Життя після загибелі чоловіка

Павло ЛозаГРОМАДА№50, 2017-12-10

На початок грудня 2017 року бойові втрати України становили близько 2,4 тис. загиблих воїнів. Багато з них залишило дітей та дружин. Як виглядає сьогодні життя вдів бійців АТО, котрі для своїх дітей стали не лише мамами, а й батьками?

Олена Буслаєва привезла у жовтні до Варшави свою 17-літню дочку на навчання.
– Дочка завжди мріяла вчитись у Європі. Цього теж хотів її батько, – говорить киянка, яка має ще шестирічного сина. – Мій чоловік Олексій був на Майдані. Він казав, що Путін не буде мирно приглядатися тому, що відбувається в Києві, і відразу мені заявив, що коли почнеться війна, він піде боротися. І, дійсно, як тільки почалось усе на Донбасі, Олексій зголосився до Військового комісаріату. Пішов служити у Збройні сили України.
Олексія Буслаєва (позивний «Татар») призвали у червні 2014 р. Був кулеметником 30 окремої механізованої бригади з Новограда-Волинського.
– У 2014 році я отримувала від нього смс-ки «живу». Іноді дзвонив, але не говорив, де знаходиться, – згадує вдова.
38-літній Олексій Буслаєв загинув 6 лютого 2015 р. при штурмі села Рідкодуб на Донеччині, де зі своєю бригадою вивів 106 людей з оточення.
– Наш син щось відчував. Уночі прокидався і кликав тата, – згадує пані Олена.
Усі ці три місяці рідні Олексія думали, що він у полоні. Його побратими навіть склали зброю і сказали, що не будуть воювати, поки він не віднайдеться. Тіло солдата вивезли з території, окупованої проросійськими сепаратистами 14 березня.
– Якби я не добивалася свого, мій Олексій ще би довго там лежав, – вважає жінка, якій вдалося вийти на сепаратиста, що брав участь у бою, коли згинув її чоловік. – Я думала, що він вижив. Але дослідження ДНК (поль. – DNA) показало правду. Для мене це був кінець…
Свого чоловіка вона поховала лише 8 травня.
Олена Буслаєва до Варшави приїхала зі своєю подругою Зоряною Кузьміною, чоловік якої загинув в АТО 10 липня 2014 р. Дмитра Кузьміна (позивний – «Миротворець») убив снайпер під час засідки в селі Малинівка в Донецькій області. «Де я – там мир», – жартував він. Псевдо «Миротворець» боєць отримав після того, як він вреґулював конфлікт поблизу міста Червоноармійська, коли під час проведення «референдуму» натовп прихильників так званої ДНР спробував заблокувати рух колони його підрозділу. Дмитро, знявши шолом і «балаклаву», сміливо вийшов на переговори, і його щирі слова про те, що українські силовики не воюють з мирним населенням, змусили мітинґувальників відступити та розблокувати колону.
Брав участь у визволенні кількох місцевостей, зокрема Артемівська (сьогодні Бахмут), де мешканці встановили йому меморіальну дошку.

