■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №27, 2018-07-08

Дві вуличні акції „Привітання для сусіда” відбулися 17 і 23 червня. Одна із них у Львові, а друга – в Перемишлі. Претекстом до взаємних побажань стало 100-річчя незалежності Польщі, а також 100-ліття державності України. 

Вітання зі Львова

Після урочистого відкриття скверу Яцека Куроня у Львові почесні гості почали розходитися. На лавці ще сиділа Данута Куронь і давала інтерв’ю Оресту Друлю зі «Збруча».  Зробилося якось спокійно і буденно…

У нашому альбомі «Привітань для сусіда» було вже декілька списаних сторінок з побажаннями і фотографіями. Перед початком акції я щиро зізналась авторці ідеї Ані Домбровській з люблінського товариства “Homo Faber”, що до цього роду заходів ставлюся дуже скептично (уявіть собі ваше завдання: бігати по вулицях Львова, зачіпати незнайомих людей і просити привітати сусідів-поляків зі 100-річчям незалежності Польщі. Мені тоді здавалося, що львів’ян цей польський ювілей просто не цікавить, не кажучи вже про тих, у кого можуть бути якісь упередження, пов’язані  з історією або певними стереотипами). Так, можна сказати, що я трохи хвилювалась. Але треба було діяти. Першим, до кого я звернулася, був лагідний дідусь з паличкою, який стояв під деревом. Видно було, що він нікуди не поспішає. Ідеальна ситуація, щоб заговорити з людиною. Я підійшла до нього, привіталася і пояснила, у чому суть нашої акції.

Дідусь зрадів, що його хтось помітив і охоче підтримав розмову. Навіть згадав про свою маму, яка знала польську мову. А він сам, маючи майже 90 років, переконаний, що людей не можна судити за принципом колективної відповідальності, бо в кожній нації є добрі і погані люди. Як приклад, він розповів мені історію зі свого дитинства, коли до Львова увійшли німці. Один з них дуже добре ставився до місцевих дітей. Дідусь, який тоді був маленьким хлопчиком, побіг зі своїм братиком зустріти цього солдата, і той обдарував дітей двома дерев’яними пістолетами — синім і червоним. Обом хлопцям сподобався лише синій пістолет, тому вони почали за нього битися. Ніецький солдат  це побачив і сказав лагідно: «Nein, nein», потім забрав пістолети і кудись пішов. Через хвилину повернувся з двома синіми пістолетами і двома кусочками шоколаду. “Так він нас помирив. Страшний німець, яким нас довгі роки лякали”, – сказав дідусь, якого звали Володимир Юхимович Янгишин, і пішов писати побажання полякам, котрих любить та поважає.

Бажаю миру вам, бажаю

добра і щедрості без краю!

Здоров’я, ласки, дружби

на всі літа і вам, і нам!

Янгишин Володимир Юхимович

17.06. 2018 р.

Побажання ми збирали не тільки на сквері ім. Яцка Куроня, але й біля оперного театру ім. Соломії Крушельницької (проспект Свободи) і пам’ятника королю Данилу  (площа Галицька). Усі ці побажання надзвичайно гарні, доброзичливі та зворушливі. Деякі люди писали дуже коротко, а деякі відкривали перед нами душу. Одна юна дівчина побажала всім полякам любові і щастя: “Якщо ви будете щасливі, у вас буде все”. Були цитати Йоана Павла ІІ і Ґєдройця, заклики не піддаватися зовнішнім маніпуляціям, дивитися не у важке минуле, а у спільне майбутнє. Особливо зворушливі вітання написали хлопці у військовій формі (учні військового училища), які гуляли недільним Львовом. “Чого їм побажати?” – запитав один із них. “Чекай. Пиши! “- відповів другий і продиктував:

Мирного неба над головою,

щастя, здоров’я, усіх благ,

щоб здійснювалися всі ваші мрії!

Фотографувались і вітали поляків люди зі Львова, Вінниці, Мукачева, Полтавщини, Дніпра. Саме з Дніпра приїхав Олекса, молодий красивий чоловік зі срібним перстнем у формі тризуба на руці. До речі, він сам звернув на нас увагу, коли наш фотоапарат Polaroid раптово гримнув на львівську бруківку. Запитав, що ми тут робимо і чи треба допомогти, а якщо не треба, то чи може він також привітати братів-поляків з їхнім святом. Довелося провести з новим знайомим декілька хвилин, поки ремонтували апарат. У цей час Олекса намагався розсмішити мене, кепкуючи з усього довкола. Якось між словами я зрозуміла, що він був на фронті, а зараз у відпустці і не знає, що з собою зробити, тому приїхав до Львова. Його смішила моя українська мова і дивувало те, що «полька може мати синьо-жовті очі”. Проте, коли Олекса почав писати вітання, відразу став серйозним і сказав, що заздрить полякам, що в них мир і спокійне життя, але переконаний, що війна в Україні через два роки закінчиться, і тут також усе буде добре. Потім знову почав жартувати, сказав, що мусить негайно піти в книгарню і купити українську книжку, бо якщо “полька може читати українську літературу, то і він мусить почати це робити”.

Вітання з Перемишля

Перемишль привітав нас темними хмарами та раптовим охолодженням. Про акцію знали місцеві ЗМІ, тому на Ринку вже чекали на нас журналісти з мікрофонами і камерами. Довелося заспокоїти зацікавлення медіа. З самого початку ми думали, що у Перемишлі буде важче працювати, ніж у Львові (менше місто з сильними національними акцентами). Тому мене турбувало питання, як переконати місцевих мешканців, щоб вони привітали українців зі 100-літтям української державності, адже поляки знають, що незалежній Україні лише 27, а не 100 років. Чи поляки зрозуміють, що таке «початок державності» і «IV універсал»? Я вирішила про це говорити, починаючи розмову, і дуже коротко. Перш за все, я акцентувала увагу на тому, що ми просимо скласти гарні побажання львів’янам і всім українцям загалом з нагоди їхнього свята. І це спрацювало. Поляки, які погодилися привітати українців, приймали як аксіому мої слова про «століття української державності» й охоче приєднувалися до акції.

Хоч через Ринок у Перемишлі проходило менше людей, ніж у Львові, усе ж вдалося зібрати досить багато побажань. Найбільш відкритими були молоді люди. Якщо говорити про старших, це були переважно чоловіки. Розмовляли ми і з закоханими парами, і людьми з песиками, і з велосипедистами, і з туристами, і навіть з бравим вояком Швейком (почесним громадянином міста). У певний момент ми помітили двох місцевих «патріотів» (це було видно по одязі одного з них). Ми попрямували до них, щоб попросити сфотографуватись і написати своє побажання, але хлопці швиденько почимчикували до своїх норок.

Перемишляни взагалі набагато частіше, ніж львів’яни, відмовлялись написати свої побажання в нашому альбомі. Цікаво, чи це справа менталітету, чи недовіри до нашої акції?  Хоч, можливо, так було тому, що в Польщі на кожній вулиці хтось роздає летючки або заохочує наново перечитувати Біблію, тому люди стараються пройти стороною. Позитивно здивували нас хлопці шкільного віку, які вирішили написати для нас щось від себе. Щирість їхніх мудрих слів дає надію, що майбутнє може бути світліше, ніж сьогодення.

Всі люди, незалежно від статі,

раси та національності,

повинні любити і шанувати один одного.

Може через те, що чорні важкі хмари і сильний холодний дощ декілька разів проганяв нас з перемиського Ринку, а може тому, що треба було більше бігати у пошуках людей, які погодились би залишити в нашому альбомі свої привітання, за цілий день мені не вдалося поговорити з кимось так, як це було у Львові. Проте Перемишль, попри непогоду, був погідним, бо люди, які приєднувались до побажань, робили це з усмішкою. Вони бажали українцям припинення війни, миру, а також запрошували Україну до Євросоюзу. Були і побажання стабільного розвитку, більшого порядку в державі, продовження міжнародної співпраці. У групі туристів з Гожова Великопольського, до якої ми підійшли, був «колишній лемко». Туристи надзвичайно радо сприйняла нашу ініціативу і побажали українцям «многая літа».

Можливо,  поляки не вміють писати такі романтичні вітання, як українці, але Перемишль відповів на нашу акцію дуже доброзичливо. Виявилося, що поляки не хочуть, щоб історія нас ділила, хочуть дивитись у майбутнє і бути з українцями у добросусідських відносинах.

У цих дивних часах важливо,

щоб на протягнуту руку відповідати

відкритою на згоду долонею.

Дякую за бажання та, зі свого боку, бажаю

 всього, що найкраще моїм сусідам.

А.

            Вулична акція «Побажання для сусіда» відбулася в рамках ініціативи мешканців Перемишля до 100-річчя незалежності Польщі «Спільно на 100». Організаторами були любельське товариство “Homo Faber” та ОУП. У Львові акцію провели ініціатор акції Анна Домбровська, а також авторка статті, Таня Чорна-Наконечна, Максим Наконечний, Ольга Ґулінська. У Перемишлі до них приєдналися Романа Золотник, Анна Гусейка-Стабішевська та Ігор Горків.

Фото авторки статті.

Категорії : Україна-Польща

Схожі статті

Катюзі по заслузі або «Танго…» на дорогу

ПОГЛЯДИ ■ №34, 2018-08-26 [caption id="attachment_35429" align="aligncenter" width="1024"] Авторка: Кася Комар-Мацинська[/caption] От і дочекалися: справжній галицький патріот львівський таксист взяв і висадив «п’яного польського пана» зі...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*