Юрій Судин, любачівець ■ ГРОМАДА ■ №17, 2014-04-27
За віки свого існування людство виробило незліченну кількість різних правил, традицій, звичаїв, писаних і неписаних законів, згідно з якими діючи, воно долає життєві дороги. Серед тих багатьох приписів є вшанування померлих. Усі народи вшановують небіжчиків та їхні могили – це один з неписаних, але поважаних законів, якого дотримуються і віруючі в Бога, і невіруючі. Не можна руйнувати й оскверняти могили, зневажати похованих.
У різних народів і в різних державах установлено терміни оберігання могил від нищення, а законодавство реґулює порядок догляду за могилами і відповідальність за руйнування. Згідно з міжнародним законодавством, якщо минуло 50 років і ніхто не доглядає за могилою, не залишилося рідних покійного, поховання можна зруйнувати. Крім державних писаних законів, існують церковні, яких дотримуються християни. Руйнувати могили – це великий гріх, незалежно від того, якої віри був покійний.
Правда, кажуть, деколи закони – писані не для всіх. А чи дехто не знає тих законів? Не зважає на звичаї своїх предків? Чи, може, вважає, що могилу іновірця не потрібно оберігати і можна руйнувати? У пам’яті людей є й таке: як Червона армія під час Другої світової війни звільняла територію від німців, славний танк Т-34 заїжджав на німецький військовий цвинтар і гусеницями рівняв його з землею…
Сумна доля спіткала українські кладовища, які залишилися на Закерзонні після виселення українців. Протягом багатьох років існування «залізної завіси» між Сходом і Заходом українці не мали можливості доглядати за могилами своїх предків. Виселенці з деяких сіл після падіння «залізної завіси» поїхали на свою малу батьківщину не тільки щоб побачити своє рідне село, а й щоб доглянути могили рідних. Вони відновили цвинтарі, поставили огорожу, зробили все, що змогли, щоб зберегти їх і запобігти навмисному руйнуванню, цвинтарі вписали в реєстр пам’яток. Але з декотрих сіл і досі рідко хто приїжджає на могили предків. І такі поховання вже не захищає ніякий закон.
Минає 70 років, як українців виселили з Нового Села на Любачівщині. Новосільці не захистили свого цвинтаря від руйнування. Не обгородили його, не вписали в реєстр пам’яток, хоч місцева церква заслуговує на те, щоб її вписати до того реєстру, як і цвинтар.
Нові мешканці села, не обтяжені ні законами, ні звичаями збереження могил померлих, не знайшли нового місця для свого цвинтаря і вирішили справу так, як підказували їм помисли і, певно, місцевий парох, – улаштували кладовище тут же, на українському цвинтарі. І зробили це в дуже незвичний і нехристиянський спосіб. Теперішні господарі Нового Села, не шукаючи нового місця для свого цвинтаря, почали ховати своїх небіжчиків прямо тут, на місці старих могил. Очевидно, що це робиться з благословення священика села.
На старому українському цвинтарі залишилося багато могил і надгробних пам’ятників. Ось і гробокопи риють яму просто на могилі українця. Хрест-пам’ятник старого поховання ще на деякий час залишається на краю ями. Покійника ховають за християнським звичаєм, у ямі, насипають горбик землі, на могилу кладуть силу-силенну вінків і квітів на пошану померлого. Це засвідчує, що теперішні мешканці села своїх небіжчиків шанують. Об кам’яний український хрест спирають новий, тимчасовий дерев’яний хрест із написами польською мовою прізвища та імені покійного (фото № 1). Отак у землі покояться два небіжчики поруч: українець, а збоку чи зверху над ним – поляк. Вони не сваряться, не лаються, не соромляться свого сусідства, бо, як говорилося, колись: «Мертві сорому не мають». Але через рік-півтора живі родичі, бажаючи увіковічити пам’ять про свого сім’янина, встановлюють на тимчасовій насипній земляній могилі більш тривкий пам’ятник з каменю, мармуру чи ґраніту. Ось і пам’ятник українця стає на заваді, його забирають і при цьому руйнують (на фото № 2 видно, що у верхній частині пам’ятника хрест уже відламаний).
Якщо подивитися на цвинтар в Новому Селі від входу, видно, що західна його частина щільно вкрита свіжими могилами з гарними пам’ятниками. На могилах – квіти і свічки. Новосільці-поляки шанують своїх небіжчиків. На тій частині рідко можна побачити могили українців. Там ще зберігся хрест на могилі вчителя, багатолітнього директора школи Івана Тогана, – але чи надовго ще? На східній частині цвинтаря стоять поріділі хрести на могилах українців, чекають, коли прийде їхній час.
Жаль, що так сталося, і що покійники не можуть спокійно спочити на своїй землі. І до кого звертатися зі своїм жалем? Державна влада керується державними законами, в тому, що тут діється, вона не винна. Місцеві мешканці мають свої звичаї, і їх такий стан речей не тривожить. Їхнє сумління мовчить.
Господи, поможи тим нещасним, що упокоїлись на своїй (хоча тепер уже не своїй) землі, збережи їхній спокій і пам’ять про них. ■
