Наталя Кляшторна ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №1, 2015-01-04
Andrzej Karczmarzewski, Świat Bojków. Etnograficzna podróż po Bojkowszczyźnie, fotografie: Roman Reinfuss, Stanisław Leszczycki, Tadeusz Seweryn, F. Strzałko, S. Tarasow, Libra, 2014, 212 s.
Про те, що Бойківщина на території польських Бескидів «została całkowicie zniszczona i nіemal wszelkie ślady po niej zostały zatarte», можна прочитати у книжці «Świat Łemków», яка вийшла на початку літа у видавництві «Libra».
Відтак ще цікавіше прихиляти двері до східних лемківських сусідів, край яких не так давно називали забитим від світу дошками.
«Świat Bojków. Etnograficzna podróż po Bojkowszczyźnie» – щедро ілюстрована публікація, яка вперше з’явилася на книжкових прилавках у червні цього року. Вдалий дизайн і систематизований ілюстративний матеріал змушує затамувати подих навіть далекого від народної культури читача. «Дуже гарна книжка», – такі вигуки про видання та «Świat Вojków» (такі ж, як і про «Świat Łemków») можна почути найчастіше, особливо в Україні, де відповідний сеґмент книжкового ринку значно менше заповнений.
Захоплюватися дійсно є чим – понад 100 старовинних світлин, переважно з І пол. ХХ ст., що є цінними свідченнями бойківської самобутності. Чи не найбільш вартісними з них є фотографії з колекції проф. Р. Райнфуса, об’єктив якого зафіксував галицьких бойків у всіх локальних сферах. Крім того, понад 60 світлин бойківських старожитностей з музеїв, архівів та приватних колекцій, а також десятки пейзажних фотографій з мальовничих куточків краю, зроблених в останні роки.
Під час презентації книжки у Ряшеві в рамках фестивалю «Wschód kultur» за лаштунками зустрічі з автором залишався Зиґмунт Сліва – видавець, який у пошуках старих бойківських фотокарток та ілюстративного матеріалу об’їздив чи не всю Галичину. (Буду вдячна, якщо мені покажуть видавця в Україні, здатного на подібні вчинки, – до нього вмить вишикується черга з рукописами). Нехай поміж бойками і не вдалося віднайти таких перлин, як фотозбірка з архіву родини Маслеїв з лемківського села Береста для «Światа Łemków», але кращої колекції бойківських світлин від тої, що її зібрала «Libra», напевно не зібрав ніхто. За словами З. Сліви, цією публікацією видавці прагнули розвінчати міф про примітивність і вбогість бойківської культури, тому не шкодували ні часу, ні коштів, щоб здобути раритетні світлини, на яких зображені бойківські типажі та витвори їхніх рук.
Фотокартки занурюють нас у бойківський світ, проте роль провідника в подорожі належиться все ж таки текстові. Його автором є 75-річний професор Анджей Карчмажевський, етнограф, багаторічний співробітник Етнографічного музею в Ряшеві, лауреат нагороди ім. Ф. Котули (1990) та Народного Оскара (2012).
Структура публікації чітка, у канву оповіді вплетені численні зразки фольклору бойків, записані переважно від Оскара Кольберґа до дослідників міжвоєнного часу. Що важливо, тексти бойківською говіркою і навіть поетичні рядки супроводжують переклади на польську мову Вікторії Гойсак і Катажини Котинської.
Ретельно опрацьовані польські джерела, проте впадає в око брак матеріалів не стільки зі східної частини, скільки з закарпатської частини Бойківщини. Видавець пояснив це обмеженістю в часі. Зрештою, у виданні «Świat Łemków» також не представлений світ за Бескидом.
Однак видається, що відсторонення від українських джерел навряд чи можна компенсувати часом. Та це вже вибір автора. Список використаної літератури, наведений наприкінці публікації, обмежується 46 позиціями. Можна собі тільки уявити, якими новими гранями показався б «Świat Bojków» перед польським читачем, якби автор використав у своїй оповіді праці В. Охримовича, В. Гнатюка, І. Свенціцького, Р. Кирчева, подружжя Соколів, отців М. Зубрицького, Ю. Кміта, І. Кузова. Багато цінної інформації можна зачерпнути й у «Літописах Бойківщини», особливо у тих числах часопису, що встигли побачити світ до початку ІІ Світової війни. Отож, українські етнографічні джерела входять до наукового обігу в Польщі, але надто вже повільно. Бракує і перекладів на польську мову, одночасно не можемо прочитати праці і польських етнографів українською мовою.
