Володимир Павлів, Галицький дискусійний клуб “Митуса”:
Сьогодні Україна не є тією державою, яку ми хотіли збудувати 20 років тому і за яку боролися наші предки. Є два виходи – або еміґрувати, що більшість з нас робити не хоче, або якось її міняти. Ми розчаровані, що Україна не є демократичною, політично стабільною державою. В Україні не сформована єдина політична нація. Україна – розрізнена й роздрібнена на різні суспільні групи, які не можуть знайти й ніколи не знайдуть спільної версії минулого й відповідно майбутнього розвитку.

Ці реґіональні поділи не тільки не згладилися за 20 років, але й зросли. Два десятиліття тому їх було менше: тільки тому, що ми один одного не дуже знали. Тепер ми розуміємо, що спільно можна жити тільки за однієї умови: що один активний реґіон не буде вказувати другому активному реґіонові, як йому жити. Таке співжиття можливе лише в рамках федерації, де суб’єкти федерації будуть мати дуже широкі права.
Центр влади, Київ, не є ані державотворчим, ані проґресивним, – є лише центром нашої корупції, нігілізму й безвладдя: тобто влада не цікавиться суспільством. Проблема не в тому, що немає закону, а в тому, що його не виконують. Багато говориться про реформи, але їх не реалізують. Найчорніша версія, яка лякає нас усіх – це перетворення України на свого роду Колумбію, де є 5% дуже багатих людей, які мають свій нечистий бізнес, а всі інші є обслугою їхнього нечистого інтересу. В Україні до цього йде, бо вже за останнє десятиліття виявляється, що є якась еліта, для якої не обов’язкові ні права, ні закони… Існує 90% народу, який її не цікавить взагалі як народ, а як клієнт, що обслуговує інтереси, платить податки, дає гроші. Хто володіє ресурсом, продає свої послуги й товари – включно з цим, що нам спільно належало. Вони це собі приватизують і всіх інших перетворюють на своїх клієнтів.
Українська еліта – залежно від пріоритетів, кон’юнктури – робить видимість діяльності в напрямку Європи. Насправді Україна нікуди не йде. Звичайно, зручно піти в Європу, але відповідати європейським вимогам – це владі зовсім не пасує. Якщо Європа прийме її з грішми і не буде питати про стан свободи слова, екології, то влада охоче піде. Ніхто з неї не готовий і не збирається міняти державу. Потратити гроші може тільки на себе. Не збирається витрачати коштів на покращення соціальної ситуації, тому що це величезне зусилля, величезні гроші. А влада не для того заробляла гроші, щоб їх тратити на суспільство. Про цю державу ніхто не турбується – і якщо саме суспільство про себе не подбає, то не варто сподіватися, що це зробить еліта під зовнішнім тиском. Це самообман.
Суспільство є невідомою, воно ж у тяжкому стані. В суспільстві розвинуті патології, дуже низький рівень освіти, величезний рівень беззаконня, занепав рівень пасіонарності чи активності: як на зламі 80-х і 90-х рр., коли люди не знали як, але хотіли змінити державу. Тепер виросло покоління, яке від самого початку знає, в якій країні живе, яке, на відміну від попередників, навіть не хоче нічого міняти. Теоретично хотіло би жити в кращій державі. Амбітніші намагаються втекти за кордон, хто ні – залишається і погоджується з правилами, які тут є. А це правила держави, де панує корумповано-експлуататорський режим.
20 років показали, що ситуація тільки погіршується. Я належу до групи, яка переконана, що такі хвороби час не виліковує. Якщо суспільство цього не вилікує, то час цього не зробить.

