Орест Лопата ■ ГРОМАДА ■ №43, 2017-10-22
Нетрадиційні роздуми з приводу одного свята
Повертаючись додому з заходів, пов’язаних з ювілеєм 60-річчя IV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці, згадую надруковані в «Нашому слові» спогади його випускників і вчителів. Згадую також наше минуле і хочу передбачити майбутнє.
Отож, як мантра у спогадах повторюються слова: «Кохаємо свою школу». Я приєднуюсь до тих голосів, однак мушу зазначити, що моя любов до «нашої Лігниці» – неоднозначна. З одного боку, зустріч з давно не баченими друзями і вчителями викликає в серці радісні почуття, але з другого – поява однокласників розриває душу відчуттям нищівного плину часу. Такі хвилювання викликало в мене і повідомлення про подібну (хоч і не до кінця) подію, коли за тиждень до з’їзду лігничан зустрілися, щоправда, не колишні учні, а колишні мешканці села мого діда – Верхрати. Зустріч в Ольштині мала, за свідченням учасників, також піднесений та врочистий характер, однак серед багатьох односельчан, які прибули на церковне свято, 40-літніх людей було тільки двоє. Як говорили потім верхратчани, треба їм було зустрічатися частіше, щоб таким чином передати любов до рідного села молодому поколінню. Такі невідрадні думки заполонили мене на шляху з Варшави до Лігниці. Дивлюсь на монітор глобальної системи позиціонування (GPS), а там переді мною пряма дорога. Автодоповідувач повторює: «Jedź prosto, jedź prosto».
І все ж, згадуючи спогади учасників попередніх ювілеїв школи і сьогоднішнього свята 60-ліття («НС» № 41 за 1 жовтня 2017 р.), мені здається, що історичний шлях ІV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці був тоді крутішим від того, що символічно показує нині система GPS. Варто лише згадати період, коли школа опинилася на грані ліквідації, а для цього тодішня Служба безпеки створила спецвідділ з метою усунення з посади директора школи Ірину Снігур. Ось що звітували тодішні «тайняки». «Priorytetową dla nas sprawą jest niedopuszczenie, by w ramach kształcenia młodzieży w IV Liceum Ogólnokształcącym wychowywano młodzież w duchu nacjonalistycznym (…). W tym zakresie uważamy, że jedną z najważniejszych spraw jest obecnie prowadzona sprawa kryptonim „Оksana” (dot. Ireny Snihur, dyrektorki placówki – A.S.), gdzie stwierdzono bezpośrednie kontakty z działaczami nacjonalistycznymi i reakcyjnym klerem» (…). (За виданням «Kwestia ukraińska w działalności Służby Bezpieczeństwa PRL», IPN, Warszawa, wstęp i opracowanie Arkadiusz Słabig, 2016, str. 83.).
Дай Боже, щоби такі круті поворити в історії ліцею вже ніколи не повторилися.
Нарешті Лігниця
Перед нами – будинок ліцею та водночас гуртожитку. Це вже свідчення «нових часів». Перед нами «осучаснений» будинок, успадкований від радянських військ, які фактично до початку 90-х рр. верховодили в місті над річкою Качавою. Програма відзначення ювілею 7 жовтня ц.р. відбувається за всіма перевіреними правилами: спочатку офіційна частина, потім культурна, а на кінець розважальна. О диво, ані місцевим українцям, ані гостям і випускникам такий стандард не заважає. У переповненому спортивному залі лігницького ліцею ніхто навіть в найменшій мірі не виявив незадоволення з приводу такої програми свята. Тут панували веселі вигуки, усмішка, обійми, радість зустрічей, спогади, вітання і фотографування.
У перших рядах традиційно засіли достойні гості, а останні заповнила гамірлива молодь і молоді матері з галасливими дітьми у візочках. Таким чином заволоділа залом свійська «наша лігницька стихія».
Споглядаючи на сцену, видно, що нинішні наслідники Ірини Снігур та Івана Співака й усіх інших педагогів і вихователів продовжують їхнє діло на шляху закріплення в молодому поколінні українців батьківської науки про свій рід, культуру і традицію. Серед випускників (колишніх Співакових «бортаків») – десятки освічених людей: священнослужителі, науковці, учителі, політики, громадські активісти, бізнесмени. Для переліку прізвищ – замало сторінок нашого тижневика. «Лігницьке» виховання дало і те, що найважливіше в житті, наснагу до шукання і знаходження своєї дороги у світі дорослих.
