Записав Ігор Щерба ■ ГРОМАДА ■ №19, 2017-05-07
У розмові з Марією Білас пробиваються сумний настрій. Її слова свідчать про почуття відчуженості, яке часом з’являється в думках українців, котрі залишилися, в їх розумінні, самітними на рідних землях гірського району Бещадів. Вони в такому сприйнятті дійсності не самітні, бо в поляків, які також проживають у цьому районі, подібне відчуття фрустрації.
Треба наголосити на тому, що ситуація в економіці Сяніччини складна, бо головний працедавець реґіону автобусний завод «Autosan» оголосив банкрутство і лише віднедавна уряд пробує його рятувати.
Наприклад, член міської ради Загір’я Єжи Зуба оголосив у соціальних мережах Інтернету акцію протесту проти визнання польською владою реґіону Бещадів глухою провінцією. На думку Єжи Зуби, це має засвідчувати про цілковите відрізання у майбутньому його від комунікаційних сполучень з рештою країни та всім світом. Це тому, що від червня окремі гірські повіти Підкарпатського воєводства будуть зовсім позбавлені громадського залізничного та автобусного транспорту. Проти цього стану активісти громадського руху в Бещадах готові так пікетувати головні транспортні маґістралі реґіону, щоби у Варшаві почули їх голос протесту.
В такому контексті треба розуміти почуття глибокого відчуження і місцевих українців Сяніччини.
А колись бувало по-іншому. Українські студенти у 70–80 рр., з’їхавшись до Мокрого чи Команчі десятками, а бувало, що й сотнями, мандрували шляхами сіл, з яких вигнано їхніх предків. Пригадую мандрівку «Рейд Карпати», учасники якої відвідували церкви, ставили хрест і таборували в розстріляному українському селі Завадці-Морохівській, ставили так само березовий хрест на горі Хрищатій.
Українська молодь з Ольштина, Ґданська, Варшави, Щеціна та Вроцлава відвідувала господарства наших ґаздів, ночувала в їхніх стодолах, співала при ватрі патріотичні пісні. Відчутним був символічний зв’язок з рідними землями українських поколінь, розкинутих по всій території Польщі.
Нині Марія Білас цитує народну пісню, в якій звучать слова: «Приїжджайте, браття, додому!».
Може, варто хоч під час літніх канікул більше взяти нам до уваги тих, що проживають «на нерідних землях?». Поєднаймо дозвілля з проявом солідарності з цим реґіоном. І це буде для українських місцевих жителів не гуманітарна допомога, а моральна підтримка. (іщ)
Розмова з Марією Білас, головою Сяніцького відділу Об’єднання українців у Польщі
Специфіка Підкарпатського воєводства
Сяніцький відділ ОУП невеликий, коли брати до увагу всю його територію та численність української громади на місцях. Це територія колишнього Кроснянського воєводства. Порівняльно більші за численністю українські громади Щеціна, Ґданська, Ельблонґа чи Ольштина. Однак не це є найістотнішим, це престиж, бо ми тут живемо на рідних землях. У цьому реґіоні нас залишилося дійсно небагато, однак в міру своїх можливостей і сил намагаємося бути активними на громадському полі. Свідоцтвом того є ряд циклічних культурних заходів, які проводимо.
Саме найважливішим таким заходом Сяніччини в селі Мокрому є свято культури «Над Ославою». З прикрістю треба сказати про те, що торік Головна управа ОУП з неналежною увагою поставилася до відзначення ювілейного, тобто 25-го вже цього заходу. Не приїхав до нас ніхто з Варшави. І ми провели цей захід не у святковому настрої, але в буденному. Taкож від 25 років для дітей проводимо інтеґраційно-розважально-навчальний захід «Зимові візерунки». Учасниками є учні з місцевих пунктів навчання української мови з території всього нашого сяніцького відділу. Так само протягом усього року організуємо багато інших заходів, а цього – немало. Хоч тут варто згадати традиційні шевченківські свята, веснянки та гаївки, Купальську ніч, свято «Червоної калини» та інші. Кожного року організуємо для дітей і молоді екскурсії в Україну – до Києва, Львова, Тернополя, Луцька, Почаєва, Ужгорода, Берестечка. Цього року теж поїдемо в Україну.
Забутий Богом і владою реґіон
Вважаю, а навіть я стовідсотково переконана в цьому, що Акція «Вісла» в нашому реґіоні ніколи не закінчилася. Ідеться про дискримінаційні заходи по відношенні до нас старожилів. Для прикладу тут повністю не функціонує громадський транспорт – як залізниця, так і автобусні сполучення. Без власного автомобіля нема як добратися до окремих сіл, чи Сянока. Ми тут переконані в тому, що в Польщі, яка б не була правляча влада у Варшаві, вона ставиться байдуже до потреб цього гірського реґіону, ми живемо практично забуті всіма владними структурами.