Микола Рябчук, публіцист:
Короткотермінові прогнози для України погані. Теперішня влада здаватися не буде. Вона непопулярна, але налаштована боротися за посади будь-якими засобами. Вона не зупиниться перед застосуванням будь-чого. Торішні сфальшовані муніципальні вибори є підтвердженням того, як безцеремонно поводяться з Конституцією.
Прогнози на 5-10 років досить песимістичні. Проте українське суспільство не пристосоване до білоруської моделі, а тим більше до російської. Уже бачимо, що російську модель “демократії” не вдається впровадити. Це був початковий майстер-план уряду Януковича. Тим більше не зробить він білоруської моделі, хоч теоретично може зробити будь-що. Має армію, міліцію чи КДБ, зване СБУ. Але треба було б застосувати дуже багато насильства. Не думаю, що до цього він наважиться: бо це означатиме міжнародну ізоляцію, а влада не готова сидіти в Україні й не виїжджати до ЄС.
Я прогнозую років з 5-10 такого напівавторитарного або навіть авторитарного гниття. Потім відбудуться зміни, тому що суспільство не приймає такого режиму, міжнародна спільнота не хоче мати справи з таким режимом. Санкції будуть посилюватися. Сама олігархія є різношерстою, де буде певне розшарування і поява дисидентів усередині режиму.
Для мене головним питанням не є те, чи зміниться влада, а що буде потім? Те, що вона впаде, це ясно. Вона приречена. Але що буде потім, це велика проблема. Поки що маємо таку владу, на яку великою мірою заслуговуємо, таку владу, яка відбиває рівень суспільства, спосіб мислення, поведінку загалу. Великою мірою плоть від плоті нашого суспільства й населення. Поки маємо таке суспільство, важко сподіватися, що буде набагато краща влада. Ну, може трошки краща: попередня була трошки краща, була більш веґетаріанською, не робила таких хамських, безцеремонних речей, як тепер. У принципі, якість і спосіб мислення її не втішає.
Суспільство дуже глибоко совєтизоване. Воно далі живе в тих совєтських міфах, які репродукуються і через родинну пам’ять, і через совєтські фільми, і через нову російську антизахідну пропаґанду, яка в Україні широко сприймається. Це велика проблема – один з аспектів браку поступу України. Маємо наполягати, щоб все-таки добитися відкриття кордонів і можливості їздити в ЄС. Це буде частина нашої євроінтеґрації.
Коли відійде ця влада, то я поки що не бачу альтернативи. Може навіть добре, що цей режим ще не падає. Коли впаде, то Україна матиме один за одним якийсь режим, що буде просто компрометувати демократію так, як це вже зробили добродії Ющенко і Тимошенко. Це може нас закопати в ще більшу яму. Цей режим ще не прогнив достатньо, щоб так тріснути, щоб не повернутися більше ніколи. Коли достатньо не догниє, то частина людей матиме ілюзії, мовляв, “може би вони там далі були, може за рік-два щось зробили б”. Я просто бачу по людях, їхньому способі мислення, що вони не здатні ні на що. Але суспільство має в цьому переконатися. Це – жорстокий болісний експеримент. Мені шкода, Україну й себе, своїх близьких, друзів, усіх шкода, але треба ґулі на лобі набити, щоб урешті зрозуміти, що ця влада і цей спосіб розвитку – безнадійні. Орієнтація на Росію тупа й безперспективна, це ж консервація цивілізаційної відсталості, цивілізація мафійної економіки. Поки до людей не дійде, що це шлях у нікуди, вони цього не зрозуміють. Ось уже на наших очах донецькі хлопці відкривають, що Росія не така, як їм здавалося. Росія набагато жадібніша, нещадніша, що їй зовсім не йдеться про дружбу з “хахлами”, а про це, щоб загарбати все.
Наступного року прогнозую значну фальсифікацію виборів і 2015 р. прогнозую колосальну фальсифікацію президентських виборів. Янукович і його прибічники будуть боротися до кінця. Якщо вони побачать, що не вдається фальсифікувати і вивести, так як Кучму, програшного кандидата, то все-таки будуть міняти Конституцію і вибирати президента в парламенті. Хоч я відчуваю, що вже готується сценарій такої кучмівської перемоги, коли треба буде відсікти всіх реальних кандидатів у першому турі за рахунок роздрібнення й провокування конфліктів між ними. А вивести такого, хто безнадійний і явно програє. Первісною ідеєю був, мабуть, замисел вивести Януковича проти Тягнибока, лідера “Свободи”. Та вона не спрацьовує: “реґіонали” переконалися, що це занадто складний проект. Розкрутити їх важко, можна на 5-10%, але не на 20%, щоб вийти в ІІ тур. Тепер гра буде навпаки, на відверто проросійську партію, тоді Янукович буде грати в захисника суверенітету України. Я вже бачу певні ознаки цього сценарію. Вони зрозуміли, що вигідніше грати таку роль. Запізно зрозуміли, що позиція Кучми була стратегічно найвигіднішою – внутрішня і зовнішня багатовекторність. Трошки важко буде той сценарій реалізувати, бо задалеко вже зайшли, зовнішньо – здаючи все, що можна було, Росії і вже нема резервних карт, внутрішньо – занадто посварилися з усіма й скомпрометували себе. Але спроби будуть.
Нова якість буде після другого терміну Януковича. Я припускаю, що вибори він все-таки виграє: може не виграє, але, скажімо умовно, “візьме”. Я пам’ятаю його класичну фразу, яку він казав під час кампанії 2009 р. Коли говорилося, що він рветься до влади, Янукович зазначив: “Ми уже власть, нас із власті нє видавіш”. Оця фраза – “нас нє видавіш” – з бандитського жарґону: мафіозі видавлюють з реґіону або певних галузей – наркоторгівлі чи проституції. Звідси цей термін. Цим “нас нє видавіш” сказано все: і розуміння влади, і методи, якими вона користується.

