Павло Лоза ■ КУЛЬТУРА ■ №41, 2016-10-09
«Мало є молодих співаків, які працюють у вивченій професії. Однак трапляються. Це показує, що двері до оперного світу перед молодими співаками не замкнені», – говорить Юстина Блюй, яка у травні ц.р. виступала на сцені Народного дому в Перемишлі поруч із відомою оперною співачкою Ольгою Пасічник. Молода співачка-сопрано з Перемишля у липні стала лауреатом стипендії одного з найвідоміших вокальних курсів у Польщі.
Павло Лоза: Тепер навчаєшся в оперній академії, яка діє при Великому театрі – Національній опері у Варшаві. Ти, значить, залишила Краків, де вчилася останні три роки?
Юcтина Блюй: Не залишила. Я продовжую навчання у Вокально-акторській музичній академії у Кракові, а у Варшаві просто шліфую голос. Заняття в оперній академії тривають два роки. Тут є різні люди. Деякі з них, наприклад я, ще навчаються, але є теж професійні співаки, які хочуть виправити якісь свої вокальні недоліки.
Знаю, що в академію воліють брати молодих осіб, які мають не зовсім вироблену техніку і яких можна формувати, як пластилін, витягаючи з них найкраще. Щиро кажучи, будучи на третьому курсі, я задумувалася над тим, чи мені взагалі робити диплом маґістра.
Чому? Ти вже маєш успіхи, зокрема на вокальних курсах ім. Яна Кепури.
Я мала сумніви не тому, що мені вже набридло співати. Просто я хотіла піти вперед і працювати. Вирішила, що мені треба робити щось додатково. Власне тому я опинилася у варшавській академї. У співі, як у спорті, треба постійно працювати. Навіть 60-річні співаки працюють над своїм голосом. Щодо курсів ім. Яна Кепури в Сосновці, таких багато у Польщі. Але дійсно ці курси є одні з найвідоміших, тому інформація про них була активно розповсюджувана.
Ти ж виборола стипендію, отже тим більш…
Не лише тому. Коли йдеш до когось на вокал, мусиш йому довіритись. Спеціаліст, який вчить тебе, працює також над твоїм тілом та емоціями. Треба довіряти професорам, бо вони хочуть тобі допомогти. Щодо стипендії, то у Сосновці я виступала на заключному концерті в арії з опери «Галька» Станіслава Монюшка. Щойно перед входом на сцену, мені сказали, що я стала лауреаткою стипендії ім. Людвіка Каспшика. Особливість такої нагороди полягає на тому, що за рік не муситиму платити за ці курси та працю професора, який буде мене вчити. Організатори таких курсів ставлять дуже високу планку. Щороку запрошують інших викладачів і тому зголошується щораз більше охочих з усієї Польщі. Мушу признатись, що я дуже самокритична і трохи не довіряла тому, що вже вмію.
Ти була теж учасником і лауреатом конкурсів, зокрема, у Глівицях, Млаві, Івано-Франківську. Вони спрямовані до учнів музичних шкіл ІІ ступеня, студентів, випускників музичних академій. Курси – це один з необхідних етапів, щоб працювати у професії?
Про перші конкурси сказала мені пані Ольга Попович, яка вчила мене співу у школі в Перемишлі та пізніше на студіях. Це вона всюди їздила зі мною, за що я їй дуже вдячна. Це давало мені велике почуття безпеки, тим більше, що я була ще в ліцеї. Але для кар’єри ці курси не є необхідними. Є багато відомих співаків, які не їздили на курси. Але сьогодні, – і я починаю сама в цьому переконуватися, – треба себе всюди показувати. Завдяки курсам і конкурсам, де в журі часто засідають директори театрів, або кастинґам, на яких директори театрів шукають таланти, можна бути поміченим. Завдяки хорошому виступові, професори запам’ятовують тебе.
Я мала таку ситуацію, коли була ще в ліцеї. Після конкурсу у Глівицях польський оперний співак Вєслав Охман, який був одним із членів журі, запросив мене на курси до Сілезького оперного театру. А, наприклад, після конкурсу в місцевості Дрезденко я отримала пропозицію виступити на добродійному концерті у Завєрці, де виступила з Вєславом Охманом та іншими зірками опери. А таке трапляється дуже рідко. Отже висновок такий, що завдяки конкурсам набагато легше почати кар’єру, бо швидше можна бути поміченим.
Ти вже на ІV курсі Вокально-акторської музичної академії у Кракові, яку вибрала тому, що там викладає Ольга Попович?
Це був один з арґументів, хоч сама пані Оля підказувала мені інших професорів, які могли мене багато чого навчити. Це свідчить лише про її мудрість. Щойно тепер бачу, як важливо мати такого опікуна ще змалку. Нині зустрічаю мені подібних молодих людей, яким навіть їхні професори боронять їздити на всілякі курси і конкурси. Щиро кажучи, просто не знаю чому. Я такого від пані Олі ніколи не чула, навіть навпаки. Тепер бачу, що кожен досвід збагачує. Я вирішила навчатися у Кракові, бо там є мої брат і сестра. Знаю, що для моїх батьків хіба є психічно легше, коли мають свідомість, що ми разом.
Ти виступала в Перемишлі з Ольгою Пасічник. Вона сказала, що вже перед п’ятим роком життя сідала за фортепіано. Змалку знала, що хоче займатися музикою. Твоя історія – яка?