Проблем без кінця…
– Після втрати годувальника родини отримують від держави пенсію в межах 2,5–3 тис. гривень (приблизно 400 зл.) на місяць. Це небагато. У такому місті, як Київ, ці гроші вистачають на тиждень життя. Але це військова пенсія, – зізнається вдова, чоловік якої пішов на Донбас як доброволець зразу після Майдану. – Держава погано дивиться на добровольців. Два роки не було закону для визнання таких осіб, як мій Дмитро. Тому родини добровольців не могли отримати грошей.
Чоловік Зоряни Кузьміної спершу був у Нацгвардії, а потім у батальйоні «Донбас».
– Коли я пішла у пенсійний фонд, мені сказали, що я не маю права отримувати військову пенсію на дітей. Вважали, що мій чоловік як резервіст не заробив собі на пенсію. Це дуже необережно помирати в Україні у віці 40 років, – говорить киянка. Вона додає, що президент України щойно у травні 2016 р. підписав закон, у якому резервістів прирівняли до військових.
– Мої діти отримають менше через те, що мій чоловік пішов на війну, не зголосившись до Військового комісаріату. У мене зараз дитина отримує за батька щомісяця 70 доларів. Ось такі реалії, – каже жінка.
Родини, близькі яких були нагороджені медаллю за видатні заслуги перед Батьківщиною, отримують місячну доплату до нагороди у розмірі 100 гривень. Дітям, батько яких загинув у АТО, держава надає пільги на навчання у вишах України. Однак за навчання за кордоном треба вже самому платити. Вдови зауважують, що найкраще дбають про своїх воїнів та їхні родин у західних реґіонах держави, зокрема в Івано-Франківську та Львові.
– На Личаківському кладовищі у Львові є пантеон для бійців АТО. З грошей бюджету міст ставлять загиблим пам’ятники. У нас я мусила робити все за власні кошти, – розповідає дружина «Миротворця», яка свого чоловіка провела на війну 9 травня 2014 р.
Останнім часом у Києві все ж з’явились програми на підтримку сімей загиблих на війні захисників країни.
– Рішення Дмитра йти на війну не було спонтанним. Ми виважено до цього віднеслися. На той час я не розуміла, що чоловік може поступити по-іншому. Я вважала, що кожен так повинен зробити. Зараз за це себе картаю, – говорить З. Кузьміна. – Мій чоловік був такою доброю людиною, що я думала, що його кулі будуть обминати. Я була готова на поранення, але не смерть. Повірила лише тоді, коли мені його привезли.
Біль відпускає потихеньку
– Перші два роки після смерті Дмитра я не знаю, що зі мною відбувалося. Жила, як на автоматі. Йшла на роботу, поверталась з роботи. Піклуватися дітьми допомагали батьки. Це був страшний шок, – говорить Зоряна Кузьміна, що з чоловіком прожила близько 20 років. – Колись ми з Дмитром розмовляли про смерть і сказали один одному, що помремо в один день. Але я хотіла першою, бо не знала, як буду жити без нього.
У Києві зараз близько 200 вдів військовослужбовців. Вони всі допомагають одна одній. Так теж було у випадку знайомства Олени та Зоряни.
– З мого депресивного стану витягнула мене Олена і психологи, – зізнається киянка.
Вдови об’єднуються у різного роду організації. У першу чергу, вони допомагають одна одній у юридичних питаннях. Одним з таких об’єднань є організація «Крила 8-ї сотні». Крім нього, родинам допомагають «Серця кіборгів», «Спілка ветеранів АТО», «Народний тил» та інші.
– Наші закони про ветеранів війни стосувалися 40-х років, а також ветеранів війни в Афганістані. Організації допомагають нам побороти юридичні труднощі, з якими ми не спроможні розібратися. Теж допомагають вдовам одержати відшкодування, знайти психолога, – перечислює жінка, а її товаришка переконана, що така психологічна підтримка потрібна кожній вдові.
– До мене в Київ три рази на тиждень приїжджала зі села лікар-психолог, щоб зі мною працювати. Вона готувала мене до цього, що мій чоловік помер, хоч я ще в це не вірила. Без неї я би втратила зв’язок з дітьми і навіть не знаю, що сьогодні зі мною було б, – розповідає вдова Олена Буслаєва.
Українські психологи, як тільки почалася війна і з’явилися перші жертви, зорганізували добродійну ініціативу «Родинне коло». Зібрали вдів з дітьми, винайняли для них санаторій.
– По дітях дуже добре видно, ким був для них батько. Після смерті Дмитра старший син дуже закрився, а молодший став аґресивним і постійно малює війну. Зараз малює машину, яка повернула б його тата до живих. Діти теж вимагають підтримки психолога, – говорить З. Кузміна, яка на добраніч цілує своїх синів за себе і тата.
Вона говорить, що намагається так навантажити дітей різними заняттями, щоб вони не мали часу думати про цю трагедію.
– Біль відпускає, але дуже потихеньку, – додає вона. Жінка зазначає, якою важливою є підтримка інших вдів.
– Я три роки телевізор не дивилась, не слухала музики, не хотіла спілкуватися з людьми. Олена почала витягати мене у театр, кіно, і так помалу я почала виходити до суспільства, – говорить вдова про підтримку подруги.

Боротьба за своє
Зоряна Кузьміна за освітою економіст. Працювала у російській фірмі, з якої звільнилася. – У мене були невирішені справи, якими я мусила зайнятися, – говорить вона і уточнює: – У нас ніщо не централізоване, усі документи, посвідки самому треба полагодити. Коли я клопоталася про страхування після смерті чоловіка, мусила сама привезти на допит свідків про те, як помер Дмитро. Також мусила дітьми зайнятися, бо у них батька не стало. А через те, що я ходила на роботу, мене не було вдома. Ми всі потребували віднови.
У чоловіка Олени Буслаєвої була своя газова заправка. Коли пішов на війну, жінка зайнялася його бізнесом.
– Ми багато не заробляли, але я могла утримати і себе, і дітей, і від нікого не потребувала допомоги. Я навіть віддавала гроші на армію. Але зараз усе змінилося, – говорить жінка.
Вдова розказує, що перед конкурсом «Євробачення 2016» київська влада почала перебирати малий бізнес.
– Я зараз не можу мати заправку, бо не можна вирішити справи ділянки, на якій вона стоїть. Здається, так і не вирішу цього питання. Помічаю, що зараз закон підпорядкований монополістам. Тому люди, які мали свій малий бізнес, закривають його, – каже О. Буслаєва.
У багатьох вдів зараз ідуть процеси за землю, яку мали отримати від держави.
– Мій чоловік пішов на війну у той час, коли говорили, що армія розформована і все розкрадено. Він пішов, залишивши свій бізнес і сім’ю, бо держава не була спроможна захищатися. А тепер влада і навіть люди питають: «А хто йому казав іти?» Так не повинно бути, – жаліється Зоряна Кузьміна. – Йшли, у першу чергу, патріоти, ті, які мали свій бізнес, були топ-менеджерами у фірмах, фахівцями у своїй ділянці. Це були люди, які привикли діяти у своєму житті. Вони пішли першими, і їх першими знищили… ■

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*