Петро Сардачук, посол України в Польщі в 1994-98 роках:
Україна переживає сьогодні дуже складний період. То не ті часи, коли я був у Польщі, коли Україна йшла по висхідній лінії, де ми мали надії на майбутнє. Сьогоднішній режим, який ми маємо, нічого доброго не принесе. Мені страшно стає за тих українців, які тут живуть, і за нашу діаспору в цілому світі.
І соромно навіть. Викручується наша влада. Захід її припер до стінки, що вона навіть не знає, як вислизнути з тих справ, які вона позакручувала навколо Тимошенко, Луценка… Дійсно, ці люди щось зробили. Я їм всім теж на 100% не вірю, але ж усю опозицію в таке становище ставити – то страшно й сумно стає. Про яку демократію може йти розмова? Тому говорити про наше майбутнє дуже важко. Ми не знаємо, що буде наступного року, що буде через пару місяців. Які будуть нові вибори? За тими розрахунками, які сьогодні вже є, виглядає, що нинішній режим робить все, щоб привести тільки “своїх” до влади. Я не можу спокійно дивитися на це. Я забагато доклав своїх зусиль і надіявся на щось. Надіятись на далеку перспективу я не можу. Почекаймо найближчої перспективи: чим закінчаться вибори до парламенту. Якщо буде виборча система така, яку придумає сьогодні Партія реґіонів, то це нічого доброго нам не обіцяє і нічого доброго не дочекаємося.

Ігор Цепенда, проректор Прикарпатського університетув Івано-Франківську:
Ми виходимо на той рівень, коли дійсно потрібно підсумувати 20-річчя. Стало великим успіхом, що ми втримали державність. Фактично це був скелет української держави. Перед нами складна праця: наповнити його змістом у всіх аспектах – політичному, економічному, культурному, а насамперед об’єднати Україну, щоб за суттю держава стала єдиною, соборною на міжлюдському рівні. Внутрішні поділи, які існують в нашому суспільстві, – це основне завдання для політичної еліти, щоб вона подолала стереотипні упередження, які формувалися десятиліттями. Це стане основою економічного розвитку, покращення образу України у світі і приведе до стабільності.
Поступ є в тому, що державницький підхід еліти починає ставати дуже чітким. Інша справа: яку обрати тактику, щоб досягнути цієї мети. За будь-яких обставин нові політичні сили, які вже починають формуватися, створять основу, яка дозволить Україні вийти на рівень сусідніх держав, які показали, що коли є політична стабільність, то суспільство починає інакше розвиватися. Але не треба ідеалізувати, оскільки події, які відбуваються не тільки в Україні, але й на європейському континенті, свідчать про те, що внутрішньополітичні орієнтири значною мірою підпорядковані не тому, щоб думати на далеку перспективу, а на те, щоб вирішувати якість вузькопартійні справи. Якщо ми підемо цим шляхом, то, звичайно, нам не вдасться втримати стабільності, якої ми хочемо. Якщо політична еліта не буде думати тільки про політичні вибори й місця в парламенті, а про суспільство й державу, навіть всупереч тому, що на певному етапі може програти, тоді ми дійсно будемо мати те, що хоче в першу чергу українське суспільство.
Процес формування української політичної сцени триває. Сказати те, що тепер є одна політична партія, створена для майбутнього України, було б неправильно. Від однієї політичної сили ніщо не буде залежати. Відповідальність повинні мати як влада, так і опозиція. Повинні бути питання табу, щоб суспільство існувало монолітно. Поки що бачимо, що проблематика, порушувана політиками чи силами України, є безвідповідальністю в контексті завдань, перед якими стоїть Україна.

“Наше слово” №48, 27 листопада 2011 року {moscomment}