Свідомий і молодий, як дяк

Ігор ГорківГРОМАДА№21, 2017-05-21

У Перемишлі відбулися дяківські курси Реґентського інституту. Про навчання дяків, їхній вік, «красу дому» розказує Ярослав Вуйцик, директор Реґентського інституту.

Чому спів у східних Церквах такий важливий, чи не простіше було б проговорити літургію? Не треба було б тоді займатися дяківським ділом, навчанням тощо.

<strong>Врочисте вручення свідоцтв закінчення курсу в перемишльській «дяківці». На фото справа перемишльсько-варшавський владика УГКЦ Євген Попович, Ярослав Вуйцик

Врочисте вручення свідоцтв закінчення курсу в перемишльській «дяківці». На фото справа перемишльсько-варшавський владика УГКЦ Євген Попович, Ярослав Вуйцик та випускник Петро Комар. Фото автора статті

Звичайно, можна й проговорити, навіть можна ввести орган, але це справа збереження нашої традиції. Спів є важливим елементом церковного життя. У літургії св. Івана Золотоустого говориться про «красу дому Твого», а ця краса – це не лише ікони і сам храм, але також спів у ньому.

Реґентський інститут Перемишльсько-Варшавської архиєпархії УГКЦ завершив набір на черговий дяківський курс. Навіщо це робити у ХХІ столітті?
Мета дяківських курсів дуже проста: навчити зацікавлених людей бути свідомими лідерами церковного співу в парафії і допомогти їм якнайдосконаліше прославляти своїм голосом Бога. І справа зовсім не в тому, котре маємо століття. У ХІІІ ст. своїм голосом прославляв Бога славетний співець Митуса, уродженець Перемишля. Перемиські ірмолої ХVI – ХVII чи ХIX ст., недавно віднайдені партесні твори XVII —XVIII ст., спадщина, яку залишили після себе у XIX ст. о. Михайло Вербицький та о. Іван Лаврівський засвідчують, що церковна музика і спів – понадчасові.

Інститут постав 10 років тому назад. Але це не зовсім нова структура, а продовження діяльності дяко-вчительського інституту.
Звісно, ми намагаємось повернутися до традиції дяко-вчительського інституту, заснованого в Перемишлі 200 років тому. Однак внаслідок обставин (війни, а потім Акція «Вісла»), наші можливості обмежені. Дяко-вчительський інститут, як сама назва вказує, давав також педагогічну освіту, бо ж тоді дяки часто-густо, крім функції дяка, виконували так само функцію вчителя. На даний момент ми зосереджуємось виключно на навчанні церковного, а точніше літургійного співу.

Перед ліквідацією дяко-вчительського інституту курсанти складали іспити з літургії, знання Біблії, церковнослов’янської мови, історії Церкви, історії України, співу тощо. Чи сьогодні треба складати такі ж екзамени?
Саме тому кажу, що тільки посилаємося на давню традицію, бо в нас виглядає все значно скромніше. Майже нема катехетичних предметів. Зосереджуємося на сольфеджіо – вивченні нот, бо люди, яких приймаємо на навчання, переважно не мають музичної освіти. Мусимо, перш за все, навчити їх читати ноти, бо коли вивчать ноти, буде легше працювати над репертуаром. Крім сольфеджіо, є вокал, історія церковної музики, церковний устав, літургіка та літургійний спів. Маємо богослужіння добового кола й інші, які стараємося співати. На більше нема часу. Іноді запрошуємо гостей на окремі лекції з історії спасіння чи Святого Письма, однак з’їзди відбуваються дуже рідко. Спудеї з’їжджаються раз на два місяці у вихідні, тому і тих лекцій небагато.

Чому всі, крім Вас, викладачі з України?
Користуємося допомогою працівників Інституту церковної музики Українського католицького університету зі Львова і Львівської музичної академії. Це: проф. Юрій Ясіновський, проф. Олег Цигилик, д-р Наталя Сиротинська, д-р Марія Качмар, Іван Міщенко, Ігор Бойко. Мериторично і духовно допомагають нам також отці студити, особливо під час щорічної Літньої реґентської школи у Святоуспенській Унівській лаврі. Усі вони – спеціалісти у своїх галузях. У своїй науковій праці на щодень займаються дослідженням церковної музики, але теж працюють як дяки, дириґують церковними хорами. Крім того, володіють літературною мовою, що для нас має велике значення. Завдяки тому наші спудеї мають можливість вдосконалювати рідну мову. Я, наприклад, вивчав музичні предмети польською мовою і не раз ловлю себе на тому, що ті, хто закінчив у нас сольфеджіо, під мовним оглядом кращі та справніші від мене, бо тут усе вивчають українською.

Це вже четвертий випуск «дяківки». Дотепер навчання почало понад 100 осіб, диплом реґента здобуло приблизно 60%. Чи завжди є охочі і чи «дяківка» – це домен сеньйорів?
Немає проблеми з кількістю учасників. На кожний набір записувалося понад 30 осіб. Так само й тепер, уже вчетверте, зголосилася 31 особа з Перемишльсько-Варшавської архиєпархії та одна – з Вроцлавсько-Ґданської єпархії, хоч місць було 30. До сьогодні отримую телефони з питанням, чи можна ще записатися. Радує також те, що кожного наступного разу збільшується кількість молоді з середніх, вищих, а буває і гімназійних шкіл, яка цікавиться літургійним співом і хоче його вивчати.

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

Опубліковано в Громада, Останній номер.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *