Анастасія Канарська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №30, 2017-07-23
«ЧАС Хризантем», Драма, Україна, 2017, 70 Хв.
Осінь. З її дарами, з її філософією прийняття всього, бо вже нема куди, бо попереду тільки зима. Коли перший листок заплутується у хвіртку. Коли молоді горіхи до ран на пальцях та оскоми, а зупинитися не можеш. І любов така ж. І великі хризантемні сонця на довгих стеблах. Осінь, коли так щемко. Саме вона з її настроєм мандрує з дебютної стрічки українського кінорежисера Дмитра Мойсеєва «Такі красиві люди» у його другий повнометражний фільм «Час хризантем», який можна розглядати як продовження першого за естетикою, настроєм та емоційним посилом. Режисер залишається вірним собі та гранично чесним у тому, що він робить, якщо навіть змушений відкласти на потім вимріяне масштабніше діло. З цілком прозаїчних причин. Він приймає цю осінь.
У центрі осені знову буде жінка. Але якщо тоді були легка сукня, одиноке дерево з уже забагрянілим листям і страх самоти, то тепер – хризантеми, сушені абрикоси, червоний плащик та зустріч віч-на-віч із самотою. Коли нема чого боятися, бо ти вже був на дні у череві цієї ночі. Акторка Алла Бінеєва була дружиною і мамою в «Таких красивих людях». Тією, від якої віє спокоєм та затишком. Ольгу з «Часу хризантем» ми зустрічаємо тоді, коли вона домовляється про похорон свого чоловіка й починає розуміти всю марноту марнот нашого життя.
Д. Мойсеєв, який не отримав жодних державних коштів на цей фільм, по-філософськи роздумує про цінність папірців, якими ми платимо: скільки їх потрібно, для чого вони? «Григорій Савич Сковорода – це гетьман?», – спитає героїню випадковий стрічний. Скільки Григоріїв Савичів нам потрібно для щастя? Того, якого світ ловив та не спіймав, а нацбанк увіковічив на 500-гривневій купюрі. Хіба не залишиться найціннішим дарунком вирізьблена коханим дерев’яна ложка? В сучасній квартирі, коли під будинком стоїть твоє нове авто, а ти щойно скуштувала креветки з шампанським (за сімсот гривень), які тобі зовсім не засмакували.
Д. Мойсеєв – світлий і чесний. Він, що виношує ідею великого кіно про художника та зізнається, що міг би знімати нову стрічку раз на півтора року, у перервах між зйомками займається столярством і вчиться за посередництвом своєї героїні Ольги приймати все з вдячністю, а також любити. Він вирізьблює для глядача свою дерев’яну ложку – «Час хризантем». Дарунок, яким, мабуть, не будуть тішитись і хвалитися ті, хто не знає філософа Сковороди. Фільм, який можна розбити на цитати, залишає оце щемке відчуття осені. Над фільмом працювали близькі режисеру за духом люди, бо тільки вони могли погодитися на роботу, яка дає не фінансову сатисфакцію, а щось інше. Люди, які цінують маленький етюд на папері, коли нема грошей на велике полотно.
У центрі «Часу хризантем» – іконописне обличчя Ольги (Алли Бінеєвої), у якому приреченість товаришує осінньому сприйняттю та намаганням відчути всі барви життя, можливо, останнього теплого дня. Вона намагається бути вдячною за все, зі спокоєм сприймати невідворотне й «жити спішити». Жінка, якій у даний момент вже нічого втрачати, стає ретранслятором «жити спішити треба» для тих, кого зустрічає на своєму шляху пізнання босоніж по битому склу дорогами, дякуючи, що вони були. Вона вдихає життя в молодого чоловіка, який натиснув паузу в кіно свого життя, вона змушує думати людей – свого брата Віктора, який постійно чекає примарного завтра, щоби почати жити; хлопця, який возвеличує і жаліє себе за те, що декілька років залишався фізично вірним одній дівчині. Втрата принесла переосмислення сенсу життя, тому з відстороненим спокоєм на обличчі вона намагається вдихати всі його запахи, побачити всі барви, згадати все, як японці зі своїм філософським спогляданням цвітіння хризантем. «Вона не у скорботі, їй усе байдуже!», – дорікатиме чоловікова мати. Ольга з незворушним лицем говоритиме про те, що він усе життя хотів заслужити любов, працював до знемоги і заробляв великі гроші, які вже ніколи не витратить… «Сьогодні він би був на фронті», – казатиме вона. З незворушним лицем, на якому десь промайне легка ніжна усмішка при світлих спогадах. І тільки в якийсь момент її підкосить голосне ридання біля каменів, на яких колись він ніс її на руках, щоб не по битому склу. Д. Мойсеєв творить фільм про себе і своїх ровесників, які думають і мають час щось змінити. Хоч можна завжди. Була б відвага та бажання. Його Ольга не домовляється про церковний похорон для чоловіка. Вона вважає, що з Богом фінансові питання не вирішуються і на той світ уже нічого з собою не візьмеш. «Я сьогодні себе в дзеркалі наче наново побачила. Не так, як завжди, коли хочеш собі сподобатись. А так, наче любиш себе. Це – як казати чисту правду. Без внутрішньої цензури. Як думаєш, так і кажеш. Така легкість», – говорить вона. Режисер цього фільму також не хоче нікому сподобатись, а тихо запрошує спостерігати за цвітінням хризантем і різьбить свою дерев’яну ложку. ■
