Григорій Сподарик ■ ГРОМАДА ■ 2010-04-02
{mosimage}
“Жде нас час новий: вільного вияву наших бажань, стремлінь, нашої традиції і тотожності. Буде це також час розмов із самим собою, з польським суспільством, з Україною і українською діаспорою. Переформування УСКТ в Об’єднання українців у Польщі не звільнює нас від того, що було і є суттю нашої організаційної діяльності: від щоденної наполегливої праці над збереженням і укріпленням нашої тотожності, нашої культури, над переданням її нащадкам.
Цього ніхто за нас не здійснить” – говорив 20 років тому Юрій Рейт, закриваючи з’їзд (24 і 25 лютого 1990 р.), на якому його призначено головою нової (чи то пак – оновленої) організації.
Українська меншина, вітаючи демократичні зміни в Польщі, сподівалася водночас на зрозуміння своїх потреб: ліквідацію наслідків акції “Вісла”, надання права на свого представника в парламенті; наголошувалося також на потребі постійної підтримки з боку польської держави через розпорошення громади, сприяння держави при утворенні українських установ культури та розвитку українського шкільництва, більшої уваги до охорони пам’яток української матеріальної та духовної культури, підтримки видавничого процесу тощо. На першому з’їзді ОУП прозвучав також голос проф. Михайла Лесева, який, цінуючи час змін, порадив також: “Молоді повинні пам’ятати про те, чого навчилися від старших, своїх батьків, що від них взяли, не всі ж бо себе приховували і мали складніший статус ніж тепер (…) Ніщо не діється без основ, на голому місці не може ніщо народитися. Навіть те, що з бунту проти старого постає”.
Однак перший з’їзд став найкращим доказом того, що нове мусило завітати в українське громадське життя Польщі. Проблему висловив трохи раніше Мирослав Чех у тексті “Чи і чому нам потрібна нова (і яка) організація?”. Автор відзначав, що УСКТ “колаборуванням” чи “романсами і підданістю тодішній владі” викликало ворожість до своїх керівних органів серед української громади, що ілюстрував лозунг – “вони не пильнують наших інтересів “там” , але пильнують нас”! На думку Чеха, організація просто загубилася в процесі перетворень кінця 80-х – поч. 90-х рр. у Польщі, не вміла домагатися своїх прав, а водночас гальмувала ініціативу окремих діячів, вводила внутрішню цензуру тощо. УСКТ не вміло також задовольнити потреб лемків та мало клопоти з віросповідними питаннями. Ці закиди знаходять підтвердження
у введені до дискусії з’їзду тодішнього голови УСКТ Мирослава Вербового: “УСКТ скочувалося на обочини громадського життя саме в той час, коли ця ж громада щораз активніше починала проявляти свою суспільну нетерплячість”. Саме тому структура із 7500 членів та 184 гуртків мусила застосувати терапію: при цьому прийнято рішення не ділити організацію, а прямувати в сторону сильної громадсько–політичної представницької установи.
Вже в першій програмі об’єднання говорилося про потребу висування власних кандидатів на парламентських та самоврядних виборах, проведення заходів щодо засудження акції “Вісла” та у справі повернення українського майна. ОУП вирішило також добиватися скасування дискримінаційних актів: зокрема, декретів про перехід у власність держави майна, залишеного виселеними українцями. Серед постулатів, у яких ішлося про культурно просвітницьку працю, наголос поставлено також на потребі економічної діяльності, організації підприємств у формі кооперативів або акціонерних товариств. Окрім власних експертів, мали сюди залучатися бізнесмени з діаспори в західних країнах з метою передачі сучасних технологій і досвіду, а пізніше – експорт свого виробництва. Підприємницьку діяльність планували поєднати з громадськими цілями, тому в зоні зацікавлення опинилася видавнича діяльність, твори українського мистецтва тощо. Підсумки першого року функціонування ОУП стали приводом для задоволення від поліпшення ситуації в освітньому та культурному питаннях, а також від збільшення кількості дітей і молоді, які навчаються рідної мови. Збережено й розбудовано мережу приміщень для клубів і світлиць, утримано їх діяльність тощо. Невирішеними залишалися справи утворення українського музею, театру та існування професійних художніх колективів. І хоч акцію “Вісла” з ініціативи тодішнього депутата Володимира Мокрого вже засудив Сенат, то надалі не вдалося добитися ліквідації її правових та матеріальних наслідків.
