Людмила Лабович ■ КУЛЬТУРА ■ №34, 2013-08-25
Розмова з Марком Хмелевським, українським діячем з Вурлі
Ґміна Вурля на Підляшші відома фабрикою «Ikea», двомовними польсько-білоруськими таблицями з назвами місцевостей і єврейським минулим його центру. Менш відома як одне з найкомпактніших скупчень україномовного населення, оскільки роками не велася тут українська просвітницька діяльність, а місцеву культуру продавали як «білоруську». Успадкована від минулої епохи ситуація існувала б досі, якби не ініціативи Марка Хмелевського, депутата ґміни, голови Сільського гуртка у Вурлі та Рибальського гуртка «Меньок», секретаря Союзу українців Підляшшя (СУП). М. Хмелевський поставив за мету поширювання знань про вурлянську говірку і традицію як частину загальноукраїнської спадщини. Крім праці на місцевому ґрунті, він активно включається в українське життя на Підляшші й популяризує знання про вурлянських євреїв.
Людмила Лабович: Ми всі на Підляшші української свідомості не винесли з рідної хати. Як виглядала твоя дорога до українства?
Марко Хмелевський: Батьки мали свідомість, як усі. Брат і сестра, набагато старші від мене, навчалися на білоруській і російській філології Варшавського університету. А в мені щось завжди сиділо проти. Як у ІІ класі мене записали на заняття з білоруської мови, я втікав з уроків. Пам’ятаю, сестра колись приїхала з Варшави з одною українкою. «Не будеш нічого розуміти», – сказала. А я з ними розмовляв, співав.
У 1980-ті роки у Вурлі існував хор «Орляне», який співав українські пісні. Дивувався, чому ніколи не може зайняти першого місця на Фестивалі білоруської пісні. «Як це так? „Розпрягайте, хлопці, коні” – наша білоруська пісня, а нічого не можемо здобути». Коли я повернувся з війська, включився в суспільне життя і почав співати в цьому ансамблі. Його інструктором був нинішній власник мережі крамниць «Аргелан» Мірек Бужинський, який почував себе українцем. Я пішов навіть до проф. Толіка Одзієвича (він тепер русофіл) і питаю: «Толіку, як то так, що Мірек українець?». «Слухай, Марку, ми тут всі говоримо по-українському», – почув я у відповідь.
Середина 1980-х. Я був у Вурлі, втягнувся у вурлянські справи, також політичні, але не дуже знав, що робиться в Більську. А український рух на Підляшші саме пробуджувався.
Після війська я зразу оженився. Пам’ятаю, як двоюрідний брат моєї дружини сміявся: «О, українку береш!». Для мене це була приватна справа, я до того не схилявся. То не мало впливу на мою свідомість.
Потім були перші демократичні вибори, у які я включився. Відбулася зустріч, на яку приїхала молодь з Більська. Всі розмовляємо одною мовою, а тут якісь суперечки. Не знав, про що йдеться – а то йшла війна з молодим українським рухом. Для мене українство було тоді екзотикою, я не входив у тему, шукав чогось посередині.
«Комуна» скінчилася, я застряг у Вурлі. Не було часу клопотатися національними справами. Вісім років я займався пивним баром. Потім зробив підсумки і дійшов до висновку, що гнию. Нічого не бачу, тільки сиджу у своєму барі та п’ю пиво. Людей стає щораз менше, перспектив нема. Тож, коли зателефонувала знайома зі Швеції: «Хмелю, приїжджай, є робота», я все покинув і поїхав. Навідався до Ґетеборґа, до Вані Хурси з Вурлі. Дуже барвиста постать. Ми жили удвох, розмовляли на різні теми. Він казав: «Не чаруйся, ми говоримо українською мовою». Почав багато читати. З перспективи по-іншому глянув на свою традицію, мову, національну ідентичність.
