Петро Скрійка ■ КУЛЬТУРА ■ №52, 2014-12-28
Кілька слів про конференцію в Тинці, присвячену сакральному живопису Юрія Новосільського
Сакральна творчість Юрія Новосільського овіяна таємницею, а дискусія про неї напевно ніколи не скінчиться. Тому нема нічого дивного в тому, що їй була присвячена чергова популярно-наукова конференція.
Для порядку додаю, що ця конференція відбулася 2 грудня 2014 р. в Бенедиктинському абатстві в Тинці біля Кракова. Місце вибране невипадково, оскільки монастир у Тинці має у своїй колекції кілька унікальних творів Новосільського, а серед них – знаменитий великий хрест. Усі ці твори були експоновані в конференційному залі. Вони не лише цікаво ілюстрували конференцію, але й відразу створювали відповідну атмосферу. Організатором конференції було Товариство мистецтвознавців (Краківський відділ), при підтримці Малопольського маршалківського управління. Може саме тому надано йому назву «Новосільський у Малопольщі»; але Новосільський, як знаємо, був мандрівним творцем, тому його неможливо прив’язати до одного лише місця на землі. Через те було абсолютно натуральним, що референти час від часу залишали на мить Малопольщу і подорожували трохи далі.
Значна частина конференції пригадала творчий силует Новосільського. Спочатку (і вже традиційно) його сакральний доробок представила Кристина Черні, відома письменниця і біограф Ю. Новосільського. як завжди, говорила вона дуже інтеліґентно і цікаво, з новими відкривчими елементами. Пригадала і слова Новосільського, що «мистецтво починається там, де закінчується думка», а також звернула увагу на те, що в малярстві Новосільського є велика повага до людини, підтверджуючи це словами: «… Всі ми є іконами, бо в кожному з нас є схожість до Ісуса…». Розширила цю думку ще іншими його словами, що кожний святий є настільки святим, наскільки він схожий до Христа.
Отець Томаш Білка говорив про теологію ікони, зазначаючи при цьому, що Новосільський поєднував у своєму малярстві дві культури і дві філософії – західну і східну.
Особисто я, знаючи трохи Ю. Новосільського, вважаю, що це дискусійна тема і трохи надто шаблонно розуміється його творчість, і потерпає на цьому зрозуміння всієї глибини творчості Новосільського.
Павел Таранчевський (Академія мистецтв та Академія Іґнатіанум у Кракові) пригадав деякі думки Новосільського, звертаючи увагу на те, що вони для поляків є цілком чужі, полемічні, східні і незрозумілі.
Дуже цікавий реферат, присвячений канонічності ікон Новосільського, виголосила Анна Гелдон, відома іконописець, пов’язана з православною церквою у Кракові. Вона, акцентуючи на постановах соборів, доводила, що нема чогось такого, як канонічність ікони, тому всі часто висловлювані закиди Новосільському про неканонічність його ікон є безпідставні. Це дуже важливе ствердження, бо пам’ятаємо, як власне через звинувачення в неканонічності нищили його поліхромії та викидали ікони з костелів і церков. Вистачить пригадати хоч би відомий голубий іконостас з Орішкова на Підляшші, усунений з церкви і тепер депонований у православній церкві у Кракові на вул. Шпитальній.
Говорив теж про нього і Лукаш Тарковський з Католицького люблинського університету, називаючи його «шафіровим іконостасом з Орішкова».
Едвард Косаковський з АМ у Кракові говорив про клопіткий скарб живопису Новосільського в Єжмановицях. Цікаво прореаґував на це о. Ярослав Антосюк, парох православної церкви в Кракові, який ствердив, що готовий прийняти цей скарб до своєї церкви і заопікуватися ним.
Дуже цікаво про живопис Новосільського, а особливо про його відому каплицю в православній церкві у Кракові, говорила Яґода Жарновецька з Яґелонського університету (ЯУ), звертаючи основну увагу на порівняння цього прекрасного монументального живопису з традицією, тому що Новосільський хоч і був сучасним художником, проте, як ми знаємо, був заглиблений у візантійську традицію.
Ще на початку конференції говорилося про греко-католицьку церкву у Кракові, у якій нищіють повністю занедбані, як це сказали під час конференції, твори Новосільського, будь-як зберігані в дешевій крамничці. Є в цьому і мій особистий гріх, гріх занедбання, і що мені з того, що хтось скаже, що саме того гріха я не маю, якщо я сам найкраще знаю, що маю. Може, я не повинен цього говорити публічно (бо таке звинувачення почую), але це вже сказано публічно і неможливо це замовчувати. А кому, зрештою, я мав би це сказати? Я вже говорив (і то вже тричі), ще як Новосільський був живий, але говорив без жодного зрозуміння і без жодного результату. Чому забракло мені тоді терпеливості, щоб про це говорити ще і ще раз… Не знаю. Може тому, що з волі диявола я згрішив недбалістю, бо то не людина шукає гріха, а гріх шукає людину і завжди його знайде. Якщо цього не скажу зараз, то все залишиться таким, як є. А якщо вже говорю, то ще додам, що все вимагає ока господаря. Проблема є тільки тоді, коли господар зовсім не зауважує, що має коня і що його робітники про того коня не дбають.
Один з останніх та одночасно один з найцікавіших рефератів виголосив Томаш Мруз з ЯУ. Говорив про обсесійне православ’я і антипапізм Новосільського, крайню ревність його мислення, пов’язуючи Новосільського з російською філософією, хоч, як ствердив, нема такого поняття, як російська філософія. Вжив навіть визначення, що це філософія нефілософська і такою її вважає європейська філософія. Перш за все, це релігійна думка, яка народилася 200 років тому і закоренилася в російському ортодоксальному православ’ї з цілком іншим, ніж європейське, почуттям реалізму. Для прикладу цього російського реалізму він привів Пушкіна, який з натури був романтиком, а в Росії вважається за великого реаліста. Припускав також, що звідти, правдоподібно, саме з російської релігійної думки виводився катастрофізм Новосільського, коли той твердив, що ми живемо у пеклі, і говорив про трагедію існування.
Важко не погодитися з тими припущеннями. Чи це дійсно не пахне Росією(?), де віддавна все є або холодною кригою, або гарячим пеклом, без жодного оптимізму, без жодної надії на звичайне тепло, в якому людина поіншому переживає свою віру, по-іншому переживає свою реальність.
Я у великому скороченні передав ті кілька думок, які я вибрав з виголошених рефератів і які здалися мені досить знаменними, а іноді й ориґінальними. ■
