що почався 19 серпня 1914 р. і призвів до швидкого захоплення її східної частини, також викликав хвилю біженців. Важко сказати, наскільки вірно відповідали подіям російські описи безчинства австро-угорської армії на південній Холмщині, про які пише М. Корнилович, але й поведінка російської армії була далеко не зразкова. Сам командувач Південно-західного фронту Російської імператорської армії, ген. Алєксій Брусилов у своїх спогадах писав: «…повинен визнати, що особливо спочатку, при переході через кордони Східної Галичини, кілька міст спалено, а будівлі маєтків, що попадалися по дорозі, у більшій частині були спалені або розграбовані. Винуватцями цих безпорядків була, головно наша кіннота, яка йшла попереду, (…) а часто й тилові обозні частини».
З огляду на національний склад галицьких міст і землевласницького прошарку, жертвою цих солдатських «подвигів» ставали передусім євреї та поляки. З-посеред українців у найбільшій небезпеці почувалися національні активісти, адже одним з намірів російського уряду було те, щоб при нагоді війни розправитися як з наддніпрянським, так і галицьким «мазепинством». Тому, як писав у статті «Як бідують українські втікачі» (березень 1915 р.) член Української національно-демократичної партії та посол австрійського і галицького сейму Лев Левицький, «коли наша країна стала місцем війни, а наші війська, здержуючи московську навалу, відступили до наших Карпат, передові люди, що в народній роботі найбільше заслужилися, мусили покинути рідну землю, якщо не хотіли виставити на небезпеку свого життя».
Головним пристанищем для національно-політичних діячів та інтеліґенції, зокрема й духовенства, став Відень. Саме там небезпечний час провела й родина Антоничів. Вони заснували Український комітет допомоги, який нараховував 3 тис. членів. Очолював комітет відомий політик Юліан Романчук (на початку січня 1915 австрійський уряд визнав цю організацію державною структурою і надав їй фінансову підтримку на утримання біженців). Загалом українців, яким прийшлося залишити Галичину або вони не змогли туди повернутися з літніх заробітків у Німеччині та Угорщині, було кількадесят тисяч. Восени 1914 р. австрійська влада почала організовувати для них спеціальні табори, зокрема у Гминді на австрійсько-чеському пограниччі, де перебувало біля 35 тис. осіб, і у Вольфсберзі в Каринтії (біля 10 тис.). До табору у Вольфсберзі потрапило найбільше українських селян з Перемиського повіту, які мали нещастя проживати в селах, що лежали посередині 45-кілометрового кільця оборонних споруд Перемиської фортеці та на підступах до неї, а також були виселені з наказу австрійського командування. Проте не всім біженцям вдалося залишити небезпечну територію, на якій бойові дії тривали майже півроку. Але про це та про пригоди Олени Кульчицької, яка до Талергофа не доїхала, буде у черговій частині нашої розповіді. ■
