Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ №48, 2013-12-01
У цьому номері «НС» друкуємо текст Марка Сирника про навчання в Польщі української мови. Цей «згущений» аналіз стану на 2013 р. закінчується закликом звернути увагу на потреби і зацікавлення молоді, щоб останніх не «катувати» постійно класикою. Але у вихованні, залежно від ситуації, звертатися і до Шевченка, і до Кличка. Разом з тим автор заохочує будувати ідентичність українця в Польщі у позитивному світлі, а не в образі вічного невдахи, якого били і б’ють з усіх боків.
Для нашої громади в Польщі ніколи не перестане бути актуальним питання освіти і її якості. Якщо хтось цікавиться чому, то найкоротша відповідь звучить: бо від неї залежить дальше функціонування цієї громади. Наші концерти, масові заходи, конференції, виставки, друковані видання тощо – усе це є вторинним, оскільки спочатку є автор, а потім – споживач. Отже освіта, в тому числі вивчення рідної мови, мають тут колосальне значення. Крім того, слід пам’ятати, що наші українські «культурно-ідентифікаційні товари», які функціонують на глобальному ринку, завжди можуть бути з нього витиснені. Практика й проведене М. Сирником опитування серед молоді зрештою підтверджує цей процес. Не треба бути експертом, щоб помітити очевидне – форми зберігання відмінної національної ідентичності, які й надалі спираються на співи, танці і функціонування в закритому колі своєї громади, вичерпуються щораз швидше. З іншого боку, більшість громадян над Віслою пов’язують приналежність до іншої нації саме з національним одягом, народною музикою чи традиційною кухнею. Це добре, але трохи забетоновує сприйняття нацменшин ззовні. Звичайно, це абсолютно не означає, що ми повинні відмовитися від організування розважальних заходів, але пріоритетом все одно повинна бути мова. Ми не спроможні змінити історію, тому сподіватись на те, що українська мова над Віслою стане для нас основною, було б наївним. Ображатися за те, що вона не звучить у школах, при чому не лише серед учнів, але й учителів, побіля церкви чи на розважальному заході, не має сенсу.
Ми живемо в польському середовищі, і те, що воно є домінуючим – природньо. Проте експерти відзначають, що в національній самоідентифікації мова виконує також символічну функцію і становить «цінність саму в собі». Це означає, що вона не конче мусить бути мовою, якою громада послуговується як засобом зв’язку. Тут, як приклад, згадано ірландців, які у повсякденному побуті користуються англійською, а своєю рідною вважають кельтський варіант ірландської мови, та басків, які здебільшого спілкуються іспанською мовою, але своєю рідною вважають баскську.
Перепис населення 2011 р. у цифрах продемонстрував черговий виклик – питання двомовності, яке постає внаслідок тисячі задекларованих подвійних національних ідентифікацій. Насправді воно існує вже давно, а перепис лише ставить крапку над «і». Від представників нашої громади часто можна почути безліч арґументів не на користь української мови. Це пов’язано з тим, що вони нею не володіють і тому не хочуть «калічити», не можуть висловити всіх думок тощо. Також дорослі озвучують арґументи за своїх дітей. За їхніми словами, українська мова – це ще один тягар у перевантаженій системі освіти, вона зайва, нічого не дає тощо. Отже, як зберегти двомовність у наших умовах? Ідеальна модель не існує, але експерти відзначають, що таке виховання варто починати від наймолодших років, коли дитина дуже відкрита для навчання. У статті «Натуральна двомовність» д-р Кристина Врублевська-Павляк з Варшавського університету, посилаючись на французьких дослідників, відзначає, що двомовне виховання не становить перепони в пізнанні окремих мов та в загальному розвитку дитини. За її словами, не підтверджується також у такій ситуації «пізнавальне перевантаження». «Сьогодні дослідники загалом погоджуються щодо того, що розвиток дітей одно- і двомовних проходить подібно», – пише д-р К. Врублевська-Павляк. Багато тут залежить від послідовності батьків і продуманої стратегії. Хоч науковець зосереджується на еміґрантських подружжях, названі у статті принципи можуть бути універсальними – толерантність і непринижування в сім’ї жодної з націй, культур та мов. Для бажаного ефекту завжди також варто більше зосереджуватися на «слабкішій» із мов, при чому не можна карати за використання/невикористання однієї з них. Якщо водночас національна ідентичність батьків є різною, то, на думку експертів, для виховування в умовах двомовності варто скористатися принципом «одна особа – одна мова». Спонтанність у такому вихованні завжди приводить до того, що переважаючою стає мова оточення – мова більшості.
Отже, спонтанність чи продуманість – це наш сьогоднішній вибір, який матиме значення в майбутньому. Подвійну національно-мовну ідентичність у сучасному світі варто зберігати не лише з патріотичних міркувань. Коли світ стає «ґлобальним селом», коли люди постійно переміщуються, коли переплітаються нації та культури, заповнення декларацій про вивчення української мови чи навчання в одній з наших шкіл, пристосовують людину до функціонування в умовах відкритості та пошани до іншого. Мабуть, ці арґументи стоять на першому місці. Найближчим часом намагатимемося знайти й інші та представити їх на шпальтах тижневика. Звичайно, ми відкриті на спостереження й досвід читачів. І чекаємо на ваші відгуки. ■
