Данута Куронь, дружина Яцека Куроня
Він завжди підкреслював: “я народився у Львові, який, як відомо, є найкрасивішим містом на світі”. Це дуже важливо, що його вшанували тут, де він народився. Але насправді пам’ятатимемо про нього тільки тоді, коли молодь хотітиме задуматися над культурною, громадською, історичною спадщиною своїх батьків, дідів і прадідів. Суспільство мусить знайти в цьому доробкові те, що найважливіше й найбільш вартісне.

Цінності варто плекати й нести наступним поколінням, адже культура не стерпить браку спадкоємності традиції: а Яцек залишив після себе чимало текстів. Ми з Яцеком мали щастя пізнати представників польської й української опозиції. Коли до нас уперше приїхали українські дисиденти, Яцек був зворушений. Адже вони приїхали до нього, розмовляють з ним на першій зустрічі так, нібито зналися роками. Треба підкреслити: страждання, яких зазнали українці, що боролися за свою свободу, були незрівнянно більшими, ніж втрати польських опозиціонерів. Навіть судові вироки Яцекові були нічим, порівнюючи з тим, чого зазнали хоча б брати Горині. Проте варто пам’ятати, що дисиденти – це не тільки страждання. Ці люди залишили велику спадщину у сфері культури. Важливо не відмовлятися від неї, а далі її творчо переробляти.

Павел Коваль, євродепутат
Сьогодні на порядку денному відносин Польщі та України стоїть питання підписання Угоди про асоціацію та скасування візового режиму. Варшава чимало робить у цій сфері протягом останнього року, і, на жаль, якщо українці й мають на кого розраховувати в допомозі, – то лише на нас. Проте, як мені здається, за різними євросоюзними справами не можемо ховати питань історії. У питаннях минулого українці й поляки мають ще багато чого сказати одні одним – і не забуваймо: Яцек Куронь теж закликав не нехтувати сферою трагічної спадщини історії. Він не закликав забути й обрати майбутнє, він звертався до нас із проханням говорити правду про історію, що стане фундаментом майбутнього. Саме тому ми зустрілися десять років тому на Личаківському цвинтарі, у присутності хворого вже Я. Куроня, кардиналів Любомира Гузара і Мар’яна Яворського: ми сказали, що минуле – важливе. Роблячи кроки назустріч, поляки й українці мають зробити ставку на молоде покоління. В Україні це ті, хто народився вже після розпаду СРСР. Теж не варто забувати про дослідження минулого: тут нехай говорять історики. Ушанування місць трагедії двох народів, відновлення цвинтарів – це конкретний внесок, що допоможе нам у поєднанні. Політики мусять допомагати історикам знаходити кошти на дослідження архівів, видавництво книжок, популяризацію історичної науки. Це – важкі завдання, але попри два десятиліття існування незалежних Польщі й України, говоримо так, нібито все щойно починається.

Мирослав Маринович, дисидент, віце-ректор Українського католицького університету
Яцек Куронь є нашим приятелем, є великим львів’янином. Його ім’я вже увічнене в нашому місті. Для всіх українців він – благословення з небес: адже він задав тон моделі, що запалила серця багатьох людей. Присутність Я. Куроня на спільній молитві за жертв братовбивчої війни у Львові 2002 року – це надзвичайне свідчення його прагнення поєднати два народи. До нас тоді приїхала хвора людина, уже на інвалідному візочку, людина, що втратила своїх близьких від української зброї, – проте ця людина зуміла піднятися над своїми родинними болями, не лише пробачити, а й стати активним учасником українсько-польського діалогу й примирення. Це – речі виняткового людського духу.
Нині ми гостили іншого учасника діалогу, кардинала Любомира Гузара, який теж, попри хворобу, завітав на конференцію. Слово блаженнійшого було надзвичайно високим, воно ввело дискусію на потрібний рівень. На жаль, говорилося про те, що попри декларації, примирення між Церквами відійшло на другий план. Чому? – Мені здається, ми втратили висоту духу, зійшовши на рівень “бачення скалки в оці ближнього”. Ми немов кури: гребемося в землі й не можемо вже злетіти. Ще кілька років тому такого не було: нині ж багато речей зводиться до схеми: “вони зробили так, то ми маємо відповісти неґативом на неґатив”. Отож, ми маємо піднестися настільки, щоб перестали бути видними поділи між нами, щоб ми відчули себе єдиним народом Божим.

Cлавомір Cераковський, головний редактор видання “Krytyka Рolityczna”
В Україні, як мені здається, немає проблем із сприйняттям спадщини Яцека Куроня. Про нього знають відомі інтелектуали, різні середовища; якщо поляки хочуть, щоб постать Куроня, як і Ґедройця, була певною точкою віднесення, то мусимо її популяризувати ще більше.
Я. Куронь має різні обличчя: однак я не уявляю його втягнення в польсько-український діалог без розуміння Куронем душі й ситуації людини, без громадської роботи. Але варто сказати, що в Польщі Я. Куронь – це по-перше людина опозиції, по-друге – той, хто був представником соціал-демократичної ідеології, а вже по-третє – той, хто пропаґував польсько-українське примирення. Але це, напевне, тому, що в останньому питанні його трохи “затьмарили” такі постаті, як Єжи Ґедройць чи Юліуш Мєрошевський.

“Наше слово” №29, 15 липня 2012 року {moscomment}