Степан Мігус ■ КРИНИЦЯ ■ 2011-06-30
{mosimage}
Родину Воробців (дівоче прізвище Дарії Якимець) та їхніх сусідів з підперемиського села Княжичів на зламі квітня і травня трагічного 1947 р. викинули на заболоченому майданчику в Кандитах, що за кілька кілометрів від Ґурова-Ілавецького. Сім’ї Воробців призначено хату в селі Дембах – за 11 км від Кандит.
Ніхто з нас не говорив по-польському, – згадує п. Дарія, яка під час виселення була восьмирічною дитиною. – З репатріантами з -за Бугу не можна було спочатку договоритися. Один сусід- поляк прийшов, щоб подивитися, яке то “українське диво” приїхало. Побачив троє маленьких дітей і… віддав нам вікна…
Треба сказати, що ці сусіди-поляки непогано ставилися до нас. Вони мали сільсько-господарську техніку, яка залишилася після депортації місцевих німців, то просили наших батьків допомогти їм у роботі, а платили зерном, щоб було на хліб, овочами, фруктами… Потім влада нам виділила поле, і стало певніше жити.
Дарія пішла вчитися до початкової школи в Кандитах, за нею – на рік молодший брат Ігор, а через декілька років і Михайло. Пізніше вона потрапила до педліцею в Лідзбарку- Вармінському, який закінчила 1958 р. Одразу ж одержала скерування на роботу до початкової школи в Паустрах, де навчала… російської мови, бо освітня влада знала, що вона добре орудує українською. Після спорудження нової школи в Камінську, стару – в Паустрах – ліквідували. У новій школі молода вчителька Дарія Воробець, крім російської, вчила ще й польської мови. Їй доручили теж навчати російської мови на курсах для неписьменних та в’язнів місцевої тюрми. За отримані зарплати вчителька купила батькам віз на ґумових колесах – один з перших в околиці. Навколо мешкало багато українців. Діти не мали де вчитися рідного слова, тому Дарія з допомогою Люби Вербової (Кобеляк), інструктора українського шкільництва при ГП УСКТ, почала організовувати перший пункт навчання.
– Завдяки Любі, – каже п. Дарія, – я дізналася, що в Щецинській вчительській студії відкривають курси української мови. І на два роки поїхала до Щецина. Як повернулася 1961 р. до Камінська, то одержала ще півставки на навчання української мови, хоч, звичайно ж, навчала і тих предметів, що й попередньо.
Молода вчителька, яка погодилася ще й заступити вчительку Іванну Дембицьку (що пішла в декретну відпустку) в 4-класній школі в Острому Барді, весь час мріяла продовжити власну освіту. Дізналася, що вищі школи готують вчителів для навчання дітей, відсталих у роз витку. Звернулася в цій справі до повітового інспектора освіти Ґавліча. Той дав згоду, натякаючи, що не може їй відмовити, бо вона погодилася вести навчання в Острому Барді. Таким чином Дарія потрапила до Варшави, до Інституту спецпедагогіки ім. М. Ґжеґожевської.
– Навчаючись, я одержувала теж зарплату, отже могла відвідувати театри, концерти, виставки. Це були найкращі роки мого життя, – оцінює нині Д. Якимець. – Я реґулярно навідувалася тоді до василіанської церкви на вулиці Медовій, робила це з потреби серця і душі.
Після закінчення олігофрено- педагогічного факультету (умовно – відсталі в розвитку діти) 1964 р., вчителька перебралася до Бартошиць, до початкової школи, в якій організовано класи саме для таких дітей. Оскільки Варшавський педінститут не надавав титулів маґістра, вчителька вирішила його здобути в Яґелонському університеті.
– Я потайки 1969 р. поїхала до Кракова, щоб скласти вступні іспити на факультет спеціальної педагогіки, – продовжує розповідь п. Дарія. – Відверто кажучи, я нікому про свій намір не говорила, бо боялася, що не дістануся туди. Екзамени здала – і щойно тоді повідомила директора. Він не мав нічого проти мого заочного навчання. Ще й гроші на проїзди виділив.