Я почала музичну освіту в гімназії. Коли я співала в хорі ім. Вербицького, пані Оля Попович підказала мені, щоб я пішла до музичної школи. Там я вчилася чотири роки співу. У ліцеї мене ніколи не вабив якийсь особливий предмет. Натомість провірялася у співі. Тому я ствердила, що не варто марнувати свій голос. У мене вдома, а також старші жінки в церкві у Перемишлі кажуть, що голос маю по бабі… Я знаю, що спів несе за собою такі наслідки, що мене не буде вдома. А я дуже зв’язана з рідними, тому найбільше мене лякає розлука. Можливо, я не так сильно досвідчила життя на валізках, але знаю, що буває так, що одного тижня виступаєш у Польщі, а через тиждень виїжджаєш на якесь місячне турне до інших країн. Я ще молода, проте навіть тепер маю таку ситуацію, що буду кружляти між Варшавою і Краковом. А до Перемишля теж хочеться. Мене виховували так, що я сама колись захочу допомагати своїм батькам. Вони завжди їздять на всі мої концерти. Навіть були в Івано-Франківську. Це найкраща підтримка з можливих і я їм дуже вдячна. Для батьків завжди кожен мій концерт є успіхом.
Ти записувала 2014 р. платівку коляд з «Журавлями». Чи, крім цього запису та концерту в Завєрці, мала ще інші пропозиції записів СD або концертів?
Поки що я не мала багато пропозицій. Тому тим більше я вдячна дириґентові хору, Яркові Вуйціку за можливість брати участь у записі альбому та організаторам концерту в Перемишлі, завдяки якому я могла виступити поруч з Ольгою Пасічник. Мої знайомі з краківської академії не могли повірити, що я буду співати з такою відомою співачкою. Після концерту пані Ольга Пасічник мені сказала стільки добрих слів, що я майже над землею літала.
Через два роки закінчиш навчання. Що далі?
Життєві ситуації в людей з музичною освітою – різні. На жаль, є велика група осіб, які після завершення школи нічого не роблять у напрямку музики. Просто мусять іти до першої кращої праці, яка не пов’язана з музикою. Моя товаришка, що їздила на різні прослуховування і була дуже добра технічно, нині працює в корпорації.
Для мене зараз дуже важливо показувати себе. Треба їздити на різноманітні конкурси, на прослуховування до оперних театрів на яку-небудь роль. Може бути, що вийдеш на сцену навіть на п’ять секунд, але це вже якийсь успіх. Завдяки цьому ти здобуваєш досвід, який пізніше тільки процентує. Я щойно на ІІІ курсі мала вперше нагоду на практиці працювати на сцені. Виступила в опері «Дідіона і Еней». Такий досвід дуже був потрібний. Помічаю, як важливо почути на собі костюм, мати можливість втілюватися в іншу постать та взагалі виступати перед людьми, які тебе знають. Страх тим більший, коли тебе розпізнають, бо ти усвідомлюєш, що не можеш підвести. Сьогодні є щораз більші вимоги, навіть коли йдеться про оперу. Сучасна опера така, що коли ти «не продаєш» себе як доброго актора, тебе не помітять.
Яка є перспектива для молодих оперних співаків у Польщі?
Мало є молодих співаків, які працюють у вивченій професії. Однак трапляються. Це показує, що двері до оперного світу для молодих вокалістів не замкнені.
Я не скажу, що є легко. Але так хіба сьогодні є в кожній професії. Головне, намагатися пробиватись і йти сміливо вперед. А цієї відваги мені ще трохи бракує. У Варшаві я познайомилася з багатьма молодими людьми, які роблять гарні речі на різних сценах. Вони також кажуть, що їздили на конкурси і саме там пробивалися.
Цього року у Варшаві був «Монюшківський конкурс», який відбувається через кожні три роки. У світі опери це щось на зразок конкурсу ім. Фридерика Шопена для піаністів.
Не знаю, чи 2019 р. братиму в ньому участь, бо після останніх трьох років бачу, що важко щось планувати. Вже кілька разів обпеклася, але це мене лише переконало в тому, що хочу займатися співом. Тепер поставила все на одну карту, а цією картою є вокал.
При школі в Ґурові-Ілавецькому існує музична школа, де учні можуть навчатися гри на різних інструментах. Що думаєш про такі ініціативи?
Знаю, що дехто замість уроків гри на інструментах більшу користь бачив би у знаннях із комп’ютерного програмування. Однак я вважаю, що всілякі заняття, пов’язані з музикою, тільки розвивають людину, вчать вразливості і терпеливості.
Їдеш на якийсь український захід, де часто люди співають… просто як вміють. Як ставиться до такого співу особа, яка професіонально цим займається?
Я така сама, як і всі інші. Тішить мене, що люди взагалі співають. Навіть, як хтось інколи фальшує, але горнеться до співу і робить це з серцем, то я таких людей дуже поважаю. Не кожен мусить професійно співати. Співакам і хористам з віком починає «здиратися» голос. Якщо навіть маєш добру техніку, то все одно в якийсь момент організм і голова починають «кульгати». Подібно є у спортсменів, котрі теж професійно займаються своєю дисципліною до певного віку. Але є такі співаки, як, наприклад, Вєслав Охман, якому незабаром буде 80 років, а він і далі чудово співає своїм ліричним тенором. Зі співом є так, як з мовою. Якщо говориш натурально, а не кричиш, голос довше буде молодим. ■