Як я повернувся зі Швеції, мені в руки потрапили книжки Юрія Гаврилюка. Усе, що він рекомендував. Я взяв «Атлас східнослов’янських говірок Білосточчини», довідався про Союз українців Підляшшя (СУП), познайомився з українськими діячами. Це був початок 2000-х. Не скажу, що за два роки все перевернулося догори ногами, але опинилося на своєму місці. Перед переписом населення 2002 р. я говорив уже в телебаченні, що я українець і що треба записуватися українцями. Дійшов до того досить пізно, але сам.
Чи власне тоді почалася твоя громадська активність?
Моя суспільна діяльність почалася вже в початковій школі. Різні речі робив я теж за кавалерських часів. Зрештою, все життя провів я при будинку культури. Передусім діяв у рибальському і рільничому гуртках, очолював їх. З вудкарями зайнявся працею з дітьми, очищували староріччя. Через ці гуртки 2007 р. ми стали організувати «Орленські вечурки».
Це був перший український фестиваль у Вурлі. Як вдалося активізувати людей?
Знайшлося кілька активних осіб, яким я сказав: «Зробімо щось». Влада, культурні установи роблять щось для себе, усім хочеться такого пікнікового заходу влітку. На місці парку колишнього фабриканта-єврея залишився сад, отож ми там організували концерт. Уперше прийшла маса людей: допомагали, косили, доводили сад до ладу. Працювало 50–100 чоловік. Це якраз збіглося з 500-літтям Вурлі. Ми підготовили майки, листівки видали. Я вже знав середовище СУП і вперше звернувся по допомогу. Союз приїхав, привіз групи.
Це була ейфорія. Вдалося улаштувати український захід без жодної допомоги з ґміни. Щоправда, запропонувала 500 зл., але ми подякували. Вийшло добре, всі були задоволені. Наступного року вже не було проблем. Приїхав Кубанський хор. Третім разом у центрі, біля синагоги, ми при нагоді провели акцію популяризації книжки про Вурлю.
Четверті «Вечурки» випали тоді, коли я зайнявся єврейськими справами. Не було погано. До праці включилося 200 людей. Без допомоги з боку ґміни ми в лісі, на землі сільської спільноти, поставили амфітеатр. Був концерт, проекція фільмів. А минулого року я обмежився концертом перед синагогою і презентацією другої книжки «Вурля – барви батьківщини».
Згадані публікації – це теж твоя ініціатива?
Паралельно йде реалізація кількох ідей. Кілька років тому, при нагоді 500-ліття Вурлі, у школі збирали старі фотографії. Директором був тоді Дарек Городецький, мій друг. Кажу йому: «Зробімо щось конкретне». Почали ходити по вурлянських сім’ях. Нерідко чули: «Я нічого не маю». «Що ви говорите? У сінях висять знімки». Не раз безцеремонно заглядав я в домашні архіви. Навіть з печі виймав. «Ой, я тут бридко вийшла», – каже одна жінка, жбурляючи світлину до печі. Але люди відкрилися. Кожного дня ходив, проводив довгі розмови, збирав знімки, описував їх. За рік зробили величезний архів – певно, із 3,5 тис. позицій. Тим часом я пішов до Школи лідерів Польсько-американської фундації свободи. Вона мене навчила, як функціонувати у своєму середовищі і приносити йому користь.
Отак 2009 р. ми видали альбом «Вурля – історія, записана образом» і приготувати величезну виставку, на якій було 600–800 світлин. Вурля давно такої виставки не бачила. Тоді з розмахом зробили «Вечурки». Після публікації альбому почалися відгуки з усього світу. При цій нагоді я зайнявся темою євреїв.
…І віднайшов останню живу єврейку з Вурлі?
