Олеся Найдюк ■ КУЛЬТУРА ■ №23, 2017-06-04
В Українському домі у Варшаві відбулася творча зустріч з одним із найяскравіших та найбільш харизматичних українських публіцистів, перекладачем і літературним критиком Олександром Бойченком. Не так давно в Україні вийшли його переклади творів Тадеуша Боровського і Марека Гласка, натомість у Польщі побачила світ збірка його есе «50 відсотків рації» в перекладі Богдана Задури.
Формат зустрічі з літератором не передбачав, однак, суто літературної дискусії на тему його, Бойченка, перекладів. Можливо, тому що імена авторів, твори яких він задумав перекладати (обидва польські письменники трагічно закінчили життя, наклавши на себе руку), на жаль, мало про що говорять теперішньому українському читачеві. Т. Боровський, ув’язнений гітлерівцями в концтаборах (крім Аушвіца, були ще Даутмерґен, Освенцим і Дахау), пише у своїй книжці про стан і поведінку людини, яка перебуває за колючим дротом. «Красиві двадцятилітні» М. Гласка – автобіографічний роман про життя письменника в Польщі, тоді ще комуністичній, і про життя в еміґрації, неможливість повернення додому. Слушно зауважив сам Бойченко, що його покоління перекладачів, можливо, останнє, яке ще може подібну літературу перекладати, бо пам’ятає радянські часи. На запитання ведучої вечора, журналістки Яни Стемпневич (теж українки за походженням), чи усвідомлював Бойченко певний ризик саме цих перекладів, бо для сучасного читача, надто молоді, описані реалії незнайомі, перекладач відповів, як завжди, жартом: «Реалій Гомера ми теж не знаємо, але мусимо це читати».
О. Бойченко говорив, зокрема, про свої рідні Чернівці – попри те, що дуже любить це місто, завжди мусить писати про нього критично, адже про своє рідне, як і про самого себе, за його словами, завжди треба говорити критично.
Одна з його улюблених тем, які він піднімає на творчих зустрічах і презентаціях, це перебування на стипендії «Gaude Polonia» (серед присутніх була голова стипендіальних програм Національного центру культури у Варшаві, зокрема програми «Gaude Polonia» Боґуміла Бердиховська). Уперше як стипендіат Бойченко побував у Польщі 2005 р. Розповідав, що коли подавав заявку, то взагалі не знав польської, хоч знання мови, бодай пасивне, є однією з умов цієї програми.
«Зізнаюся, я тоді збрехав шановній комісії, – каже. – Написав, що мій рівень знання мови – середній, бо подумав собі, що в разі отримання стипендії, поки прийде час їхати, ще встигну вивчити мову. Але тоді восени 2004-го почався Майдан, було не до польської.
Тож, коли я приїхав до Варшави, місяць мовчав і слухав. Якось Адам Поморський (польський поет, історик літератури, есеїст, перекладач – ред.) запитав мене, що в мене з польською: «No i jak?». «Czytam», – відповідаю. «А ze słuchu?». «Słucham». А через місяць почав говорити».
До речі, «робочою» мовою творчої зустрічі була польська. Так на самому початку вирішено, коли Бойченко запитав аудиторію, хто в залі не розуміє української. Руки підняли кілька осіб.
Порушено також тему війни на Донбасі, що власне спровокувала дискусію. Позиція Бойченка стосовно Донбасу, подібно до його колеґи Юрія Андруховича, як відомо, радикальна. Мовляв, проросійська більшість, що проживає на цій території, багато в чому сама спровокувала конфлікт, вигукуючи гасла типу «Путін, прийди з військами!»; вони ж свого часу хотіли, щоби прийшов до влади Янукович. Тобто позиція Бойченка така, що мусимо зректися Донбасу (як і Криму), якщо хочемо України, інтеґрованої з Європою. Присутня в залі перекладачка Наталка Римська спробувала заперечити Бойченку, апелюючи до конкретних драматичних доль і сюжетів, навівши приклад людей, які, будучи родом з Донецька, підтримують Україну і які внаслідок війни втратили дім. Проте в цій дискусії кожний лишився при своїй думці. Бойченко відповів, що його роль як публіциста – передусім провокувати дискусію, власне «дискурс», і якби цей дискурс, на його думку, в Україні постав ще у 90-ті рр., то, можливо, до теперішньої ситуації не дійшло б. Хтозна… У кожному разі, в цьому щось таки є, говорячи словами есеїста, бодай 50 відсотків рації.
