о. д-р Августин БАБ’ЯК (Італія) ■ ПОГЛЯДИ ■ №31, 2015-08-02
До 150-ліття від дня народження митрополита Андрея
Українське суспільство споконвіку жило ідеєю збереження своєї самобутності, власної ідентичності і державності. Ці якості нарешті 1991 р. почали приносити довгождані суспільні плоди, але, на жаль, недовго, бо політична, економічна та соціальна кон’юнктура не дозволила повною мірою здійснити ці ідеї.
Наприкінці 2013 р. українці – як нація, як народ – висловили своє незадоволення фактом, що їхнє майбутнє опинилося під загрозою розколу через стару тоталітарну систему, яка прагнула знищувати, а не об’єднувати націю навколо моральних та духовних цінностей.
Без сумніву, для слов’янських народів, особливо для українців, завжди визначним фактором об’єднання навколо ідеї була і є Церква – ґарант свободи й людської гідності. І це усвідомили собі апологети тоталітаризму, які намагаються маніпулювати через Церкву українським народом, використовуючи у власних цілях довіру і сентиментальність українців. Таким шляхом у душі та голови людей вкладено думку про ідентичну і релігійну тотожність з російським народом та російською Церквою, що насправді для нас, українців, є чужорідним.
Сьогодні українське суспільство прозріло, впізнавши в УПЦ МП інструмент Москви для державного розколу й послаблення почуття власної національної гідності в Україні. Є факти, які про це свідчать. Аналізуючи її публічну діяльність, власне саме інструментом російської Церкви, тобто «устами священнослужителів», стало накидання українцям ідеї «русского мира», щоб будувати якусь там «Новоросію» на сході України, тобто народ без історичного минулого, а тим самим – і без майбутнього.
Нація, яка прозріла й усвідомила всю небезпеку цього підступного плану, дала йому об’єктивну оцінку своїми діями та чітко сказала сама собі, що так не може продовжуватися і що вона сама для свого збереження повинна сприяти утворенню єдиної християнської соборної Української церкви, яка б відстоювала духовні та національні цінності України. Але для здійснення цієї великої ідеї мусить відбутися її внутрішнє очищення на церковному рівні, щоб спонукати ієрархів, священнослужителів та вірян до покаяння, навернення та відкинення назавжди «кесаревого» заради церковної Єдності, якої бажав Сам Христос, і яка була б сильним поштовхом до морального та національного відродження, без котрого немислиме наше майбутнє.
На мою думку, це може відбутися завдяки обдуманому свідомому прагненню віруючих, які відчувають на собі відповідальність за відродження та збереження єдності нації. Саме вони, віряни, стануть поштовхом до переосмислення та об’єднання заради цієї великої мети, здобувши її мирним шляхом, про що засвідчила Революція гідності, у якій взяли участь представники всіх прошарків суспільства, особливо молодь (Майдан 2013–2014 рр.), і що продовжується до сьогодні.
Чому саме в Україні Церква може і має бути ґарантом об’єднання всіх прошарків нації? Якщо заглянемо в наше історичне минуле, то зауважимо, що завжди різні політичні рухи ставили собі за ціль руйнування або деформування моральності та свідомості нашого народу. На жаль, це відбувається і по теперішній час. Тому саме Церква, яка була і є берегинею здорової моралі, Христовою наукою та наполегливою опікою над усіма вірянами, має оздоровити націю, підняти її до колишнього рівня, ставлячи на першому місці не чиїсь політичні інтереси, але Божі закони.
Ми не можемо стверджувати, бо не маємо такого права, що це відродження нації є теперішнім явищем, і що до цього часу всі релігійні рухи в Україні мали за мету реалізувати свої власні інтереси чи погляди.
В історії нашого народу були постаті, які своєю діяльністю прагнули звершити (зробити важливу справу – ред.) найважливішу ціль, якою є з’єднання Церков. Однією з них була постать митрополита Андрея Шептицького, який був ієрархом УГКЦ у найбільш буревійний час нашої історії (1900–1944 рр.).
Він у своїх пастирських посланнях (а їх – близько двох тисяч) і в повсякденній діяльності завжди торкався тематики різного роду людських справ. Ось, для прикладу, в посланнях відстежуємо питання будови здорової, свідомої християнської родини, виховання молоді в духовному, інтелектуальному і патріотичному дусі, соціального захисту найбільш опущеного прошарку населення, а також проблеми інтеліґенції – церковної та світської. І метою його праці було формування єдиного духу народу для утвердження нації, центральною точкою єднання якої є Бог, здорова моральність та висока позиція на світовій арені.
Вчитуючись у послання цього великого архипастиря, відчуємо, наскільки сильно він ототожнював себе зі своїм народом – бідним, окраденим, обдуреним, але не безнадійним. Адже листи пастиря А. Шептицького просочені надією, що життя можна змінити на краще завдяки постійній праці та його об’єднанню навколо єдиної мети.
Проблему підняття нації А. Шептицький розумів як спільну працю всіх без її верств для відродження національного духу (вчитель у школі, лікар у лікарні, батьки в родині, священик у громаді, політик у політиці). І тепер, споглядаючи в сучасність нашого народу, поставмо собі запитання: чи не потребуємо ми і чи не полягає справа нашої держави у зціленні всіх тих прошарків і рівнів населення, на які так наголошував митрополит? Чи не є актуальним для нас наново відкрити для себе та переосмислити навчання архиєрея, щоб знайти той ключ, котрим би ми могли в єдності та спільній ревній праці відкрити двері до світлого та великого майбутнього, яке, по суті, є в наших руках, і ніхто, крім нас, цього не зробить.
Адже послання митрополита є актуальним і для сьогодення. Ми не можемо сказати, що такі поняття, як справедливість, ревність, посвята, діалог, любов та повага до ближнього і прощення, є те, що проминає. Навпаки, – це ідеали й цінності, які ніколи не підлягатимуть девальвації. Вони є ознакою цивілізованого народу та запорукою його нормального, здорового розвитку.
Це нам потрібно переосмислити і з молитвою при Божій помочі реалізувати. ■
