Степан Мігус ■ ІСТОРІЯ ■ №35, 2017-08-27
Смерть мільйонів – ціна за нашу свободу
ІІ Світова війна, про що ми всі знаємо, почалася 1 вересня 1939 р. Щодо її закінчення маємо дві дати: 8 або 9 травня 1945 р. Боротьба за незалежність України продовжувалася і під час цієї війни, треба ще раз наголосити, що учасниками всіх її фронтів, у рядах усіх армій були українці.
В історії боротьби за волю України можемо назвати і такі факти, що вплинули на її історію і відбулися напередодні 1 вересня 1939 р. Адже перші бойові дії, що у віковічній боротьбі відбувалися під гаслом здобуття українцями незалежності для свого народу, проходили ще в березні того ж року. Тоді солдати Карпатської Січі дали бій угорській армії, що наступала на новостворену Карпатську Україну.
Українці таким чином були втягнуті у збройний конфлікт ще на початку 1939 р. Сейм Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосив державну незалежність. Цього ж дня війська Угорщини, пізніше союзниці фашистської Німеччини, прорвалися через кордон молодої держави. За кілька днів загинуло тоді понад 5 тис. українських патріотів. На Верецькому перевалі Карпат угорці і поляки розстріляли тисячі українців.
Тоді ніхто не допоміг українцям. Нам нині треба сказати, що це був час політичної байдужості і короткозорості політичних велетнів Європи і світу. Коли всі мовчазно сприйняли те, що до влади прийшов Гітлер, і з подібною байдужістю ставились до подій у Чехословаччині, коли-то в серпні 1939 р. на її територію увійшли гітлерівці. А Польща скористалася нагодою і «відрізала» собі Заользя. у вересні 1939 р., хоч були союзницькі договори, ніхто не допоміг і Польщі, як Німеччина пішла на неї війною. Потім Червона армія – союзник Гітлера – 17 вересня того ж 1939 р. зайняла українські, білоруські і литовські землі, які входили до складу Річпосполитої. Німеччина 22 червня 1941 р. вчинила напад на СРСР, а насправді – сперш на Україну, Білорусь. Москва досі називає це вторгнення «Великою Вітчизняною війною радянського народу проти фашистських загарбників» і цю дату вважає початком ІІ Світової війни. Жертви, якими український народ заплатив за перемогу у «Великій Вітчизняній», також світ не бачить, а східний сусід-аґресор намагається їх свідомо применшити.
Починаючи від 1 вересня 1939 р., у вирі ІІ Світової війни опинилося майже 7 млн. українців, які проживали на тодішній території Польщі аж до Збруча. Українцям, котрі боролися в рядах національно-визвольних сил, довелося воювати і з німецьким, і з більшовицьким загарбником, і з поляками.
У Червоній армії, як виникає з різних джерел, у тому числі й російських, було близько 6–7 млн. українців. Кожен другий з них загинув, кожен другий з тих, хто залишився живим, став калікою. Із 7 млн. усіх нагороджених було 2,5 млн. воїнів-українців, а 2072 з них удостоєно найвищого звання – Героя Радянського Союзу, зокрема 32 – двічі, а повітряний ас, льотчик Іван Кожедуб – тричі. Понад половину з 15 радянських фронтів очолювали маршали та генерали українського походження.
Те, що протягом ІІ Світової війни українці не мали своєї повноцінної держави, дозволяло використовувати український народ як ресурс у протистояннях або як «біомасу», як це називає історик Юрій Шаповал, аналізуючи участь українців у рядах радянської армії. Без вишколу, без будь-якої військової підготовки українців енкаведисти гнали їх під ворожі кулі. Вороття не було. Попереду чекала смерть від німецької кулі, а позаду – автомати червоних комісарів.
Єдиним українським патріотичним суб’єктом у період ІІ Світової війни був визвольний рух, який пізніше на довгі роки затавровано «бандами». І досі у Польщі не дозволяється вшановувати пам’ять загиблих воїнів, учасників цього руху. На чужинських землях у всій Європі лежать останки сотень тисяч українських воїнів ІІ Світової війни. І ніхто над їхніми могилами не заплаче, не запалить свічку. Вони – безіменні. Їх ще не знайшли рідні, та й навряд, чи знайдуть. Отже варто піти на військовий цвинтар і там поставити лампадку. В колективних чи окремих безіменних могилах серед радянських солдатів у Польщі щонайменше кожен третій – це українець.