Шкільна реформа
Варто наголосити на тому, що в Мокрому маємо таке щастя, що навчання рідної мови проводиться безпереривно від 1957 р. Також треба сказати про те, що так звана реформа шкільної системи прийшла до нас уже 5 років тому, коли місцеве управління освіти «намірило» та в кінці ліквідувало початкову школу.
Однак у відповідь на це рішення ми в громаді згуртувалися й не дали пропадати нашій школі, бо утворили непублічний шкільний заклад, яким завідує Товариство «Baladhora». Вважаю, що ця реформа поки що небагато поміняє в нашому тут становищі. В основному затримаємо на кілька років дітей у своїй 8-літній початковій школі. Ще два роки існуватимуть гімназії. Чи потім існуватиме такий шкільний пункт навчання в Загір’ї? Цього не знаю.
Доля початкових малих сільських шкіл залишається невідомою, буде щораз складніше їм працювати з огляду на «демографічний спад». Нині на Сяніччині пункти навчання рідної мови, крім Мокрого, є ще в Команчі, Репеді, Загір’ї, а в Сяноці працює так званий міжшкільний пункт навчання.
Стосовно Сянока: не відомо, якою в майбутності буде ситуація українських дітей з різних сяніцьких шкіл, a також навколишніх сіл, як-от Гломча.
Наших місцевих учителів треба хвалити за те, що вони активні професіоналісти, тому що специфіка навчання рідної мови така, що творяться групи учнів, які володіють різним знанням української мови. Одні навіть не знають алфавіту, інші вільно читають тексти. Вчитель має так працювати з усіма учнями, щоби задовольнити очікування всіх дітей. Українська мова тут стає популярною, нею цікавляться не лише діти з українських сімей, але й ті зі змішаних, які ніколи досі не хотіли вчитися української мови. Також на уроки приходять до нас діти з польських сімей.
Фільм «Волинь» і мова ненависті
На щастя, у нас ми не зустрічали досі аґресивних витівок з боку радикально-правих середовищ. Правда, на місцевих інтернет-сайтах появляються антиукраїнські коментарі, однак вони не поширюються серед громади. Торік активісти Всепольської молоді на наших меморіальних дошках поблизу церков i в селі приклеїли наклейки з написом «Tu jest Polska».
Про Конґрес українців у Польщі
Стосовно конґресу в мене не однозначні думки. По-перше, термін його проведення. Він співпав з нашими заходами з відзначення 70 роковин Акції «Вісла». Внаслідок того, люди з нашого реґіону будуть тут, а не поїдуть до Перемишля, хіба що на завершення конґресу в неділю 30 квітня.
По-друге, зі здивуванням зауважую факт, що до Сяніцького відділу ОУП з Варшави не надійшло офіційне повідомлення про конґрес, ані запрошення до участі в ньому. Про причину цього нам не відомо. Умовно кажучи, все об’єднання «прямує до Перемишля», відомо, там маємо свою школу і Народний дім, який треба підтримати фінансово.
Боюсь, що при цій нагоді наша організація по дорозі до гарної мети «загубить» для українства ще інші, крім Перемишля, місця на рідних землях, там, де ще збереглось українство, українська громада.
Нас тут, на Сяніччині, залишилося направду небагато, порівнюючи хоч би з Перемишлем, а ще до того поступає процес асиміляції. Треба виразно сказати не лише з трибуни конґресу про те, що нам, і не тільки як ОУП, треба робити все, щоб її зупинити. На думку приходить мені вірш, у якому автор говорить таке: «ми перестали гордитись, що ми українці». Треба нам самим питати себе, яка причина цього невідрадного явища? Зустрічаємо довкола багато людей, котрим вигідніше не бути українцем. У такому дусі виховують своїх дітей.
Вважаю, що без протидії з боку всіх структур організації ми до кінця загубимося. Про це варто згадати під час конґресу. Так само треба, на мою думку, спиратися на структури наших обох Церков. У нашому сяніцькому відділі, тобто в Мокрому, Команчі, ми маємо українців, які належать до обох Церков, проблема міжконфесійних відносин успішно вирішується в нашій громаді. Тут ОУП дійсно виправдовує на щодень свою назву – об’єднання!
Треба наголосити й на тому, що нам не треба зважати, чи нам хтось з владних структур допомагає у громадській роботі. Треба бути собою.
Інтенсивніше працювати треба з молоддю та з тими, які хочуть бути українцями, в іншому випадку промине ще кілька років і не буде вже наступних поколінь українців у Польщі. ■