Загальний контекст усього лігницького святкового дійства такий, що це місто й уся реґіональна нижньосилезька українська громада має за собою не лише історичні традиції, але й попереду чітко накреслені шляхи в майбуття. Це, у першу чергу, створення при ліцеї початкової школи з українською мовою навчання. Тоді вже можна говорити і про цілісний комплекс українського шкільництва, починаючи від дитини, і аж до власника атестату зрілості.
Коли в Польщі лунають критичні голоси на адресу уряду стосовно реформування системи освіти в цій країні, у Лігниці навряд чи доведеться їх почути. Міський голова Тадеуш Кшаковський у своєму слові зі сцени признав, що рішення про створення такої школи було важке і прийнято його на форумі міської ради лише після бурхливої дискусії. Однак лігничани, на чолі яких були і далі є зокрема директор Анна Гаврильчак-Маланчак та Богдан Пецушок, усі разом сьогодні святкують блискучу перемогу. Дивує лише факт, що в такій ситуації ніхто з Міністерства національної освіти Польщі не привітав школу. Ніхто з міністерства не прибув на свято. Це викликає жаль тим більше, що до Лігниці приїхав представник партнерського освітнього відомства з Києва. Цей факт може дивувати, але ми на сторінках тижневика не раз наголошували на тому, що нині представники державної адміністрації повністю іґнорують українські заходи в Польщі. Для пам’яті нагадаймо 2007 р. та вітальне слово, яке надіслав до Лігниці прем’єр польського уряду.
«List Prezesa Rady Ministrów Jarosława Kaczyńskiego
Szanowni Państwo,
Uprzejmie dziękuję za zaproszenie na jubileusz 50-lecia IV Liceum Ogólnokształcącego w Legnicy, placówki, która przez wiele lat pozostawała jedyną szkoła średnią w Polsce z ukraińskim językiem nauczania (…). Mam nadzieję, że Liceum będzie kontynuowało świetne tradycje ośrodka, w którym przenikają się kultury polska i ukraińska (…).
Z wyrazami szacunku
Jarosław Kaczyński»
(«Наше слово» № 43, за 28.10.2007 р. )
Приємною несподіванкою для всіх виявилися святкові вітання від голови Верховної Ради України, які підписав Андрій Парубій. У залі були, щоправда, лігницькі представники Сейму і Сенату РП, однак це зрозуміло нам, виборцям, бо ж вибори до польського парламенту не за горами. Окремого коментаря заслуговує також ушанування під час ювілею засновника хору «Полонина» Михайла Дуди і митрополита-сеньйора, архиєпископа Української греко-католицької церкви Івана Мартиняка, який нагадав присутнім, що без Церкви не було б 60-річчя школи. Його слова підтримав греко-католицький вроцлавсько-ґданський владика Володимир Ющак.
Подібні слова прозвучали і з зачитаного вітального листа від архиєпископа Юрія – вроцлавсько-щецінського владики Православної церкви. Побажань, вітань, нагород була сила-силенна. Але так годиться при такому величавому ювілеї.
Художня програма поєднала на сцені історію і сучасність: поетичний монтаж і сучасні молодіжні танці, був також хор «Полонина».
Розважальна програма
Тут особливо видно чергування «лігницьких поколінь». Під звуки гітари знов у залі будинку вчителя співаємо «Несе Галя воду». На гітарі грає син одного з колишніх випускників ліцею, його батько, який сам виконував на сходах колишнього гуртожитку цю пісню, стоїть побіч, заклавши руки за спину. Довкола можна відчути, як між Лігницею і «торонтськими» лігничанами утворюється гаряча лінія зв’язку. Торонтське «лігницьке земляцтво» зустрічається не лише на зборах свого об’єднання, але також на батьківських зборах української недільної школи, яка символічно підтримує там, за океаном, традиції ІV Загальноосвітнього ліцею в Лігниці. «Давайте повідомлення про те, що там у вас!» – виблискують питаннями з Торонта екрани мобільних телефонів.
Отож, до чергових зустрічей і в Торонто, і тут, у Польщі, «наша кохана Лігнице»! Бажання «Многая літа» – це, за свідченням народної мудрості, означає значно більше, ніж «Sto lat!».
Успіхів Тобі, «наша Лігнице»! ■
