Збуч – тиша минулого й трохи гамору сучасності

КУЛЬТУРА ■ №42, 2018-10-21

Збуч – типове підляське село.

Щоб пізнати найдавнішу історію Підляшшя, треба почати з читання літописів, що писалися в Києві, Холмі та Володимирі-Волинському. Бо й таке було коло князівських столиць, під контролем яких перебували надбужанські міста, а тоді укріплені городи – Бересть, Дорогичин, Мельник, Більськ та Кам’янець (історія заснування останнього тут навіть описана очевидцем). Але є ще чимало середньовічних міст, про які літописці промовчали, отже, їхнє існування записане лише слідами на землі. Це також книга – читають її археологи, хоч не завжди маємо певність, наскільки їхній переклад «мови землі» відповідає давно минулій дійсності.

Одним із місць, наповнених слідами минулого, є Збуч, розташований біля автошляху з Більська до Гайнівки. Це типове для Підляшшя село-вулицівка, засноване в XVI ст. під час колонізації Більської пущі. Населення цієї частини колишньої Більської землі повністю україномовне та православне, хоча з 1920-х років офіційно вважається білоруським або польським. Як приклад, наведемо дані перепису 1921 року, згідно з якими в 58 будинках проживало 256 православних «збучлян»: 151 особа приписана до польської національності, 105 – до білоруської. Людей так мало, бо в 1915 році вони були вигнані в «біженство» й ще не всі повернулися. Тоді й зараз мешканці говорять і співають по-українськи (деякий час діяв фольклорний колектив «Збучанки»), а старожил Петро Юшкевич виявився ще й народним віртуозом-скрипалем, за що 1999 року був відзначений почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Збуч – це також рідне село української журналістки та мовознавця Людмили Лабович, яка від свого діда записала ось таку рефлексію про національне питання в міжвоєнний час: «Нас ще за стареї Пуольщи лічилі бєлорусамі, а ми ж не понімалі, хто українець, хто бєлорус. Руські і всьо». «Руські» – це, звісно, не московити-москалі, що себе зараз називають «росіянами», а «тутешні православні» (як римо-католики – це просто «польські», отже не дивуйтеся, коли почуєте від когось, що «в нашому селі по-свойому говорат не оно руські, але й польські»). До речі, говірка цього району дуже архаїчна і її можна вважати філологічною пам’яткою етапу розвитку української мови, який деінде вже давно забувся.

Не така вже й давня «старовина» – коловроток і кросна.

Дослідників матеріальної старовини Збуч зацікавив уже в середині ХІХ ст. – їхню увагу привернули середньовічний цвинтар та городище. Оскільки терен тут рівнинний, «замок» – це просто вал у формі кільця діаметром 90 м, який зараз місцями досягає 3,5 м в висоту. Згідно з найновішими дослідженнями, які тут проводив Даріуш Краснодембський з Підляської археологічної експедиції ПАН, «форталіція» була зведена наприкінці IX ст. та використовувалася до половини XI ст. В околиці Більська – це найдавніша слов’янська споруда такого типу, адже первісно населення концентрувалося перш за все над Бугом – в околиці Дорогичина й Мельника. Околиця Збуча й пізніше залишалася заселеною, адже неподалік збереглися цвинтарі з ХІ–ХІІІ ст. Усе ж вважати тодішніх мешканців предками сучасних збучан – справа ризикована, позаяк є багато доказів, що місцеве населення могло бути винищене внаслідок воєнних лихоліть ХІІІ–XIV ст. – грабіжницьких нападів ятвягів, «рейсу» тевтонських хрестоносців. Тому формування осадничої мережі, яку бачимо нині, відбулося тут двома сторіччями пізніше, в добу останніх Ягайлонів.

Новим мешканцям, які почали тут господарювати у XVI ст., городище не було вже потрібне, але вал виявився настільки високим, що його не розорали. Це дало історичній пам’ятці друге життя, адже розкопки, котрі велися на майдані й валу городища, стали поштовхом до організування тут археологічних фестинів. Перший відбувся 2003 року, коли ще тривали дослідження, відтак кожного року в середині вересня сюди почали з’їжджатися любителі середньовіччя, зокрема реконструктори. При чому не лише ті, хто намагається стати схожими на варязьких та слов’янських воїнів із мечами й щитами, але й відтворювачі давнього одягу, ремесел, страв і напоїв, навіть старовинної музики й співу.

Збройні реконструктори з білостоцької групи «Вінлянд».

Організатор заходу, управа сільської ґміни Чижі, старається показати й місцеві традиції: можна посмакувати традиційні для підляських сіл страви – варене, печене, вуджене та й мед солоденький, подивитися вишивки й ткані на ручних кроснах «дівани», якими прикривали ліжка. Все це в супроводі пісень місцевих колективів, хоча тут традиційність місцями дуже умовна. Хоча виконавці «свої тутешні», та багаторічні балачки про «білорусів», «рідну білоруську культуру» та дотації для Білоруського суспільно-культурного товариства (яке після 1989 року практично не реформувалося) на організацію «білоруських фестинів», надалі формують серед учасників і лауреатів конкурсу української пісні «З підляської криниці» специфічну «тягу» хоча б одну-дві пісні заспівати саме по-білоруськи, хоча в побуті вони білоруським словом і не користуються. До речі, в більшості це пісні не білоруські, а більш чи менш вдало перекладені українські (для прикладу, цього року почув я щось таке: «Два дубкі направа, два дубкі налєва, гуляє казак вясєллє»). Такі от курйози й абсурди.

Усе ж на городище у Збуча варто приїхати. Можна просто так, щоб, поетично кажучи, вслухатися в тишу минулого. Але варто заглянути також на вересневий фестин. Якщо реконструкторство нас не цікавить чи навіть дратує, то можна просто поговорити зі «своїми людьми», зокрема з тими, хто привіз сюди смачні ковбаски та квашені огірочки прямо з городу. От така химерна природа та краса нашого Підляшшя.

Категорії : Культура

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*