На значній частині української території, зокрема на заході, з гітлерівцями і більшовиками боролися воїни УПА. Діяло ще й велике більшовицьке підпілля по всій Україні, як, зрештою, і в інших республіках. Це була братовбивча війна. Партизанський рух визволив територію площею майже 12 тис. км2. Дослідники історії УРСР подають, що в тилу ворога в Україні воювало понад 60 більшовицьких партизанських з’єднань, майже 2 тис. загонів і груп, які нараховували приблизно 500 тис. людей. Нині, коли вже є ширший доступ до архівних матеріалів, науковці пізнають правду. В рядах УПА, про що вже тепер можна говорити, воювало в різний період, як оцінюється, щонайменше 100 тис. воїнів. Самі ж радянські спецслужби у своїх таємних архівних документах повідомляли, що в рядах українського національного підпілля воювало майже 230 тис. партизанів. У складі УПА було й 15 національних куренів. Українці вступали теж до армій тих держав, у яких жили. Кількість українців, що боролися в армії Канади, яка брала участь у визволенні Європи, оцінюють на 35 до 150 тис., десятки тисяч були в арміях США, Польщі, Чехословаччини. У французькому підпіллі воювали курені ім. Т. Шевченка, І. Богуна, підрозділ під командуванням поручника Круковського. Українці змагалися і в рядах варшавських повстанців 1944 р.
За даними англійського історика Нормана Дейвіса, під час ІІ Світової війни загинуло майже 20 млн. українців. Це найбільші жертви серед усіх народів. Деякі українці воювали на боці німців, згадував слова Н. Дейвіса український патріот, покійний нині Василь Червоній з Рівного, проте лише в складі однієї дивізії «Галичина» і двох батальйонів «Нахтіґаль» та «Роланд», що налічували загалом не більше як 30 тис. вояків. Натомість такі держави, як Італія, Японія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія, повністю були союзниками Німеччини. Сьогодні сміливо можна стверджувати, що серед окупованих народів Європи найменша кількість тих, що добровільно або примусово стали під прапори і багнети Адольфа Гітлера, – це українці! Влітку 1942 р. приблизно 500 тис. росіян служили в німецькій армії, а на кінець того ж року їхня кількість коливалася в межах від 800 тис. до 1 млн. чоловік.
З 41,7 млн. людей, які мешкали до війни в УРСР, 1945 р. залишилося тільки 27,4 млн. чоловік. Фактично втрати українського народу становлять від 40 до 44% від загальних людських втрат СРСР. То ж утрати цивільного населення України: 5,5–6 млн. чоловік, понад 2,5 млн. уродженців України загинули на фронтах. Виходить, усього як мінімум – 8 млн. осіб. Депортації в Сибір, Казахстан і на Далекий Схід – це ще понад 1 млн. жителів УРСР, переважно з західних областей. Втеча частини населення з окупантами, страшна цифра – 2,4 млн. остарбайтерів із 2,8 млн. радянських людей, загалом вивезених у фашистське рабство, подають статистики! На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тис. сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних закладів, 33 тис. шкіл, вишів, технікумів та інших шкіл, а також понад 33 тис. колгоспів, радгоспів…
І все це зробили не тільки нацисти, а й радянські війська під час відступу. Бо масштаб сталінських репресій у передвоєнні роки та в перші місяці війни в Галичині й на Волині у період відступу був не менш вражаючим. Багато сотень тисяч репресованих, розстріляних, депортованих у Сибір і в Казахстан українців, поляків, євреїв. Найяскравіші приклади виконання злочинної тактики «випаленої землі» – знищення центру Києва восени 1941 р. та підрив Дніпрогесу, вигорілі ниви й села.
Ми повинні плекати світлу пам’ять про наших дідів, батьків, сестер і братів, які загинули в ті страшні часи. Чимало з них, неоспіваних і неомолених, лежить у безіменних могилах, розсіяних по всій Європі, зокрема й у Польщі. Поставмо цим безіменним українцям лампадку пам’яті, вшановуючи їхню жертву – життя, яке вони віддали, щоб нащадки могли жити в мирі і злагоді. ■
► Герб Карпатської України
