15 років «Тартака» та польсько-українська історія

Розмовляла Анастасія КанарськаКУЛЬТУРА2012-06-01

{mosimage}

Гуртові “Тартак” вже минуло 15 років, а серед його шанувальників є і діти, і їхні батьки, словом, люди різного віку. Притягальною для всіх є перш за все енерґетика лідера “Тартака” – Сашка Положинського. Коли кажуть, що людина старіє від того, що перестає цікавитися всім, закохуватись у світ, людей, горіти своєю справою, впадає в апатію, то я розумію, що Положинському це ніколи не загрожує, при тому що залишатися молодим поруч із ровесниками гурту для нього явно не є нав’язливою ідеєю. У нього є незгасна цікавість до пізнання, яка, поруч із уже зрілою мудрістю, дає дуже позитивну комбінацію.
Черговий раз зарядившись енергією на концерті “Тартака” у Львові, я хотіла поговорити з фронтменом цієї групи про творчість, про його погляди на життя, та склалося так, що саме тепер, коли ми домовились поспілкуватися, з’явилася інформація про скасування концерту “Тартака” в травні в Люблині на Фестивалі студентської культури, тому перш за все неможливо було оминути цей інцидент.

Анастасія КАНАРСЬКА: Чесно кажучи, я була вражена інформацією про протест щодо виступу групи. Як взагалі виглядала ця історія, яким чином вас повідомили, що не виступатимете? І чи хочеться все ж там виступити?
Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ: Кілька років тому нас запрошували, але тоді сталася трагедія під Смоленськом – і тоді фестиваль скасували через національну жалобу. А цього року зателефонували і сказали, що хочуть знову нас запросити, є можливість, бажання. Готуйтеся. Ну і ми мали на увазі, що цей концерт у нас має бути і нічого собі іншого на той час не планували. А потім зателефонував представник організатора, який сказав, що виникла проблема через те, що якісь праворадикальні молодіжні організації висловили протест проти можливості нашого виступу, створили сторінку в соціальній мережі – і там три тисячі осіб підтримали цю акцію протесту; тому влада Люблина, керуючись тим, що може виникнути ситуація провокаційного характеру, якісь масові безпорядки, вирішила скасувати запрошення “Тартака” й проводити фестиваль без нашої участі. Потім почалися різні запитання, коментарі й т. д. Я сам завітав на ту сторінку і почитав, що там про нас пишуть та написав своє звернення – таке, на мою думку, доволі логічно сформульоване й непровокаційне, а у відповідь вилилося стільки неґативного, що я зрозумів: жодної дискусії та діалогу не може бути, а тільки поливання брудом і викидання аґресії.
Були деякі статті з цього приводу, у яких йшлося про те, що мер Люблина обіцяв на початку літа організувати концертну акцію, на якій би виступили українські та польські гурти. Я до цього ставлюся досить скептично. Зрештою, як ми тепер поїдемо до Люблина, якщо я точно знаю, що там є люди, які нас неґативно сприймають, а разом з тим не відчувається активної підтримки від людей, яким би цей приїзд був би потрібний?! Ну, принаймні, в Люблині. І, якщо така ситуація, то навіщо їхати. Тішити своє власне самолюбство, що ось я виступив у Люблині? Мені це нецікаво. Мені подобається виступати перед людьми, які хочуть бачити це і чути. Якщо ні, то навіщо це мені потрібно.
Що я можу довести? Якщо люди мають власну точку зору. Я вже переконався, що люди несхильні змінювати свої погляди під тиском якихось арґументів, фактів. Переважно такі переконування перетворюються на сварки, на взаємні образи, поливання брудом. Мені в цьому не хочеться брати участі.

Як думаєш, що потрібно для того, щоб історична пам’ять не додавала абсурду в сьогодення?
-Має пройти якийсь час. Крок за кроком. Хоч я не є прихильником думки, що це можна повністю подолати. Мені здається, що завжди існуватимуть люди, у яких ворожість, аґресія до інших людей, народів, домінуватиме. У поведінці, у мисленні, у мотиваціях. Ну, але пробувати треба. Я є з тих людей, які намагаються з часом розвиватися, не зупинятися й, можливо, сьогодні в чомусь я є інший, аніж був 10 чи 20 років тому. Це – природний процес. Але так само є люди, які я знаю, що зупиняються на якійсь точці свого розвитку і нічого доброго з цього, як правило, не виходить.
Я навіть на своєму досвіді переконався, що події, свідком яких я був, сприймаються зовсім по-різному людьми, які були пліч-о-пліч в тих самих ситуаціях. То що тоді говорити про історичні події. Тим більше, що історія така штука, висновки стосовно якої кожен історик робить у залежності від власної упередженості, свого світогляду. Я особисто дуже цікавлюся історією, намагаюся чути іншу сторону, або кілька інших сторін, якщо вони є. Одні й ті ж історичні події намагаюсь розглядати з різного погляду. Цікавлюся всім і, або не роблю наразі якихось висновків, або якісь суб’єктивні для себе самого. Мені здається, що все було саме так, а не інакше, але з часом цей погляд може змінитися від якихось відкритих фактів, нової інформації.

Як сам сприймаєш історію? Чи не вважаєш, що вона є суб’єктивною категорією, бо так чи інакше передана симпатиками якихось зі сторін, тих, чи інших подій, якимись причетними особами. Як сам для себе її відкриваєш?