До своїх перших парламентських виборів ОУП пішло у Виборчому блоці меншин (разом із литовцями, словаками та чехами), однак акція не увінчалася успіхом. У “НС” М. Чех писав пізніше, що тривога з цього приводу в громаді була породжена не “браком депутата, а всього тридцятьма тисячами зібраних голосів”, з яких українських було близько 27 тисяч. В іншому тексті він констатував, що в ОУП вже не достатньо самої роботи в культурному напрямку, тому потрібно шукати такої моделі, яку українство встановило б чимось, що допомагає в повсякденному житті, кар’єрі, у здобуванні позиції в суспільстві. 1992 р. проф. Степан Заброварний відзначав, що ОУП, досягнувши статусу політично громадського представника української громади в Польщі, встановивши зв’язки в політичному світі, між польськими та закордонними (у тому числі – українськими) організаціями “не досягло однак суттєвого піднесення суспільно–політичної активності української суспільності в Польщі” та не знайшло “надійного способу, щоб привернути українській громаді тих загублених (…), а також тих байдужих до національних справ”.
Черговий з’їзд ОУП, що проходив у Варшаві 5-6 червня 1993 р., переобирає головою організації Ю. Рейта і стає форумом для гарячих дискусій навколо тієї самої теми – засудження акції “Вісла”. Наголошуються також питання повороту на рідні землі, повернення майна, участі в центральних та самоврядних виборах. Виникла проблема роз’єднання українців через створення русинської нації. До нових ідей цього форуму зарахували: включення організації у вибори до Сейму й Сенату, перенесення Фестивалю української культури до Перемишля, створення фонду “Повернення” та стипендіального фонду допомоги учням українських шкіл у Польщі.
Під кінець 1993 р. до парламенту потрапляє М. Чех (обраний із Кошалінщини). П’ятиліття організації у березні 1995 р. на “ретроспективному” засіданні ради ОУП підсумовано як постійну працю над впливом на політику держави стосовно національних меншин, вихід із законодавчими ініціативами до парламенту, активність щодо України та вплив на польсько–українські відносини, розвиток контактів із українською діаспорою світу. Серед ряду проблем називалися, зокрема, незадовільна активність деяких низових ланок організації, на доказ цього зверталося увагу на брак заходів впливу (зустрічі, офіційні звернення) на депутатів польського парламенту щодо компенсацій для українських в’язнів концтабору Явожно (справу буде вирішено щойно 2004 р. – гс).
На початку 1996 р. на сторінках “НС” розгорнулася традиційна передз’їздівська дискусія, у якій тодішній заступник голови ОУП проф. С. Заброварний висловив свої зауваження, зокрема, щодо схеми функціонування організації: “Досі в нашій практиці, поза загальними програмами та фінансовими прелімінаріями, не було планів з точним визначенням, що робити, коли і як робити, хто має робити. Не було також розподілу завдань між поодинокими членами Головної управи, на вдалося організувати дорадчих комісій, комітетів та груп експертів”. Щодо культурно громадської діяльності професор відзначав: попри те, що не всі зусилля та заходи увінчалися успіхом, це ще не значить, що організація “не має потреби продовжувати їх, шукаючи щораз нових доріг для їх позитивного вирішення”. В оцінці Заброварного, треба також сильніше розвивати відносини з незалежною Україною, бо та не стільки історією, скільки “проявами сучасного життя” приваблює молодь і виконує важливу роль у її національному вихованні. Від самих початків ОУП мусило долати фінансові проблеми, бо оновлена польська держава, давши свободу, звільнила також від державного субсидіювання організації, зокрема, нацменшинні. Однак це були не єдині формальні проблеми – Ю. Рейт 1996 р., оцінюючи три останні роки перед з’їздом, скаржився, що рішення щодо меншинних проблем, які повинні прийматися у нормальному адміністративному порядку, вимагають від ОУП “боротьби за них”. Крім цього, на думку голови, на фоні організації часто виринали ідеї, які неможливо було ввести у життя, отож він заохочував: “Мусимо ясно сказати на з’їзді, що лежить у компетенції і можливостях структур (гуртків, відділів, Головної управи) позаурядової організації, якою є ОУП, а що – в державних установах, який їх обов’язок”.