Кілька слів про часто повторювану тезу, що самі бойки називали себе гірняками або верховинцями. Як відомо, назва гірняк чи гóрян не побутувала в бойківському середовищі як самоназва; так називали людей з високогірних сіл їхні сусіди, але не вони себе самі. Натомість верхóвинцями іменували себе ті, кого польські науковці називають тухольцями, а також їхні брати за Карпатським хребтом. Спільна самоназва частини бойків Галичини і Закарпаття може свідчити про хибність теорій, згідно з якими в Підкарпатській Русі нема бойків. Тому-то на цьому варто робити наголос.
А. Карчмажевський акцентує увагу на тому, що бойки підпадали під впливи лемків, хоч можна було би писати про ширшу смугу бойківсько-лемківських взаємовпливів. У «Світі лемків» (є автором одночасно двох публікацій) зазначає, що завдяки сусідам західна Бойківщина «лемкізувалася» і говорить про проникнення культури з Солинки і Зубрячого до бойківських сіл Лішної і Тісної. Факт видається авторові таким очевидним, що він не доводить його жодним фактом і не підкріплює посиланням. Варто було б пригадати працю Яна Фальковського і Василя Пашницького «Na pograniczu łemkowsko-bojkowskiem», у якій, навпаки, стверджується про «zanik cech łemkowskich» на терені між Ославою та Сяном. Щоправда, і в останній праці з арґументами сутужно, але попри це, видається, що тут маємо поле для дискусії, а не для остаточних висновків.
Далі, описуючи одяг бойків, побутування кожушків без рукавів тут пояснено гуцульським впливом (с. 66). Зважаючи на те, що їх зустрічали не тільки на східній Бойківщині, але й у центральній частині краю, зауважмо, що такого одягу вимагав холодніший клімат Тухольщини. Відтак не все, що відмінне, є наслідком чужого впливу, але може бути зумовлене іншими умовами, зокрема географічним положенням.
Автором мапи з позначенням ареалу проживання лемків, бойків та гуцулів, розміщеної на форзаці двох видань, є відомий знавець Бескидів, член Карпатського товариства Станіслав Крицінський. Не беремося зараз аналізувати нову версію погляду на кордони між групами. Зауважу лише, що значна частина світлин та ілюстрацій представляє поселення, котре, згідно з мапою, є або поза бойківською етнічною територією, або живе на самому пограниччі. Ідеться про Ветлину (фото жінок на обкладинці), Мичків (фото вбрання), Волю-Матяшову, Долину (світлини родин), Грозьову над Сяном (церковна поліхромія)…
Взагалі шкода, що сакральній архітектурі бойків приділено так мало уваги. Нарешті, церква у Тарнавці, фото якої розміщене на обкладинці, не презентує бойківського стилю церковного будівництва. А до захопленого опису дзвіниці в Ясениці-Замковій, яка представляє гарно збережений релікт давньоруського будівництва, пасувала би світлина. Невиправдано мало інформації про ікони з бойківських церков, не представлені навіть ті, які є перлинами музейних колекцій України та Польщі.
У розділі про народну архітектуру помічаємо твердження, що ґалерейку на різьблених стовпах можна було зустріти лише в хатах на Тухольщині (с. 74). Суперечить цьому розміщена фотокартка з фраґментом хати з Маткова на Турківщині. Ґалерейки були популярними і в польській частині Бескидів, і на закарпатській Верховині.
Наголошуючи на закритості бойків і саме цим пояснюючи, що бойки менш охоче вирушали на еміґрацію, ніж лемки, дослідники часто не здають собі справи, що такі життєві моменти, як вимушена еміґрація за шматком хліба, а не туристична мандрівка з метою пізнання світу чи відкриття небачених країв, навряд чи може асоціюватися з такими рисами, як закритість чи відкритість групи. Якщо вже пишемо, що бойки загалом жили ще бідніше, ніж лемки, то розуміємо, що для перших і других це був вибір без вибору… З іншого боку, теорія про ізольованість світу бойків розвінчує велика кількість т.зв. мандрівних сюжетів у бойківському фольклорі, яскраві приклади яких представлені у виданні.