Д. Якимець 1975 р. здобула звання маґістра. На питання, хто її спонукував, заохочував до навчання, скромно відповідає: “Ніхто. Це була моя ініціатива. Я тільки радилася з отцем Іваном Булатом, коли їхала до Щецина, а він сказав: “іди, дитино, і вчися, як зможу – допоможу”. І справді допомагав, переважно книжками, бо сам був бідний”.
Після переходу до Бартошиць 1964 р. п. Дарія пов’язала дальшу долю з цим містом – і так є до сьогодні. Там вона знайшла свою пару на все життя – Теодора Якимця. У Бартошицях молода вчителька кинулася у вир праці серед української громади. Дуже активними тоді були з- поміж українців, як пам’ятає, Ярослав Марушечко та Михайло Пакош, а пізніше – Катерина Юнко… Це вони ініціювали заснування пункту навчання української мови, а допомагала невтомна Люба Вербова (Кобеляк), і, звичайно, Дарія Якимець. Вони ходили від хати до хати і переконували батьків посилати дітей на навчання рідної мови. У другій половині 60- х рр. записаних на курси було понад сім десятків дітей. “І це були далеко не всі наші діти, – стверджує вчителька, – деяких найбільш переляканих батьків не вдалося -бо переконати”.
Спершу навчання відбувалося неформально. Щойно 1975 р. вдалося офіційно відкрити пункт навчання української мови. Бартошиці були під особливим наглядом спецслужб, яким не дуже подобалося те, що там раніше були українські класи в місцевому педліцеї. Тож як були такі класи, то й існували художні колективи, концерти, вечірки, виїзди ансамблів до інших середовищ. А ініціатори операції “Вісла” хотіли швидко асимілювати українців…
– Пункт навчання ми відкривали не першого вересня, а… першого січня. Це було пов’язане з організаційними справами. Я не була там штатним працівником від початку, бо мала багато годин у своїй школі. Навчання протягом півроку вів невтомний Я. Марушечко, а я заступила його від вересня. Кількість дітей постійно зростала, і тому появилася думка організувати школу, – ділиться спогадом Д. Якимець
Минуло добрих кілька літ, поки це звершилося. У Бартошицях українцям майже все давалося нелегко. Тодішня влада не спішила з рішеннями, а то й створювала перешкоди – чи то відповідного будинку немає, чи то з кадрами може бути клопіт, чи то з дітьми…
– Ми сильно відчували цю “опіку”, – наголошує п. Дарія, яка активно діяла й у керівництві гуртка УСКТ. – Постійний нагляд, цензура при всіх заходах. Дехто з українців дивувався нашій упертості і казав: навіщо воно тобі потрібне? Чого добиваєшся за всіх українців?
Вирішити шкільну проблему підсобила місцева військова частина, яка 1970 р. орендувала українській школі деякі свої приміщення. Ще тоді Д. Якимець працювала в нововідкритій “казарменій” школі, а потім – трішки й у новому осідку на вулиці Лісній, 1, де шкільний комплекс знаходиться донині. Пізніше вийшла на пенсію, не розриваючи контактів з рідною школою.
Д. Якимець до сьогодні активна в усіх площинах життя українців – громадській, освітній, церковній. Вона з церквою пов’язана від наймолодших літ. Доля так розпорядилася, що й чоловік її Теодор (помер 13 листопада 1995 р.) не тільки підтримував її в усьому, але й сам дуже активно працював, зокрема, для церковної громади. Він, директор польської школи, протягом багатьох років був дяком. Парохи за цю любов до своєї церкви, за гарний спів високо його цінували.
Нині п. Дарія не може зрозуміти байдужості частини молодого покоління до рідної мови, до традицій, до громадської праці для добра української громади. Адже вона – з того досвідченого покоління, яке знає, що без самовідданості, без прагнення громадської праці, здаля від батьківщини – довго не встояти нам. Тому закликає молодих бути активними й вірить, що вони цей клич раніше чи пізніше почують.
“Наше слово” №27, 3 липня 2011 року {moscomment}
