Наталя Кравчук ■ ПОДІЇ ■ 2010-06-24
{mosimage}
Згідно з довоєнною традицією, започаткованою 89 років тому, перша субота червня – це день вшанування пам’яті борців за волю України, похованих у Козацькій могилі в Александрові-Куявському. Саме тут опинилися бійці IV Київської та VI Січової стрілецької дивізій, які залишилися без підтримки після того, як Польща розірвала союз, так і не виборовши незалежності для України 1920 р. Проте вони не втратили надії на краще майбутнє для наступних поколінь українців.
У найбільшому таборі для інтернованих петлюрівців – александрівському – перебувало близько 3,5 тис. людей. Тут доживали вони своїх днів з надією на вільну й незалежну Україну. Командиром і речником осілих під Александровом-Куявським воїнів УНР став ген. Марко Безручко. Це він затримав більшовицький наступ під Замостям і Радзимином, що мало велике значення в перемозі польських військ 1920 р., яку часто називають “чудом над Віслою”. Про це та про велику жертовність українських воїнів, які високо несли свої прапори з написом “За нашу і вашу свободу”, вірячи в спільну перемогу, промовисто говорив до зібраних на святі поляків полковник Православного ординаріату ВП о. проф. Мар’ян Бендза. Його проповідь стала чудовою лекцією польсько-української історії і для місцевих жителів, і для присутніх представників української громади, у тому числі й молоді:
– Це до інтернованих воїнів, – відзначив промовець, – прибув з візитом та молився в табірній церкві 5 квітня 1921 р. головний отаман Симон Петлюра. Його супроводжували міністр військових справ УНР ген. Михайло Омелянович -Павленко і голова Генерального штабу ген. Володимир Сальський.
Окремо звернувся о. Мар’ян Бендза рідною мовою до українців, у його словах лунав, між іншим, заклик “вшанувати пам’ять тих, хто, оперезавшись військовою зброєю, поширював славу свого народу; тих, завдяки кому прийшла воля. Ці воїни йшли і тисячами клали життя на вівтар свободи. Нині вони спочивають на Замойщині, у Пикуличах, у Каліші, на Православному цвинтарі у Варшаві, в Александрові та в багатьох інших місцях на території Польщі”.
Протягом багатьох років про місце спочинку в Александрові нічого не говорилося. Його піднесено з руїн до гідного стану завдяки першому відважному ініціаторові Омелянові Вішці, який ще 1991 р. витоптував стежки і на цвинтар, і до влади міста, щоб сьогодні ми могли гідно вшановувати пам’ять героїв та молитися у вірі в Господню справедливість. Тепер Александрів – його влада і мешканці – дають приклад, як треба шанувати місце вічного спочинку українських воїнів, ставитися з розумінням до іншої нації та її історії.
Про спільне братерство зброї і пролиття крові за прийдешнє наших країн у вітальному листі написав посол України Олександр Моцик. На закінчення пролунали слова подяки, адресовані до тих, хто повернув цвинтар і курган до належного стану та сьогодні приходить сюди поклонитися й покласти квіти. Серед них – як поляки, так і українці. Зачитав листа І секретар посольства Василь Зварич, який прибув сюди з родиною, щоб його 4-літній син побачив і запам’ятав, де спочивають українські борці за вільну Україну і вільну Польщу
Біля Козацької могили відбулося екуменічне богослужіння з участю православних священиків – отців Мар’яна Бендзи та Андрія Бєрози з Варшави, александрівського пароха о. Миколая Гайдучені і о. Ярослава Дмитрука з Бидґощі та протестантського і римо-католицьких духовних. Прикро, що цим разом не прибули зі своєю паствою греко -католицькі священики. Над місцем спочинку українських воїнів лунали національні гімни двох народів. Потім поклали квіти до могил і малеча, і молодь, і представники старшого покоління.
{mosimage} У цьогорічних врочистостях, крім місцевої влади, яку представляли бурґомістр Анджей Цесля та його заступник Єжи Ервінський, взяв участь радник президента РП Ян -Кшиштоф Ардановський, представник ВП полк. Єжи Басінський, науковці Торунського університету, серед них – проф. Омелян Вішка. Були теж радники Александрівського староства, оркестр пожежників, солдати ВП, керівництво БІН-у – Центру механізації рільництва, яке щорічно пригощає всіх присутніх на святі. Була тут, як завжди, шкільна молодь і гарцери, які стояли в почесній варті.
Україну представляли згаданий вище І секретар посольства В. Зварич і консул з Ґданська Володимир Дубчак та Верховний отаман, гетьман Міжнародної громадської організації “Козацтво запорозьке”, маршал Дмитро Сагайдак і ген. Ярослав Барчук, які тут приїхали уже втретє. Українську громаду Польщі представляли член ГР ОУП, голова білобірського гуртка організації Володимир Філь, учні Шевченкової школи з відданими вчителями й батьками, а також ґданщани, поміж якими була Єлисавета Кремінська – член ГР ОУП, голова Ґданського відділу організації. Прибули теж українці з Кошаліна, Торуні, Александрова й околиць, а також з Варшави. Приємним моментом свята було відзначення почесним знаком “Лицар Українського козацтва” бурґомістра м. Александрова- Куявського А. Цеслі та інших, – відзначав Д. Сагайдак. У свою чергу, отаман Сагайдак отримав міжнародну відзнаку Місії поєднання з рук голови об’єднання “Місія поєднання” командора Генрика Калиновського.
Сьогодні є вільна Україна, хоча й зі складною щоденністю, є в усьому світі могили борців за її волю й над ними схиляється наша молитовна пам’ять. Ми повинні зрозуміти складну долю українських героїв, вірність Україні й найвищим ідеалам, бо, як казав гетьман Богдан Хмельницький, “ми є народ волелюбний і завжди готовий умерти до єдиного за свою волю”. Ці воїни несли волю й Польщі та умирали тисячами на чужій землі. Тому це священне місце в Александрові повинно нас мирити й об’єднувати.
Однак часом можна відчути сором і жах, коли у приземних справах виникають суперечки (наприклад, кому нині належить більша честь і слава?) і ми розділяємося, розсварюємось, виносячи свої претензії на сторінки газет. Чи ми не чуємо волання полеглих: “схаменіться, люди, бо ми вмирали за батьківщину, волю нації й самостійність держави!” Чи ж оці святості не повинні нас зміцнювати й об’єднувати?
“Наше слово” №26, 27 червня 2010 року {moscomment}