Знайшов Сару Вейнстейн у Хайфі в Ізраїлі та вирішив, що туди поїду, бо те, що вона пам’ятає, – безцінне. Написав листа, вислав книжку, а вона зателефонувала. Ми стали розмовляти і не могли скінчити. Я кажу: «Мушу до вас приїхати». Познайомився з Радеком Ґембичем, який за дорученням Школи лідерів знімав про мене фільм. Подружилися й поїхали. Це був важливий життєвий досвід. Записали багато матеріалу. Мети досягли, зняли фільм.
Твоя активність – досить різнопланова. Ти також сам виступаєш…
У людині всередині сидять нереалізовані мрії. Коли я був молодий, співав і грав, але не мав великих можливостей. однак завжди думав, щоб повернутись до цього. З’явилася ініціатива створити при Будинку культури у Вурлі ансамбль. Зібралися охочі до співання – в моєму віці, трішки старші, молодші – і так постали «Вервочки». Я допомагав, підключав людей, але все скінчилося неприємно. Прийшло запрошення від війта на відкриття світлиці для всіх, крім мене. Мене ж образили, у зв’язку з чим я подякував за співпрацю.
Ти почав тоді грати і співати з «Гойраками»?
Розійшовся з «Вервочками», а тут, у Ботьках, хлопці задумали щось робити. І я підключився. Виникли «Гойраки», які стали співати українські пісні в рок-стилі. Ми співпрацювали два роки, зустрічалися, виступали. Видали платівку і завдяки цьому гурт далі успішно концертує.
Твоя ініціатива – запис платівки?
Як я починав, існував гурт «Офф-лайн», і з думкою про нього я розробив два проекти. У «Мандрівному таборі» йшлося про здобуття грошей на музичне обладнання на потреби молодих груп, щоб таким шляхом допомагати ґмінам в організуванні культурних заходів. Отже тепер маємо при СУП обладнання для всіх, хто хоче щось робити. Другий – «Підляські кобзарики», – це проект на платівки для «Оффлайну», «Гойраків» і «Родини».
Однак «Оффлайн» припинив існування. І тоді з’явився «Позитив»?
Це був добрий момент, щоб змінити гурт. А в нас на Підляшші є багато талановитої молоді, як-от «Позитив». Я і ще кілька хлопців приєдналися до них і почали грати. Це був цікавий проект – український «білий» спів та акустична музика. Ми включили до проекту «Позитив».
Працюєш при великій кількості проектів. Якою бачиш свою роль як українського активіста?
Людина щось починає, набуває досвіду. Напевне те, де живу і ким почуваюся, – є незмінним. Іду двома площинами. Одна ґмінна – це боротьба з облудою. З такою метою видаю книжки – сам не пишу, але запрошую дослідників, науковців. Друга – це ширша праця в українському середовищі.
Часом думаю, що трохи запізно на усвідомлення. Зрештою, щоб збудувати самосвідомість, мусять бути активні всі установи: культурні, самоврядні, Церква. А тут кожен дує в іншу дудку. Коли подивитися на програму розвитку Вурлянської ґміни, то там навіть слова не сказано про збереження традиції, ідентичності, а закладено полонізацію. Церква теж, здається, забула, чому вона стільки років існує. А існує, бо народ жив компактно, шанував мову і традицію, хоч не до кінця знав, як себе звати. Тепер, коли всі освічені, до церкви потрапляє польська мова, не наша. А білоруськість – це ж спадщина комунізму. То страшне, що в «чистих» національно ґмінах Чижі, Вурля, Дубичі-Церковні приймуть кожну нісенітницю, але не правду.
Однак важливо робити своє, тому далі буду організувати заходи, писати проекти. Бачу ще кілька недооцінених ансамблів, як-от «Слов’яночки». Може, також їм видамо платівку. Буду допомагати людям, які хочуть щось робити. Майбутнє бачу в підтримці молоді. Маємо величезний потенціал, особливо серед дітей з «Ранку» й «Гілочки». Можемо щороку творити ансамбль, посилати його, наприклад, до «Must be the music». І він чимось здивує. Я відкритий до співпраці з молоддю. ■
