Олена Гуменюк  ■ ІСТОРІЯ ■ №38, 2019-09-22

Так про Аллу Горську говорив В’ячеслав Чорновіл. Художниця Алла Горська – душа шістдесятництва, його мотор та совість. Вона була однією з тих, хто вперше заговорив про масові вбивства НКВД в 1930-х та виявила поховання розстріляних біля Києва. Вона не стояла осторонь, коли у 1960-х роках влада чинила тиск на її друзів і однодумців. Все її життя – це боротьба проти свавілля радянської системи.

І що найцікавіше, Алла мала би стати звичайним радянським елементом. Але щось пішло не так… Народившись 90 років тому в Ялті в родині чиновника, у дівчини було фактично безтурботне дитинство та юність. Її батько керував кіновиробництвом в Ялті, Одесі, Москві, Ленінграді та Києві.

Алла розвивала свої таланти. Навчалась 1946–1948 рр. у Київськiй художнiй школi iменi Шевченка. У виборi фаху вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього iнституту. Влiтку 1952 р. вийшла замiж за студента цього ж вузу – Вiктора Зарецького, а через два роки закiнчивши iнститут, працювала за фахом у галузi станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках, вона пробувала себе у сценографiї. Все йшло добре, аж поки не повіяв вітер змін.

Хрущовська «відлига» призвела до послаблення тотального контролю влади в СРСР. З великим ентузіазмом та вірою в реальні демократичні зрушення зустріли ці віяння молоді інтелігенти. Горська не просто перейнялася ідеєю відродження української культури, вона очолила цей процес. Перетворення почала із себе. Алла народилась і виросла в російськомовній родині. Навіть, навчаючись в Києві, на прохання батьків, була звільнена від уроків української мови. Однак в зрілому віці вивчила українську швидко. Була дуже наполегливою в цьому. Як згадували її друзі, Алла постійно читала україномовні твори, працювала із словниками, писала диктанти, робила вправи, вивчала вірші. Так, Лесь Танюк пізніше зазначав: «Якось я поцікавився: «А чому стався такий перехід?» Алла відповіла: «Надходить мить, коли тобі раптом стає соромно. Вже десь із півроку як відчула: живемо безсоромним життям…» Із пут цієї безсоромності вона й вирвалась».

Якраз Алла Горська і стала душею та головним рушієм київського Клубу творчої молоді «Сучасник», який виник на початку 1960-х років. Із Москви надійшла вказівка «очолити» ініціативу під егідою міського комітету комсомолу. В Жовтневому палаці організовано секції: кіно, театральна, письменницька, художня, музична. Попервах клуб існував без особливих перешкод, можливо, тому що не порушував національні проблеми. А через рік-два клуб прокинувся до національного життя. І спричинила це Алла Горська. Лесь Танюк згадує про ці події так: «Якось одного чудового дня сиділи ми у великій залі інституту, осіб п’ятдесят – шістдесят, аж раптом відчиняються двері й заходить великий гурт екстравагантних молодих людей: художники! Привела їх Алла Горська. Висока, коси хвилями, білий светр, сині брюки спортивного крою. Дуже голосна, життєрадісна – вмить все переінакшила, і за кілька хвилин ми вже говорили про необхідність розвивати мистецтво української театральної афіші, про повернення до джерел та традицій, про необхідність рівнятися на самих себе…»

Та відлига тривала недовго. В другій половині 1960-х закрили клуб «Сучасник», почались гоніння влади на активних учасників дисидентського (політичні інакодумці, що не погоджувались з офіційним курсом компартії) руху. З 1965 по 1968 рр. в Україні йшли таємні та відкриті арешти, суди. У квітні 1968 р. за підписом 139 осіб було надіслано лист найвищому радянському керівництву, де висловлювалось занепокоєння арештами інтелігенції. Серед авторів листа була і Алла Горська. Реакція влади була неочікувано жорстокою. Різним формам переслідувань піддано «підписантів». Більшість учасників цієї групи покаялись і отримали догани.

Радянськими спецслужбами поширювались чутки, що начебто існують терористичні «бандерівські» організації під керівництвом заходу. Одним із провідників такої організації називалась Алла Горська. Звісно, це був елемент тиску. Так само, як і фактична заборона працювати, виключення із Спілки художників України, постійне стеження та погрози. Алла Горська і за цих скрутних обставин намагалась триматись із останніх сил, проте ніколи не зраджувала своїх ідеалів. В листах до свого приятеля Опанаса Заливахи вона писала: «Підтягнули животи, бо перекрили фінансування, проте працюємо як вовки по 14 годин». І наче передрікала свою долю: «Краще бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником».

Якщо радянська система не могла «зламати» людину, то її просто фізично знищувала. Так і сталося з Горською. За офіційною версією художниця була вбита як сказав один із слідчих справи: «Убито одним ударом, професійно» 28 листопада 1970 р. своїм свекром. Однак міліцію не бентежив факт, що немічна стара людина, яка пересувалась із ціпком – свекор Алли, зміг проломити їй череп сокирою «з одного удару, професійно». На цьому справу і закрили.

Похорон Алли Горської перетворився на велелюдну демонстрацію. В’ячеслав Чорновіл тоді сказав про Горську: «Це був один із світочів нашого відродження шістдесятих років. Це була наша совість… її було вбито за те, що вона була нашою совістю».

Поділитися: