Катерина Семчук ■ УКРАЇНА ■ №26, 2018-07-01
Сумна звістка про те, що помер відомий український письменник Іван Драч, надійшла 19 червня. Після довгої боротьби із захворюванням легень він відійшов на 81 році життя. Іван Драч був тісно пов’язаний із українцями у Польщі. Ми зібрали спогади тих, хто особисто знав літератора.
Проф. Степан Козак, колишній керівник української філології Варшавського університету:
Наше знайомство з Іваном Драчем почалося під час мого навчання у Києві. Тоді Українське суспільно-культурне товариство вислало до Києва першу групу з 6 чи 7 молодих українців на навчання української філології для підготовки кадрів учителів української мови у школах у Польщі. Навчання почалося в 1957 р.
У ті роки наступила «хрущовська відлига», почався відступ режиму за попередніх генсеків. На зламі 50-60-х р. письменники, художники, журналісти, поети, зокрема молодь, серед яких були Іван Драч, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Юрій Бадзьо, Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Василь Стус, Микола Вінграновський, користаючись цією «відлигою», створили Клуб творчої інтеліґенції в Києві. На чолі Клубу стали режисер Лесь Танюк та художниця Алла Горська. Цей рух молодих творців мав великий вплив на активність киян, зокрема молоді. Особливу роль в ньому, крім вищезгаданих імен, відігравав Іван Драч. Його поема «Ніж у сонце» та збірка Д. Павличко «Правда кличе» були гаслом діяльності клубу.
І. Драч був блискучим оратором. Його виступи на тих клубних вечорах і перед пам’ятником Тараса Шевченка будили великий ентузіазм. Атмосфера, в якій ми оберталися, – це був дух відродження, де пробуджувалася самосвідомість народу.
Ми мали багато приватних зустрічей у домі І. Драча та чільних членів клубу: тоді було модно зустрічатися, вести диспути на творчі і національні теми у помешканнях. Ми залишилися добрими приятелями. Після повернення до Польщі я став редактором «Нашого слова» і публікував заборонені твори шестидесятників.
Приїжджаючи до Польщі в складі офіційної делеґації як активний член Українського народного руху, Іван Драч зустрічався з українцями у Польщі. Він дуже високо цінував їхню роль у сприянні незалежності і розвитку України.
І. Драч в розмовах був нашою душею, він був жартівливий та дотепний, а свої вірші читав із великим запалом. Саме це найбільше притягало до нього нас, українців з Польщі.
Юрій Рейт, громадський діяч і колишній перший голова Об’єднання українців у Польщі:
Для мене Іван Драч – це представник сфери мистецтва, поет, але водночас життя мені дозволило познайомитися з ним як з організатором і політиком. У мене він вписався у період, коли я готувався стати головою Об’єднання українців у Польщі. Тоді життя змусило нас до понад десяти років тісної співпраці.
Іван згадував, що для нього, коли він формувався, були дуже важливі контакти з українцями з Польщі. Це, між інишими, Леонід Бучило і Мирослав Вербовий, які вчилися в Києві, зустрічалися і спілкувалися з Драчем. Він говорив: я по суті зрозумів що таке патріотизм, що таке бути патріотом України, проживаючи поза нею.
Думаю, що у період першого з’їзду Народного руху України в 1989 р. я через Драча почав пізнавати Україну. Тобто між нами появилися формальні контакти, але також і приватні: я бував у нього в хаті, познайомився з його дружиною, ми багато розмовляли. Для мене, хлопця, який народився у Варшаві, це було відкриття наново України через людину, яка до болю любила свою Батьківщину, яка дозрівала і розуміла українців у Польщі, яка знала, яке горе пройшли виселенці через Акцію «Вісла», бачила як ставилися до українців в Польській Народній Республіці, де, по суті, це були люди другої категорії.
Коли у 1994 р. до суду було подано скаргу на Об’єднання українців у Польщі, щоб делеґалізувати організацію, першим з тих, хто звернув увагу в Україні на те, що відбувалося у Польщі, був І. Драч. Він сказав: «що тут діється у Польщі?» Я думаю, що тоді вперше ми відчули, що Україна бачить нас і стала нам на захист.
Одного разу, коли Іван Драч відвідував мене у Варшаві, я йому показав Палац культури, сталінський будинок. Тоді мій син Лука збудував на висоті 25 поверху Палацу культури гніздо для самки сокола із годівлі орнітологів, яка притягнула із собою іншого дикого сокола. Після того, як Драч повернувся в Україну, я отримав по факсу вірш, присвячений тому, як Лука, син Юрія, повернув Варшаві соколів.
Мирослав Вербовий, колишній головний редактор «Нашого слова»:
Іван Драч був моїм однокурсником поки його не звільнили з університету. Коли ми познайомилися, це був бідненький сільський хлопчина, який прийшов до університету після служби в армії. На факультеті української філології, як то буває, кожен другий вважав себе за поета, тільки Іван Драч був інший, справжній. Він писав перш за все для себе та для своїх друзів. Ми мали за честь бути першими читачами його рукописів, часто під час нецікавих занять в університеті.
Він дуже швидко поглинав те, що ми йому переказували про українців у Польщі. Я та інші українські студенти з Польщі мали доступ до напіввідкритих фондів, де ми порпалися в архівах, виносили десь там за пазухою документи і давали декому їх читати. Більшість студентів уникали і боялися контактів з нами, а Іван радо читав наші дослідження, встрявав у розмови і дискусії. Можна сказати, що патріотизму його навчили саме ми.
Про Драча як поета можна багато говорити. Для мене це була начитана людина, ерудит, який відрізнявся від класиків Рильського чи Сосюри. І. Драч був своєрідним вибухом, трибунним оратором. Дисиденти за його підтримки зробили багато для того, щоб Україна стала у 1991 р. незалежною. Він був тихим радником Леоніда Кучми, а потім ще раз пробував стати дорадником у сфері культури при Вікторові Януковичу. Тут він обпікся, і це, напевно, єдиний огріх, який Іван забрав із собою на той світ.
Протягом часу, коли я працював у Києві, не було тижня, щоб ми не зустрілися. Ми говорили не тільки про літературу, а також про те, що робиться в Україні, шукали відповідей. Драч бачив Україну майбутнього. Шкода, що такі люди відходять. З ним в українській літературі закінчилася ціла епоха, про яку з перспективи сьогоднішнього дня ще важко говорити. Коли я його запросив до Варшави під час новорічної маланки, Іван Драч подарував мені українську бандуру. Мої обидва сини опанували гру на ній, і вона назавжди залишиться на стіні нашої кімнати як пам’ятка про Драчів.
Записала Катерина Семчук