Пишучи про цикл великодніх святкувань, автор закидає, що в бойків не були поширені гаївки. Не знаю, якими даними чи польовими дослідженнями керувався професор, проте в архівах і фондах академічних установ України зафіксовані сотні (якщо не тисячі) гаївок з бойківського реґіону.
Багато уваги автор приділив розділові про народні вірування та чари серед бойків, у черговий раз за давно усталеною в польській літературі традицією представляючи бойків забобонним народом. При цьому помітне багате використання одного джерела, стиль викладу якого більше нагадує белетристику, аніж спостереження очевидця чи розвідку. Натомість джерел не бракує. Якби автор читав праці Ф. Волкова, то він би знав, що архаїчний спосіб залишати на гробах посуд з водою був занотований ще на початку ХХ ст. на Сколівщині. А якби цікавився останніми працями Петра Зборовського, тоді би написав певно, що ладкання до худоби ще побутують в окремих бойківських селах. Тільки виконуються не на Святого Юра, а на Святу Неділю (Трійцю бойки називали Святою Неділею, і тільки на обмеженому ареалі – Русаллям). Мадриґулю (Веlladona) збирали не тільки на закарпатській Бойківщині, але, думаю, всюди в Карпатах. Її властивості, як далеко не кожного чарівного зілля, оспівані в коломийках і вівканнях. Блуд водив не тільки пияків та безбожників – під його вплив могла потрапити будь-яка людина. Борсуканями чи босурканями бойки, що мешкали уздовж Карпатського хребта, називали жінок, які вміли забирати в чужих корів молоко, але не знахарок, які допомагали при потребі (подібне зазначено на сторінках 88, 108 і 110).
Пов’язувати мотив чорного кота в собіткових піснях зі злим духом, який приписується в багатьох європейських культурах цій тварині, однозначно також не можна. Чорна кітка – це, насамперед, метафоричне означення сажі та обвуглених частин спалених гілок Собітки, якими після згоряння вимащуються учасники дійства.
Розділ про церкви починається категоричним висновком, що бойки не були набожними людьми, оскільки здійснювали магічні обряди. Критерій видається сумнівним, позаяк важко було б знайти у Європі бодай один народ чи локальну групу, котра би цілком відмовилася від практик дохристиянського періоду…
На Бойківщині є два села з назвою Либохора – на Турківщині та на Сколівщині (Тухольщині). Тому варто було би вказувати, про яке саме село йдеться в оповіді, або яке зображене на світлині. Впадають в око Riztwo (подібний новотвір вже бачили в А. Потоцького), Jendriju, а не Андрію, dywojka, а не дівойка.
Обмежившись суто етнографічними темами (заняття, харчування, одяг, будівництво, календарний рік та життєвий цикл), проф. Карчмажевський не пише ані про етногенез бойків чи теорії походження, ані про їхній говір чи світоглядні орієнтації протягом останніх століть. Якщо етнонім виводиться лише від назви вола, то далі не випадає писати про ідеологію і змагання про тотожність?
Зрештою, як показує досвід, найкращим способом вказати на хиби є спроба зробити щось самому – і зробити краще. Проте тут українським етнографам нема чим хвалитися. Бо за чверть століття не вийшла в Україні навіть монографія «Бойківщина», до підготовки якої приступав поважний львівський професор бойківського походження. Про презентабельний альбом з повноколірним друком і багатим візуальним матеріалом теж тільки помріяли, однак не видали.
Закінчуючи свою розповідь, проф. Карчмажевський акцентує увагу на впливі промислової експлуатації лісів на традиційну культуру. Слушне зауваження, вдала цитата. Та навряд чи цей чинник можна вважати визначальним, коли згадати про ефект, до якого призвели виселення, обміни територіями, зрештою, політика денаціоналізації. На жаль, затирають сліди не тільки час, проґрес чи глобалізація. Розбрат і нетерпимість, як показує історія, також. І тоді вже нікого не рятують ні вишивані сорочки, ні ориґінальна різьба з оберегами, ні чарівні церкви на пагорбах… А культурна спадщина з плином часу розглядається виключно як етнографічно-культурна екзотика, така помічна для здобуття ґрантів на псевдофолькові дійства… ■
