Юрій ГаврилюкКУЛЬТУРА№31, 2018-08-05

Карузо ночі – тенор місяць у скриньці радієвій кличе
Богдан Ігор Антонич

Коли приходить пора «Лемківської ватри», рушаймо якомога швидше до Ждині. Гірське повітря дуже корисне для здоров’я, а оздоровчий ефект гір напевно підсилить лемківська музика. Найкращий цього доказ – довговічність композиторів Станіслава Людкевича (1879-1979), який в одній зі своїх статей розшифровував фонограми лемківських пісень для збірника «Галицько-руські народні мелодії», та Миколи Колесси (1903-2006), автора сюїти «Лемківське весілля», яку називають українською «Carmina burana». Якщо їдемо до Ждині зі сходу, шлях варто вибрати через Мацину. Для любителів поезії це одне з місць дитинства Богдана Ігоря Антонича, батько якого в 1911-1913 рр. служив у місцевій парохії. Любителі музики легко здогадаються, що саме з цього села, польська назва якого Męcina Wielka, виводяться предки знаменитого тенора Модеста Менцинського, а також його родичів — родини Колессів.

Трохи родинної генеалогії

▲ Модест Менцинський у ролі Зигфріда в оперному циклі «Перстень Нібелюнгів» Р. Вагнера. За визначенням німецьких рецензентів, у цій партії не було йому рівних в усій Європі. Поштівка з автографом співака
Модест Менцинський у ролі Зигфріда в оперному циклі «Перстень Нібелюнгів» Р. Вагнера. За визначенням німецьких рецензентів, у цій партії не було йому рівних в усій Європі. Поштівка з автографом співака

В історію Лемківщини і Надсяння Менцинські вписалися, перш за все, як священики. Згідно з документами кінця XVIII ст. і першої пол. ХХ ст. у парафіях Перемиської єпархії служило їх рівно двадцять. Нам відомо, що найстарші панотці Іван (1767-1828) та Михайло (1769-1829) несли душпастирську послугу саме на Лемківщині – у Ганчовій та Чорному. Представників молодших поколінь зустрічаємо переважно в парафіях надсянської частини Перемиської єпархії. У Юрівцях, а потім у Пельні парохом був о. Антін Менцинський (1810-1888), який у своєму «Родоводі» (1877 р.) писав про походження Менцинських саме з Мацини. Другий з братів, о. Атанасій Менцинський (1801-1875), що висвятився у 1824 р., служив у парафіях Малковичі, Дрогойова і Військо недалеко Перемишля.

Завдяки отцю Атанасію зв’язалися між собою роди, які увійшли в історію української музики, а саме – Менцинські, Лаврівські, Колесси і Носалевичі. Його ж дружиною стала донька пароха Лопінців Ліського повіту Юлія Лаврівська, рідна сестра композитора Івана Лаврівського (1823-1873). У подружжі Атанасія і Юлії народилися дві доньки і син Омелян (1839-1905), який також вибрав шлях духівника. Одружився з Олімпією, донькою о. Антона Носалевича, служив у парафії Журавиці, а потім у Новосільцях (зараз Великі Новосілки у Мостиському районі). Саме тут у Менцинських народився син – майбутній оперний співак Модест (1875-1935). Своє досить ориґінальне ім’я він отримав по брату паніматки Олімпії, отцю Модесту Носалевичу, син якого Олександр (1874-1959), двоюрідний брат Модеста Менцинського, також виявився талановитим оперним співаком.

Батькова сестра Марія Менцинська вийшла заміж за о. Михайла Колессу. Це подружжя дало початок плеяді визначних діячів української науки і культури, адже саме їхніми дітьми були фольклорист і етнограф Іван Колесса (1864-1898), літературознавець і мовознавець Олександр Колесса (1867-1945) та найбільш відомий з усіх етнограф, фольклорист і композитор Філарет Колесса (1871-1947). Онуками подружжя були видатна піаністка світового рівня Любов Олександрівна Колесса (1902-1997) і згаданий на початку статті Микола Філаретович Колесса, композитор, диригент, педагог, засновник української диригентської школи.

Замість пароха – оперний співак

Модест Менцинський народився 29 квітня 1875 р. Дитинство провів у Новосільцях, відтак у Хідновичах, куди в 1888 р. переїхали його батьки. Гімназійну освіту отримав у Дрогобичі та Самборі. У 1896 р. поступив у Львівську духовну семінарію, яку, однак, не закінчив. Сталося так, звісно, через музичне обдарування, що було в родині нормою. За свідченням С. Людкевича, який інколи брав на себе роль музикознавця і у 1918-1919 р. присвятив «українському Карузо» окремі статті, вже о. Омелян Менцинський «славився в нас перед роками як один з найкращих доморослих баритоністів. Модест, хоч і співав та дириґував хором у гімназії, хоч і часто виступав як соліст у студентських хорах, то вже тоді різко відрізнявся від інших наших „співаків”: держав себе все вельми „скромно”, т. є. шанував себе і голос, і, будучи на теології, крадькома вчився співу у професора львівської консерваторії Висоць-кого. По закінченні третього року теології Менцинський наважився, по зрілих роздумах, але невідклично, на співацьку кар’єру і перепер, хоч і з трудом, свій план у лоні своєї родини».

