Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №49, 2017-12-03
Історія від віків є вчителькою житя для людини, тільки людина про те так часто забуває. Ми як етнічна україньска меншина в Польщі маємо в собі через історичні досвідченя багато мудрости, щоб бачити польско-україньскі реляції на ґрунті реальности і зрозуміня, але й дистансу.
Напередодни польского Свята незалежности наша україньска школа 10 листопада била в гітлєровским концтаборі Gross-Rosen коло Лігниці. Свято незалежности Польщі – то день пошани, радости, але і задуми для кожного громадянина в Польщі. І кожен громадянин має до цього право, не дивлячись на нацйональніст чи віросповіданя. Це свято вчить відповідальности за державу кожного мешканця Польщі. Дивлячись на історію нашої меншини в Польщі, багато разів ми дали цьому свідоцтво. Ми брали участь практично в усіх війнах в обороні і за незалежність Польщі чи скоріше Речипосполітой. Про те все добре знає наша україньска меншина в Польщі, тільки так часто про це не говорится ширше в польскому суспільстві. Котрий поляк пересічний знає, що не било би перемоги «Цуду над Віслом», коли б генерал Безручко під Замостьом не втримав Будьонного. Знає о тим тільки той, хто хоче справедливо дивитися на історію.
Ми, як україньска школа, того року хотіли віддати пошану тим громадянам Польщі, які загинули на лігницкій землі в концтаборі Gross-Rozen. Серед жертв концтабору били також українці – полонени з радяньского війска. Не могли ми забути і про етнічних українців з Польщі, в тому о лемках, які там страждали. Вони в документах записани як поляки, бо мали громадянство польске, тільки призвища і всхідне віросповіданя вказує, що то наші.
В лігницкій школі реалізуємо реґйоналізм українців в Польщі, тому і під тим оглядом ми дивилися на українців в Gross-Rosen.
Німецкий концтабір недалеко села Gross-Rosen (сьогоднішня назва – Роґозьніца) діяв в 1940–1945 роках.
Перший транспорт полонених привезено 2 серпня 1940 року. До 1 травня 1941 року концтабір бил як філія KL Sachsenhausen. Пізніше став самодійним концтабором. Полонених використовували до робіт в каміньоломі, який бил недалеко концтабору. Виберано там ґраніт. На території концтабору билі так само відділени дротом частини, прикладом може биті табір жінок. Полонених з радяньского війска також тут вбивано зараз після привезеня. Коло 2500 вбито між 1941 і 1942 роком. Серед них било багато українців, на жаль, не знаємо точно скільки. Увязнені гинули в таборі через важку працю, хвороби, голод. Або тільки тому, що не дотримували реґуляміну. Більшіст євреїв, полонених солдатів з Червоної армії, в цьому українців, трактовано дуже жорстоко.
Дуже трагічним бил лютий 1945 року, коли почався т.зв. Смертельний шлях полонених – евакуація вязнів в Німеччину перед фронтом. Через концтабір перейшло 125 тис. полонених, з чого 40 тис. померло.
Наша молодь мала можливість пізнати це жорстоке місце. Ми бачили м.ін. бараки, кухню, місце, де розстрілювано людей, а потім палено тіла в крематорийним пецу. Як говорив провідник, порох спалених людей німці з околишніх сіл сіяли по полях, щоб краще все росло.
Ми поклали квіти з синьо-жовтими і біло-червоними стрічками під таблицею біля входу до концтабору. Хвилином тиши, в якій наші думки билі проповнені молитвою, ми віддали шану жертвам не тількі польским та україньским, але всім тим, для кого цей концтабір бил кінцем житя. Памятаючи при цьому, що кожна людина в хвилинах, коли приходит на світ і коли померає, завжди є однакова, подібна до інших людей. Тоді не числітся нацйональніст, віросповіданя, а тількі почутя людства, яке не знає ніколи жодних кордонів.
В екскурсії бралі участь 60 учнів гімназії і ліцею, якима опікувалися вчителі Едита Кльос-Добровольска, Роман Бочнєвіч, Віктор Левченко, Адам Пенкаля, Адам Вєвюрка. Віримо, що ця екскурсія вказала молодежі трошкі історії, хоча жорстокої, але яка вчить, що мусимо завжди зберігати в собі добро і реаґувати на зло, дивлячись, що ми всі люде є такі самі. ■
