Михайло Лесів ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-08-25
{mosimage}
Вулиця Владиче. Мала проза перемиських авторів – дебюти 30-х років ХХ століття, упорядник Володимир Пилипович, “Перемиська бібліотека” Перемиського відділу ОУП, том ХVІІ, Перемишль 2010, 268 с.
“Владиче” – це назва вулиці, з якою пов’язані діяння українських творців культури, літератури й письменства від XVI ст., і тому своєрідну антологію малої прози перемиських авторів, що дебютували в 30-х рр. ХХ ст., Володимир Пилипович (упорядник збірки та автор переднього слова) назвав узагальнено “Вулиця Владиче”. У цій збірці поміщено зразки малої прози шістьох молодих дебютантів, які зв’язали свої творчі зусилля з Перемишлем міжвоєнного періоду.
Фейлетони Василя Гірного (1902-1981), які друкуються в антології, були написані протягом 1931-1938 рр. з використанням мовленнєвих елементів надсянської говірки рідного села письменника – Заліської Волі1.
Оповідання, нариси й публіцистичні твори Степана Федачинського (1913-1937), що увійшли до згаданого видання, появилися в 1931-1937 рр. Вони написані загальноукраїнською літературною мовою з деякими галицькими орфографічно- граматично-лексичними мовними вкрапленнями2. На думку Тадея Карабовича, С. Федачинський “був блискучим обсерватором життя, вмів бачити українську дійсність виразно та над міру реалістично”. Його реалізм виникав зі знання життя, у його творах можна частково спостерегти “відгомін української реалістичної прози ХІХ ст.” (стор. 31). Цей талановитий письменник і організатор літературного життя Перемишля (видавав у 1936-1937 рр. власний двотижневик “Прорив”) жив дуже коротко, помер на 24-му році життя.
Євген Гринишин (нар. 1915 р. в Ліщинах на Лемківщині в родині священика; після еміґрації до Америки його доля для редакторів цієї збірки досі невідома), писав у 1931-1937 рр. оповідання, що передають “зміст суспільно-політичного життя Галичини та розповідають про його український контекст” (с. 32). 1936 р. вийшла збірка оповідань Гринишина під назвою “Кривавий Збруч” (Перемишль, 1936, 45 с.), яку критично оцінили Євген Грицак та Юліян Редько того ж самого року в “Українському Бескиді” (1936, ч. 18) та у “Дзвонах” (1936, ч. 5)3. Є. Гринишин пише загальноукраїнською літературною мовою зі стилізацією на говірку в оповіданнях із життя селян, у діалогах.
Іван Смолій (нар. 1915 р. у Михнівці – село на Західній Бойківщині, тепер у Бещадському повіті, помер у США 1984 р.) писав гумористичні оповідання на спортивні теми в 1937-1938 рр. у перемиському спортивному тижневику “Змаг”. У поміщених у збірнику оповіданнях Смолія з’являються “рішучі та закорінені в дійсність герої”, а українські спортивні змагання відбуваються на ширшому тлі політичної епохи другої половини 1930-х рр.
У збірнику поміщено також твори двох жінок, що нагадує “про існування жіночого голосу в тодішньому українському літературному дискурсі Перемишля” (с. 35). Перша з авторок – це Зинаїда Савич, дочка наддніпрянських еміґрантів, що тоді перебували на території ІІ Речі Посполитої. Вона друкувала свої репортажі в перемиському двотижневику “Надсянська земля” (1939 р.) під назвою “По забутих селах (Репортаж з Надсянщини)”. Репортажі виникли під час мандрівки авторки “бездоріжжями українських територій на південь від Перемишля, десь між Хировом та Ліськом” (с. 13). Ці тексти можна зарахувати до поетичної прози. За словами Т. Карабовича, її твори “сповнені універсальної символіки проминання, мітогенності, космології буття” (с. 35). Вони написані добірною загальноукраїнською мовою з деякими говірковими лексичними “вкрапленнями”, як і зі стилізацією на поточну мову (наприклад, коли описується зустріч із туристами панів з -під Варшави).