У 1899 р. Модест залишив Галичину й почав навчання у німецькому Франкфурті-на-Майні. Саме тут 18 квітня 1901 р. відбувся його дебют на сцені місцевого оперного театру. Від цього моменту життя і сценічна кар’єра українського тенора пов’язані з оперними сценами Західної Європи. Він був солістом Ельберфельдської опери (1902-1903), оперного театру в Карлсруе (1903-1904) та Кельнської опери (1910-1926). Менцинський гастролював також на сцені театру у Байройті, яким керувала тоді вдова Ріхарда Вагнера Козіма (1903), у лондонському «Ковент-Гарден» (1905), відтак на оперних сценах Мюнхена, Берліна, Відня, Амстердама, Копенгагена, Варшави, Праги, Гамбурга, у містах Італії та Франції. Найтісніше, однак, зв’язався, зі Стокгольмом. У 1904-1908 рр. виступав як перший тенор Королівської опери. Був одружений зі шведкою Клері Дегн (1905 р.). З 1926 р. аж до кінця свого життя (на жаль, не дуже довгого) мешкав у Стокгольмі. Помер 11 грудня 1935 р.

Як співак Модест Менцинський вирізнявся голосом великої сили, чіткою дикцією, широким діапазоном (понад 3 октави), самобутнім трактуванням образу та неабияким темпераментом. Європейське визнання здобув як виконавець тенорових партій в усіх операх Ріхарда Вагнера, що не вдавалося навіть іншим видатним співакам. Оперний репертуар Менцинського (близько 50 оперних партій) був дуже різноманітний. Сюди входили також опери Р. Штрауса, Дж. Верді, Ж. Бізе, Д. Пуччіні, С. Монюшка, Ш. Гуно та інші.

С. Людкевич таку жанрову різносторонність у репертуарі пояснював «психологічним роздвоєнням» між українським походженням і присвоєною чужоземною культурою, яке, однак, не розірвало цілісності мистецької індивідуальності співака. «Його українська вдача, податлива на всякі культурні враження і впливи, хоч і так легко вміла опанувати вікову європейську культуру, все-таки не дозволила себе зовсім занапастити; і Менцинський, у якому б оперному стилі не доводилося йому виступати, з’являється перед нами не як німецький або італійський співак, а як український артист, котрому застій нашої музики не дозволив удома виховатись і вирости. Але в мініатюрі ми мали нагоду бачити Менцинського без чужої маски на шевченківських та інших святах у Львові».

Інтерпретатор Шевченкового слова

З українського репертуару Модест Менцинський виконував найчастіше твори Миколи Лисенка, зокрема з серії «Музика до „Кобзаря”». Було це, великою мірою, наслідком того, що коли співак починав сценічну кар’єру, він просто не мав великого вибору. Усе ж, на думку С. Людкевича, твори Шевченка відповідали мистецькій манері та індивідуальності Менцинського. Він виявився в той час найкращим їх виконавцем. «Ніякий другий наш артист так всесторонньо і глибоко не зрозумів, не відчув їх внутрішньої стійності та краси і не зумів показати так ясно… Так виконувати сих пісень не міг би ніякий чужий артист, хоч би й найбільший, а лиш український з крові і кості. Правда, тут злучились всі гарні голосові й інші прикмети нашого співака-артиста, уся його висока штука і культура для відтворення краси поезії і музики; але над ними всіма панувало та ними руководило ще щось інше: се його щиросердне українське почування, якого він набрався замолоду, та яке не вспіло ще потахнути на чужині, а всією силою виривалось на волю при стрічі з рідною сферою. І хоч як нині [1919 р. – Ю.Г.] відчужився Менцинський у своїм приватнім життю від нас, то одна хвиля [хвилина – Ю.Г.] його виступу на естраді перед нами з сими кількома піснями була й буде вповні достатньою для того, щоби його відразу з’єднати з нами, щоб ми побачили в ньому знов рідного „Модзя”, хоч і співака-артиста європейської міри», – писав С. Людкевич.

«Українського почування» Модест відрікатися зовсім не думав, та все ж «хвилин зі своєю публікою», на жаль, було небагато. Сформованим співаком Менцинський до Галичини навідувався у 1903 і 1908-1909 рр., коли виступав на сцені львівського Великого міського театру, відтак приїжджав ще потім у 1912, 1924, 1925 та 1928 рр. Тоді, окрім Львова, виступав з концертами у Станіславові (Івано-Франківську), Коломиї, Стрию та інших містах, залучаючи до участі також місцеві українські хорові колективи. Були ще й «Вечори українських пісень», які Менцинський влаштовував, працюючи у Кельнській опері, для ознайомлення німецької публіки з творами Лисенка та народними піснями. У 1916 р. артист співав також для полонених українців з російської армії, які під опікою Союзу визволення України перебували у таборах полонених у німецьких містах Вецляр, Зальцведель і Раштат.

«Ще не вмерла…» – голос з-перед віку

З часом до репертуару співака потрапили твори інших композиторів – цього ж Станіслава Людкевича, Дениса Січинського, Ярослава Ярославенка. Менцинський виконував їх не лише під час концертів, але також поряд з оперними аріями Вагнера, Верді і Пуччіні записував їх на платівки. Найстарші з них були у 1910-1911 рр. випущені фірмою «Gramophone» у Німеччині та Швеції.

Зараз ці «кружки» стали музейним раритетом. Але записи голосу першого оперного співака з лемківським родоводом можемо легко знайти в Інтернеті. Варта уваги, зокрема, добірка українських «солоспівів», записаних у 1909 р. в Стокгольмі. Починають її пісні на слова Т. Шевченка, а завершує натхненне: «Душу, тіло ми положим за свою свободу!». Звісно, у повній версії, яку мав перед очами о. Михайло Вербицький, коли на приходстві у Млинах писав музику майбутнього українського гімну…

А незабаром читайте розповідь про літні експедиції Модестових родичів – Філарета і Миколи Колессів та записи лемківських пісень, зроблені на приходстві у наступному селі на шляху до Ждині – Маластові, у гостях ще в одного панотця Менцинського! ■

Категорії : Культура

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*