-Ось стосовно цієї самої ситуації, про яку ми говоримо, там нам закидають, що ми популяризуємо УПА, що, співаючи пісню “Не кажучи нікому”, ми підтримуємо так звану “волинську різанину” 1943 р. І в усіх коментарях ми читаємо, що однозначно мордували тільки українці, а поляки були такими хорошими. Натомість я багато всього читав, чув, що це все провокували поляки. І, можливо, я би в цій ситуації так і не прийшов до висновку, якби я був представником якоїсь сторони, але, наприклад, мої ж родичі мені розповідали про таку ситуацію, коли більшовики загнали людей з їхнього села до церкви, а врятувало їх те, що встиг туди прийти воїн УПА, який їх відчинив і врятував життя моїм родичам та їх односельцям. То як я можу повірити в те, що українці були жорстокі карателі?
Зараз моя особиста позиція, яка виробилася завдяки усьому тому, що я прочитав, опрацював, проаналізував, така, що спричинила це все третя сторона – спецслужби фашистської Німеччини і Радянського Союзу. Але я вірю, що польська та українська сторони знайдуть сили і мудрість, щоб поставити всі крапки над “і”. Історія є історією, а сьогодні треба думати про теперішність – і від того, які в нас будуть відносини, буде залежати наше спільне майбутнє. Насправді до цього випадку я вважав, що Польща є нашим найбільшим стратегічним партнером: та після цього прикрого інциденту з виявами неприхованої аґресії моя віра похитнулася. Крім того, я отримав факти, що в польському суспільстві є сили, які й досі мають територіальні претензії до України. Це все свідчить про те, що процес до примирення є дуже тривалим і поки що малоперспективним, але я вірю, що з часом можна буде подолати ці складні перешкоди. […]ці складні перешкоди.

А як часто виступаєте в Польщі та які враження від цієї аудиторії?
-Як правило, ми раз на рік виступаємо в Польщі на фестивалі “Українська весна”, буває, що рік пропускається через якісь причини. Не скажу, що були якісь феєричні виступи. Були якісь менш вдалі, більш вдалі концерти. Дещо не вдавалося через організаційні моменти.

Вас там, може, не дуже добре знають…
-Тепер вже будуть точно знати (сміється). Лакмусовим папірцем є, коли приходять люди, які тебе не знають, але слухають, бо їм подобається. Це дуже цікаво.

“Тартакові” вже минуло 15 років – і багато ваших прихильників є однолітками гурту. Чи немає в тебе відчуття, що ви вже переросли своїх шанувальників, чи, навпаки, ти відчуваєш, що повинен щось сказати сьогодні тим зовсім юним, чи власне серед такої аудиторії черпаєш енергію для творчості, для життя? Чи уявляв собі на початку існування “Тартака”, що може минути колись 15 років?
-Я не оцінюю нашу аудиторію як чітко визначену за віком, на концертах я бачу представників різних ґенерацій. Є прихильники, які приходять уже зі своїми дітьми. Тож такого розриву я наразі не відчуваю. Зрештою, є пісні, які зрозумілі різним поколінням, одна відповідає тим, наступна – іншим. Якісь пісні є більш зрозумілі старшому поколінню, є пісні, які зрозумілі всім.
Усе починалося як якась авантюра. Мені хотілося потрапити на фестиваль “Червона рута” і найкращим виходом було поїхати як учасник. Так з’явився “Тартак”, який став справою мого життя. Можливо, з часом щось зміниться. Останні ж 15 років у моїй професійній діяльності “Тартак” знаходиться на першому місці. А наперед зазирати – справа невдячна. Зрозуміло, що я ніколи не думав про 10, про 15 років “Тартака”. Зараз не загадую про 20 років. Зараз я думаю про наш завтрашній концерт в Луцьку і далі за цей виступ думки не дуже розповсюджуються.

Взагалі, чи час для Тебе швидко рухається, які в Тебе з ним взаємини? На що тепер хочеться його витрачати? Що тішить, що ні?
-Звісно, що намагаюся жити вповні, насолоджуватися кожною миттю, намагаюся жити так, щоб не було прикро, що я щось забув, пропустив, намагаюся робити висновки, хоч буває, що повторюєш ті самі помилки.
Оскільки в колі моїх зацікавлень є багато чого, то я намагаюся з того всього вибирати те, що в конкретний момент я маю можливість зробити. Наприклад, вчора я з задоволенням провів час у мами, трохи покопав землю на городі. Трохи складно було, бо досить давно цього вже не робив. Мені подобалося, що ми всі родиною працювали, що не часто трапляється. Зараз після нашого інтерв’ю буду мати розмову на радіо, потім веб-конференцію, поспілкуюсь із земляками, журналістами. Мені це цікаво. Завтра буде приємно виступити з сольним концертом в рідному місті, хоч ситуація в Україні якраз не надто сприятлива для того, щоб люди ходили на культурні акції, музикантам сьогодні складно. Та все ж, сьогодні ми готуємось і завтра відіграємо концерт у моєму рідному місті. Хвилююся, чи вдасться все як би хотілося. Ось це мене зараз тішить, цим живу.

“Наше слово” №23, 3 червня 2012 року

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*