Марко Сирник ■ ПОГЛЯДИ ■ №52, 2015-12-27
25-ліття Об’єднання українців у Польщі
Колись пан Мирослав Чех висказався про кондицію української громади в Польщі, порівнюючи її з наполовину повною, а не напівпорожньою склянкою.
Звичайно, можна сперечатися, що це означає і яка тобі, в біса, різниця. На мою думку, різниця є: маючи перед собою наполовину повну склянку, мені приємно, що ось-ось вона стане повною. І я заспокоююсь. Маючи перед собою склянку напівпорожню, починаю задумуватися, чи надовго її вміст мені вистачить. Отже, по-суті, це не лише спосіб перцепції життя, як погляд оптиміста чи песиміста, це спосіб на те, чи я вже починаю реаґувати, чи спокійо ще чекаю, бо ще, може, завчасно на рішучі заходи.
На жаль, такий спосіб мислення, який можна назвати вже «синдромом наполовину повної склянки», став для нас звичним.
Наша громада (в широкому розумінні) та наші товариства, установи (у вужчому) має свої досягнення і свої поразки. Подібно й у випадку Об’єднання українців у Польщі – найбільшої української громадської організації в польській державі. Її козирем і водночас баластом є люди. Козирем – тому що майже вся праця ОУП проводиться за волонтерським принципом – отже, коли робота ще йде, значить є люди, які в цей спосіб можуть працювати. Баластом-бо, прийнявши поуескатівські схеми діяльності, надзвичай рідко вдається нам переконати їх, що потрібні нові форми праці – читай: не все можна і належить зводити до менш або більш вдалих культурних заходів. Потрібна і просвітницька, і виховна, і економічна, і наукова, і інша праця всюди там, де є наші громади, які живуть не лише «українством», але й тим життям (і підлягають тим самим процесам), як загал суспільства у країні. Отже, цей «український» компонент повинен бути наявним так само в тих формах. Сьогодні його, на превеликий жаль, немає. Може, теж тому, що до сьогодні частина наших лідерів готова настійливо вимагати «від Варшави», натомість дуже неохоча (або, принаймні, не з такою детермінацією) впливати на певні явища, що проходять на їхньому (місцевому) рівні.
Об’єднання українців у Польщі до свого останнього з’їзду пробувало розробити стратегію своєї праці, яка мала б вказати і слабкі, і міцні його сторони, а також стимулювати процес дискусії всередині організації, активно впливаючи на нього, що мало, зі свого боку, привести до визначення моделі функціонування в майбутньому. На мою думку, розмір роботи товариства і пов’язаний з тим масштаб різних проблем довели до того, що фірма, яка підготовляла згадану стратегію, просто не справилася з завданням, яке на себе взяла. Не справилася, бо не могла. ОУП (на сьогодні) повністю залежне від ґрантової системи субсидіювання праці організації, тобто живе за рахунок ґрантових програм – чи то центральних (дотепер Міністерства адміністрації та оцифрування), чи воєвідських (маршалківських), чи теж повітових і ґмінних. І в тому, власне, закладений своєрідний клінч поміж тим, що ОУП вважає потрібним, а тим, що насправді може. Якщо надаються ще якісь кошти на культурні заходи, то вже на інші (для нас стратегічні) – не конче. Тому названим стратегам треба було просто процитувати покійного Левка Ґаля, що нам дозволяють лише «скакати» і нічого більше. Воно – в іншій формі, але великою мірою – побутує і сьогодні, хоч відбувається за завісою переговорів, демократичних консультацій і всього іншого. Займаючи позицію прохача, ставимо себе (нас поставили) в дуже слабкій позиції. І дуже некомфортній.
Отже, стратеги мали б назвати це явище. Натомість їм було вигідніше не зробити цього і звести основу розвитку організації знову до волонтерства, бо ж це випробуваний і перевірений спосіб праці. На тому не заїдемо вже далеко, зате будемо щораз частіше спостерігати, як по «гроші нацменшин» сягають такі організації, яким на потреби меншин просто начхати, а хочуть вирвати гроші, щоб зробити щось (для українців, німців, білорусів та інших) і при нагоді заробити й на себе. Згода на це була б лише в одному випадку: якщо б основною потребою нацменшин було послухати пісні, виконані мовою даної меншини. Продовжуючи, – може варто, щоб держава назвала ці потреби, як вона їх розуміє цілісно. Тоді легше, може, було б виборювати кошти на інші, крім культурних, проекти. І що означає «забезпечення» потреб? А коли вони «забезпечені», чи скаже про це чиновник?
Майбутнє ОУП – це об’єднання (федерація) різних українських товариств і централізоване представництво їх у Варшаві, тобто щоб утримати сьогоднішню структуру, треба буде віддавати повноваження у відділи включно з наданням їм юридичної особи. Не всім і не відразу, бо ж знову люди! Але варто спробувати, розробляючи при тому модель співпраці. Сьогодні ми всі є заложниками один одного. Завалять роботу і розрахунок в Ольштині – фінансування може не отримати і Щецин, і Кощалін, і Перемишль. Отже, як не крути, але ми постійно перед такою загрозою. Чому б не спробувати? У державі при адмінреформі це вдалося. Активність людей значно зросла. А так лише доводиться час від часу почути при виборах: а що Чех зробив для мене, а що Сич? А що мені дасть Сирник?
Безперечним є одне – модель праці з «наполовину повною склянкою» не виправдала себе, тому пора нам щось міняти. ■