Третій з’їзд (22-23 червня 1996 р.) приносить зміни в статуті – Ю. Рейт очолює Головну раду, а Мирон Кертичак – Головну управу, виконавчий орган ОУП. Надалі немає засудження акції “Вісла” Сеймом і перед четвертим з’їздом, що відбувся 2001 р. (як, зрештою, і донині). Проте щораз сильнішими, зокрема, у мас медіа, стають спроби деяких польських середовищ виправдати цей злочин: “Надто великими були наші сподівання із часом встановлення вільної держави та демократії в Польщі”, – говорить тоді М. Кертичак, зараховуючи також до ряду проблем провал ідеї утворення центрів української культури, які отримували б також суб’єктне фінансування (зокрема, на ставки), а не лише не конкретні заходи. Відносячись до постійної проблеми молоді, М. Кертичак оцінював, що її відсутність у рядах організації пов’язана з ізоляційною поведінкою старшого покоління діячів, які вічно говорили про молодь, але ніколи не давали їй самостійно відповідати за справи громади. Десятиліттями надто слабко проводилося, за його словами, оновлення активу: “Сьогодні дозріває зовсім нове молоде покоління, проте прийняти їх як партнерів ми ще, здається, ментально не готові, – говорив 2001 р. М. Кертичак. – Ми повинні збагачувати свій професійний досвід, підготовлюючи на вишколах свій громадський актив, щоб він вчився “плавати” в каламутній воді вільноринкової системи, у якій треба утримуватися на поверхні”.
Поки четвертий з’їзд, який 27-28 січня 2001 р. (вперше від створення організації) проходив на рідних землях, у Перемишлі, переобрав М. Кертичака головою ОУП, на сторінках “НС” знов вирувала дискусія про напрямок, у якому повинна прямувати організація: “Треба придумати стратегію, як затримати молодих людей біля себе після того, коли перестане грати музика” (Ігор Щерба); “Сенс ОУП у тому, щоб виходити завжди поза свою активну і традиційну громаду, залучати й тих далеких від неї” (С. Заброварний); “Мусимо вийти назустріч викликам цивілізації, подбати за нашу присутність в Інтернеті: там молодий українець мусить мати можливість знайти себе як член української громади, тим більше, коли зважити на падіння читацького ринку в нашому середовищі. Можливо, що причина тут у тому, що контакти між одиницями треба встановлювати вже сьогодні радше за допомогою Інтернету, ніж книжки” (М. Кертичак); “Ми повинні бути партнерами місцевої влади при вирішуванні поточних справ якогось села, повіту чи ґміни” (М. Сич): “Об’єднання повинно надалі бачити свою роль як посередника між сучасною Україною і нашою громадою в Польщі” (Петро Тима). П. Тима також ставив запитання про розробку концепції рідних земель як опори українства і способи підтримки процесу повернення та ширше – бачення українського патріотизму в Польщі: чи має це бути ідея “малих батьківщин”, чи, радше, вона повинна спиратися на свідомості приналежності до великої української родини.
Наступні роки – це, зокрема, дебати навколо ідеї повернення на рідні землі. Проте 2002 р. відбувся перепис населення, який показав брутальну правду про кількість українців у Польщі. Перед п’ятим з’їздом на робочий стіл покладено питання професіоналізації організації, пролунали голоси про потребу управління нею так, як це робиться у приватних фірмах – слід вивчити можливості й залучити експертів для дослідження потреб українців у Польщі. До позитивних явищ М. Кертичак зарахував тоді те, що ОУП активно включилося до розробки закону про національні та етнічні меншини, який схвалено 2005 р., а щодо програми “Повернення”, яку попередній з’їзд вписав як своє завдання, відзначав, що не вдалося її реалізувати, бо ОУП забракло як організаційно фінансової бази, так і ширшої активності людей: “На програмі “Повернення”, на мою думку, досить неґативно позначилося трохи зверхнє ставлення частини активу з Перемишля й околиць до людей з інших місць переселень і поселень (…). Відчувалося, що хтось хоче нас поділити на кращих, які живуть на Рідних землях, і гірших, що живуть на поселеннях. Нам потрібна сила духу, єдності в розмаїтті і самоутвердження, щоб не пропасти і зберегти свою тотожність”, – говорив Кертичак і відзначав, що до пріоритетів організації належить зміцнення кадрів та їх потенціалу, що необхідне для виконування стандартних положень організації.
П’ятий з’їзд проходив 9-10 квітня 2005 р. в Ольштині і знову віддав керівництво організацією М. Кертичаку. Анна Вінницька у післяз’їздівському матеріалі висловила чимало зауважень щодо з’їзду, серед яких таке: “Ряд невирішених питань щодо оновлення програми ОУП, зарисована прогалина між низовими ланками і керівництвом організації, дистансування терену, посилена, але декларативна увага до молоді, а водночас певне нехтування нею”. Ю. Рейт, як і раніше, наголошував, що до структури ОУП приходить недостатньо нових людей і немає зміни поколінь, а Маріанна Яра запитувала, для кого організовується Фестиваль української культури, дорікаючи одночасно, що на ньому надто мало колективів українців з Польщі, а більше – професійних ансамблів з України: “Треба, звичайно, дбати про рівень фестивалю, але як, коли не дається на ньому виступати нашим дітям, заохочувати їх, наприклад, щоб приходили на репетиції”, – говорила М. Яра; подібні закиди лунали й у сторону “Нашого слова”, яке, за її оцінкою, більше уваги приділяло подіям в Україні, ніж справам етнічних українців у різних реґіонах Польщі.
Після раптової смерті М. Кертичака 2006 р. головою ОУП стає П. Тима. “Мусимо більше працювати з молоддю, розробити освітні програми і вийти до тих людей, які сьогодні функціонують поза Об’єднанням”, – говорив він відразу після обрання, а через два роки в іншому інтерв’ю додавав: “Нам треба менше концертів, а більше освітніх форм праці. (…) Ми повинні відкинути ілюзію, що нам хтось щось дасть. (…) Кроком уперед може бути розвиток центрів української культури”. На його думку, також потрібно повернутися до переосмислення форми діяльності організації: чи повинна вона зосередити всю енергію, наприклад, на п’яти відділах і тих гуртках, де є люди, які готові взяти на себе зобов’язання, або на кількох великих заходах, а тих реґіонів, де немає зацікавлення і людських ресурсів, не брати до уваги.
Останній, шостий з’їзд (10-11 жовтня), який минулого року вдруге завітав до Перемишля й проходив під знаком запущеного в дію процесу повернення Народного дому, а також укладання відносин із поляками, зокрема в час, коли розгорілися суперечності навколо спільного минулого. Головою ОУП знову обрав П. Тиму. До постанов останнього з’їзду потрапили, зокрема, такі постулати: ОУП повинно ширше відкритися на трудову міґрацію з України та залучати її до громадського життя; сприяти поверненню українців, зокрема молодого покоління, яке еміґрувало з Польщі після її вступу в Європейський Союз, надалі розвивати позитивні польсько-українські відносини, сприяти історичному примиренню між нашими народами та рішуче виступати проти спроб в обох державах зірвати цей процес, підтримувати Україну на шляху до ЄС та НАТО. У справі Народного дому в Перемишлі з’їзд доручив керівним органам ОУП розробити концепцію функціонування цієї установи як Центру польсько-української співпраці, який має бути відкритим для всіх активних представників громади, вести економічну діяльність, сприяти польсько-українському примиренню, стати осідком Музею української культури тощо. Важливими для освітньої справи ініціативами визнано, зокрема, розроблення та втілення в життя концепції дистанційного навчання та e-learningu, забезпечення української школи в Перемишлі гуртожитком чи опрацювання системи інтеґрації учнів, які навчаються в українських школах. З’їзд постановив також створити групу, яка розробить Програму історичної пам’яті, в рамках якої, наприклад, буде створений Каталог українських місць пам’яті та пам’яток культури у Польщі, презентуватиметься польському суспільству українська точка зору на спільне минуле, організовуватимуться історичні конкурси для молоді.
* * *
Звичайно, публікований тут текст не є повним оглядом 20-літньої історії ОУП, бо вона могла б стати темою не для однієї маґістерської роботи. Матеріалу для аналізу, – як на сторінках “НС”, так і в архівах організації, та й просто в пам’яті сотень людей, – повинно бути достатньо. А якщо взяти до уваги те, що ОУП – це, по суті, вимушена часом і демократичним змінами в Польщі трансформація попереднього УСКТ, – то поле для досліджень розширюється ще більше. Аналізуючи висловлювання людей, які в різний час управляли цією найбільшою українською організацією в Польщі, стає помітним, що навіть коли не всі, то більшість головних питань, що стосуються формули її функціонування, протягом 20 років уже встигли обговорити. Бо чи хтось може сумніватися, що українці мусять шукати способів збереження пам’яті про своє минуле (у тому числі – засудження акції “Вісла”), прагнути розвитку свого шкільництва, встановлення добрих зв’язків як із польською громадськістю, так і з Україною, та виборювання собі політичного представництва над Віслою? Добре також, що в поле зору керманичів ОУП потрапляло те, що організація повинна давати людині не лише духовну поживу, але й допомагати підвищувати її можливості в професійному житті, помічалися потреби зміни поколінь, залучення молоді, активність в інтернеті тощо. Найбільшим викликом на майбутнє залишається доповнення вже сказаного та наміченого відповідями на запитання: як це зробити? Ювілей двадцятиріччя діяльності – це також непогана нагода, щоб на сторінках “НС” подискутувати про виклики і концепцію функціонування ОУП у майбутньому, до чого, звичайно, редакція активно заохочує.
“Наше слово” №14, 4 квітня 2010 року {moscomment}