Стосовно ж іншої неоднозначної, утім так само актуальної сьогодні теми, загострення польсько-українських відносин на тлі «волинського питання», що ми попросили літератора прокоментувати спеціально для «Нашого слова», то О. Бойченко тут не був таким радикальним.
«Звісно, дуже сумно, що ці відносини так різко погіршилися, але нема ради, треба якось перетерпіти ці часи. Багато років Польща була, як це називали, нашим головним адвокатом у Європі, і я вірю, що за якийсь час ми з поляками знову будемо друзями. Точніше, люди культури і так є в добрих стосунках. У мене, наприклад, дуже багато друзів серед польських письменників і науковців. Минулого року в Любліні вийшла моя книжка в польському перекладі, я мав понад десять творчих вечорів у різних містах Польщі. Скрізь прийом був теплий, без жодних конфліктів. Одне слово, колись ситуація виправиться, треба тільки не надто звертати увагу на дурниці, які роблять політики.
Як у цій ситуації поводитись українцям, які живуть у Польщі? Мені важко давати поради, я не знаю про те, як почуваються сьогодні українці в Польщі. Але, міркуючи теоретично, можна припустити, що українці, які є громадянами Польщі, мають такі самі права, як і поляки, і можуть вимагати дотримання цих прав. Натомість люди, які приїжджають до Польщі тільки на роботу, мусять бути обережними і намагатися уникати конфліктів. Але повторюю, що я не є експертом у цих справах».
Олександр Бойченко – публіцист, есеїст, літературний критик, перекладач, письменник. Народився 1970 р. в Чернівцях. Закінчив Чернівецький університет імені Юрія Федьковича за спеціальністю «Російська мова та література». Тут же закінчив аспірантуру і захистив кандидатську дисертацію «Суд над Сократом у європейській літературі: функціонування традиційної структури». Був викладачем цього університету, де працював на кафедрі теорії та історії світової літератури. Був співредактором (разом з Ю. Андруховичем) інтернет-часопису «Потяг 76». Він також – багаторічний автор літературно-критичних статей, есе газет «Молодий буковинець» (Чернівці), «Дзеркало тижня» (Київ), «PostПоступ» (Львів), журналів «Книжник-Review» (Київ), «Український журнал» (Прага), часопису «Критика» (Київ). Нині – колумніст журналу «Країна» (Київ) та інтернет-видання «Збруч» (Львів). Чимало його публікацій у періодиці пізніше увійшли до авторських збірок. Серед них – «Щось на кшталт шатокуа» («Книжка року 2003» в номінації «Есеїстика»), «Шатокуа плюс» (2004), «Аби книжка» (2011), «Мої серед чужих» (2012, 2017), «Більше / менше» (премія імені Юрія Шевельова за модерну есеїстику, 2015), «50 відсотків рації» (2016). Тричі був стипендіатом програми міністра культури і національної спадщини Республіки Польщі «Gaude Polonia».
Олександр Бойченко перекладає українською з польської та російської мов. З російської переклав роман Віктора Єрофєєва «Хороший Сталін» і повість Ігоря Померанцева «Баскський собака». З польської – п’єси «Пісочниця» і «Перший раз» Міхала Вальчака, «Валіза» Малґожати Сікорської-Міщук, «Тикоцін» Павела Демірського і Міхала Задари, роман Даніеля Одії «ТАРТАК», кілька десятків творів «малої форми» Лешека Колаковського, Юзефа Гена, Яна Гімільсбаха, Ольги Токарчук, Анджея Стасюка та ін. Серед останніх його перекладів – збірки оповідань Тадеуша Боровського «У нас, в Аушвіці…» та автобіографічний роман Марека Гласка «Красиві двадцятилітні». ■