Редактори збірника не мали жодної інформації про цю авторку, а про те, що вона, можливо, походить із родини наддніпрянських еміґрантів, додумуються лише на підставі не типового для Галичини імені.
Любов -Марія Гуменюк- Луціва, народжена 1907 р. у с. Миговій (тепер Мостиського району) в родині священика, 1925 р. закінчила Дівочий інститут у Перемишлі. Від 1934 р. публікувала оповідання в “Українському Бескиді”.
У цій збірці-антології передруковуються чотири “гуцульські” оповідання, у яких персонажі розмовляють гуцульською говіркою, бо розповідь про життя селян була почерпнута з життя мешканців Гуцульщини.
Книжка, у якій поміщено вибрані зразки малої прози шести авторів, пов’язаних з культурно- мистецьким та літературним життям Перемишля протягом кількох вагомих років перед вибухом Другої світової війни, – це важливий внесок до історії української літератури Галичини міжвоєнного двадцятиліття, про що довгий час дослідники не писали з причини цензурних заборон в Україні та в Польщі в совєтсько -комуністичних часах наших країн.
Особливо цікаво було б придивитися також до мови цих творів, у яких словесну форму становить, як правило, загальноукраїнська літературна мова, яку галицькі письменники та мовознавці-філологи віддавна ставили за зразок, з деякими граматично-лексичними “галицькими” реґіональними “вкрапленнями” та словами, що віддзеркалюють реґіональні реалії. Особливо цікавою є спортивна термінологія в оповіданнях Івана Смолія, яку вживали тоді галичани. Василь Гірний у своїх фейлетонах широко використовує надсянські діалектні елементи4.
Інші автори, вживаючи у своїх творах українську літературну мову галицького варіанту, для реалістичної достовірності вкладають в уста своїх сільських персонажів деякі говіркові елементи, почерпнуті з вимови лемківсько -бойківського пограниччя (Євген Гринишин в оповіданні “Красуля”), з бойківсько -надсянського пограниччя (Зинаїда Савич) та з гуцульського говору (Л.-М. Гуменюк -Луціва). У мові деяких оповідань цієї збірки використовуються цілі російські фрази – в оповіданні “Червоний сміх” Євгена Гринишина, у якому автор описує трагічні події Голодомору в Україні (мова “большевика” при зустрічі з дітьми, що зривають колоски збіжжя, с. 157), та польські – в репортажі Зинаїди Савич під назвою “Мішане товариство”, у якому вона описує зустріч з польським туристами десь з- під Варшави в галицьких підкарпатських сторонах (с. 251-252).
Для дослідника мови галицько-перемиської міжвоєнної художньої літератури знайшлось би також чимало цікавих фактів для аналізу лексики та стилістики цих творів як свідчення одного з етапів розвитку мови художніх творів у Галичині з Перемишлем включно.
1 Ці твори були поміщенні у виданні: Розгублені сили” та інші твори. Вступ Ярослав Грицковян. Зібрав і до друку підготував Володимир Пилипович. “Перемиська бібліотека” Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі. Том ХIV. Перемишль 2008. 940 с. + 4 іл. нн.
2 У Додатках до цієї збірки передруковано “Посмертну згадку” (про нього) Євгена Грицака з “Українського Бескиду”, 1937, ч. 19, що була також поміщена у збірці: Євген Грицак. Вибрані українознавчі праці. Вступ та редакція Михайла Лесіва. Зібрав й до друку підготував Володимир Пилипович. “Перемиська бібліотека” Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі. Том ІІІ. Перемишль 2002. С. 513-514.
3 Ці рецензії передруковуються у цьому збірнику на с. 255-257.
4 Про деталі використання говіркових мовних елементів див.: М. Лесів, Особливості мови і стилю фейлетонів Василя Гірного 1931-1933 рр. (стаття в друку).
“Наше слово” №35, 29 серпня 2010 року {moscomment}
