Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №36, 2017-09-03
Парадокс штреки (залізниці)
Коли 1947 р. зі штреки потяг у Мокрому засвистів: «Tu Wisła! Dobra nowina! Tu Wisła! Macie 2 godziny na spakowanie się…», держава так прискорила нам час, що характерні для європейської цивілізації категорії поступу чи консерватизму втратили здатність пояснювати світ.
Дехто намагався чинити опір, декому все ж удалося залишитись. Вибирав поступ чи застій? Якщо інших повезли під Щецін, то вони відстали від поступу чи розвинулися?..
Ця жменька міркувань не була б можлива, якби не штрека. Без цього винаходу людства, який мав нести цивілізацію, ми не втратили б своєї цивілізації на рідних землях. Адже пішки влада могла вигнати людей з села до залізничної станції, а далі довелося вантажити їх на поїзди.
Отак, не цілком однозначно, функціонувало й село Мокре Сяніцького повіту. Донині я не знаю, як розуміти все, що там, почавши з 1947 р., відбувається. Таким плодом мокрянського договору, укладеного з самими собою, став заснований 1972 р. народний фольклорний ансамбль «Ослав’яни». Чи його сьогодні можна вважати розвитком, чи ні? Щоб відповісти, я скористаюся інтерпретаційною конструкцією, яку називаю «парадоксом штреки». Отож, штрека служила засобом швидкого вивезення людей, але частина з них саме завдяки своїй праці на штреці могла 1947 р. уберегтися від вигнання. Так було вздовж лінії Лупків–Загір’я, отож у Команчі, Щавному чи Мокрому. Будь ти, штреко, проклята, але і будь ти, штреко, благословенна?!
Внутрішня мова «Ослав’ян»
Бурґомістр містечка і ґміни Загір’я Ернест Новак 12 серпня 2017 р. приїхав у с. Мокре власним автомобілем. Причина така, що залізницю від Сянока по Лупків не знати, яка врятує сила, бо поїзди тепер, порівнюючи з 1947 р., їздять набагато рідше, а саме – один раз на тиждень. Однак на цей день припав ювілей – 45-річчя утворення в Мокрому ансамблю пісні і танцю «Ослав’яни». І Новакові довелося приїхати. Ніде правди діти, він вітав членів ансамблю щиро, а 5 тис. зл., призначених цього року для «Ослав’ян», цю щирість відчутно підтвердили.
– Справді, за гроші від ґміни Загір’я ми змогли запросити до співпраці професіональну силу, – розповідав наступного дня художній керівник ансамблю Ярослав Машлюх. – Ельжбета Роєк, колись учасниця відомого театру «Ґардзениці», допомогла нам не лише з ювілейним концертом. Оновлений репертуар невдовзі нам придасться.
Відбулася й фотосесія, що потім лягла в основу буклету з нагоди ювілею, виданого Об’єднанням українців у Польщі (ОУП). Тиждень перед 12 серпня був часом репетицій. Усі члени ансамблю кожного дня сходилися до мокрянського народного дому і працювали над собою. Мокряни та й сам бурґомістр були задоволені цим концертом. Були грамоти й подяки також від Головної управи ОУП, священства, короснянського староства, представників місцевого кола діячів культури. Але під час такої праці виникає і глибша якість: задоволення від того поту на шкірі, від того натуженого горла, від того, що так шліфується власна внутрішня мова «Ослав’ян». Усередині та мова працює, як треба, вона завойовує нові території.
Корінь і крона Мокрого
Сьогодні маловідоме до 1972 р. село над Ославою має 2 українські суспільно-культурні організації і 3 ансамблі. До перших належить гурток Об’єднання українців у Польщі і товариство «Баладгора», до других – «Ослав’яни», а також заснована кілька років тому «Співанка» і дитячо-молодіжний ансамбль «Малинячок».
Гарно розростається мокрянське дерево культури. Дає про себе знати глибоке проникнення «Ослав’ян» не тільки в село, а й у сім’ю. Цілком дозрілі люди можуть тут сказати, що ансамбль є частиною їхнього сімейного життя. Симбіоз настільки глибокий, що нині маємо справу з цікавим процесом безперешкодного обміну поколінного. Просто всіх в один ансамбль не вмістити. І тому спершу зі старших віком членів ансамблю була створена «Співанка» з її класичним репертуаром з нахилом до стародавньої пісні. Невикористаними залишалися молоді, але вже настільки дозрілі, що можуть вийти на сцену. Останнє, «XXVI Свято культури над Ославою» (12–13 серпня) показало дітей, спрагнених сцени, оптимістичних, впевнених у собі та в симпатії публіки. Всі вони є членами новоствореного ансамблю «Малинячок». Правда, «Лемківський перстеник» з Гладишева, виступаючи в Мокрому, також неймовірно оптимістично представив себе на сцені. Але не було б цього, якби художні керівники обох ансамблів не були для дітей авторитетом.
Дивлячись на «Малинячок» і «Перстеник», я пригадав собі, як відомий поет Єжи Гарасимович десь під кінець 80х рр., побачивши на дитині з Мокрого козацькі шаровари, у «Газеті краківській» назвав це «бур’яном націоналізму». Минуло 30 років і «бур’ян націоналізму» виріс у Гладишеві (а це добрих 150 км дорогами або 80 км у прямій лінії на захід від Ослави). І знову «штречне питання»: це поступ чи застій?..
Чи поступ, чи застій, але ще трохи й Мокре власним доробком зможе виповнити «Свято культури над Ославою». А якби так сталося й у Гладишеві?! Перша спроба дуже вдала, тому що Ксеня Онишканич, дівчина мокрянського виховання, вже кілька років працює з «Перстеником». Результат, якщо подивитися на їх композицію «Югаси», сама радість!
Потрібно мати в собі якийсь потяг до культури
Мокре виробило модель свідомої систематичної праці. Кілька осіб, яких я запитав у ході цьогорічного «Свята культури над Ославою» про те, чи в селі існує проблема охочих, чи відчувається песимізм і байдужість, відповідали: «Ні, мало є таких, що не хочуть». Керівничка «Ослав’ян» Мажена Онишканич – уже 33 роки в цьому товаристві.
– Я записалася в ансамбль десь у VII або VIII класі початкової школи. Він просто був. Але в Мокрому не вся молодь проходить через «Ослав’яни». Потрібно мати в собі якийсь потяг до культури, а також до праці, за яку тобі не платять. Уже майже 30 років одного особливого дня приїжджає до нас уся східна Лемківщина.
Буває інколи, що гурт мокрян опиняється в ситуації, яку важко передбачити. Наприклад, раптом хтось кудись виїде й нема нікого до пари. Це з хлопцями так недавно було. Поміг Микола, син Ковальських з Репеді. Він виявився не лише добрим спортсменом, але й танцюристом, який за 3 місяці вивчив 4 танці.
Культурна праця – то не лише сцена, а насамперед те, що поза нею. Адже виступ – це кінець великого підготовчого процесу і досягнення згоди в праці багатьох людей. Дуже важлива їхня постава і внутрішня дисципліна. Треба опікуватись дітьми, шити костюми, дбати про будинок, співпрацювати з різними органами влади й установами. Євген Могила (колишній керівник ансамблю) був уже хворий, але приїжджав і повторював: «Мажено, може спробуєш взяти керівництво „Ослав’ян”»? – згадує Мажена Онишканич. – Я не була готова, але виросла в ансамблі, тому потім зуміла це зробити. Настає час, коли мені буде треба повторити комусь слова Євгена Могили… ■
