«Я у Польщі був українцем, а тут – поляком»

Павло ЛозаРОЗМОВА№36, 2017-09-03

Інтерв’ю з відомим ді-джеєм Михайлом Янковським (Cai Caslavinieri)

У Варшаві він писав музику на замовлення відомих компаній. У пік розвитку своєї кар’єри відомий ді-джей з Польщі Михайло Янковський (Cai Caslavinieri) залишає найкращих клієнтів та переїжджає до України, де йде війна. Чому він зробив такий вибір? Що відчув на фронті? Чому польські друзі почали вважати його екстремістом і де хоче виховувати свою дитину? Про працю, політику й особисте – у відвертій розмові з українцем з Польщі.

Павло Лоза: Ти живеш в Україні понад 3 роки. Я чув, що з твоїм вибором пов’язана досить романтична історія. Це правда?

Михайло Янковський

Михайло Янковський

Михайло Янковський: Не зовсім. Я українець, народжений у Польщі, і мені завжди хотілося більше українського. Нам цього не вистачає в Польщі. Кілька років назад я взяв участь у записі альбому гурту «Гайдамаки», їздив з ними на концерти, а також в Україні грав самостійно як ді-джей. Усе гарно розвивалося. Коли почався Майдан – ми записували відео на підтримку протестуючих у Києві. Я виступав у цьому ролику як ді-джей Сai Caslavinieri. У ньому знімались так само польські артисти Мацей Маленчук і Мунєк Стащик, які зверталися до українців українською мовою.

Тобто вирішальним у твоєму виборі був Майдан?

Коли почався Майдан, мені було 33 роки. Тоді в мене у Варшаві було все – наречена, найкращі клієнти. Я писав музику на замовлення для компанії Samsung, Playboy Polska, комерційних банків тощо. Моя кар’єра прекрасно розвивалась. Можна сказати, що на той момент я досягнув своєї мети. І все ж, коли я в Україну приїхав, щось у мені зламалось. Тоді я сказав своєму менеджеру в Україні, що хочу тут залишитися назавжди. Хотів сісти і працювати на рівні зі всіма українцями, а не лише бути українцем, який одягає вишиванку та іде в неділю до церкви. Потім вирішив, що поїду на фронт. Назбирав гроші на шолом і бронежилет. Мені тоді здавалося, що не змусить мене ніщо змінити рішення. Я приїхав на свій останній концерт у Львові, на якому познайомився з чудовою дівчиною Аліною. Вона тоді пояснила мені, що в Україні є більше проблем, які я можу вирішити, працюючи, а не на фронті. Я зрозумів, що війна вбиває не лише людей, але й культуру, мову, історію. За все це теж треба боротися.

І на війну ти не пішов…
Ні, але з’їздив на передову, щоб побачити все на свої очі та зрозуміти і підтримати бійців. Комусь може здаватися, що це піар, бо багато людей піариться на тому, що їздять до хлопців на фронт. Коли я поїхав на передову разом із «Гайдамаками», зрозумів, наскільки важливо це було і для мене, і для хлопців. Один концерт ми грали під час обстрілу. Здавалось, що мертва людина мене не здивує, бо ж не раз у житті я бачив померлого. Але того дня загинуло кілька хлопців, яких я знав. Там побачив і відчув речі, яких без виїзду в зону АТО не зміг би зрозуміти. Коли в тебе стріляють, адреналіну не відчувається. На фронті справжні емоції прикривають часто жартами і сміхом. Я також на війні навчився про неї не говорити. Але я ніяк не міг зрозуміти, як це відбувається, що, наприклад, на морі біля Маріуполя горить російський військовий корабель і чути вистріли, а на пляжі натовп людей просто відпочиває. Довго не міг собі цього пояснити. Після приїзду з Маріуполя я почав працювати у Львові.

Які твої враження після трьох років життя в Україні? Чим тепер займаєшся?

Коли я почав жити в Україні, мене вразила кількість нечесних речей. Наприклад, я помітив, як за рахунок благодійності люди заробляють неймовірні гроші. Мені зайняло трохи часу, щоб знайти людей, з якими я зміг чесно співпрацювати. Зараз у мене хороші проекти і я спокійний, бо знаю, на чому стою. Мені важливо, що з того часу, коли я оселився в Україні, вдалося змінити український музичний ринок. Я горджусь, що опинився у списку артистів, які підтримали Закон про квоти на українські пісні та мову в радіомовленні. Цей список дуже короткий, бо в ньому більш-менш 250 музикантів і гуртів. Більшість артистів не підписалися, бо побоялись, що їх не запрошуватимуть на концерти в Москву. Їм тепер дуже погано, бо в нас швиденько розібралися, хто є хто. Водночас я співпрацював з прес-центром організації, яка займається, між іншим, матерями полонених, підтримує процеси визволення з полону бійців, у тому числі «кіборга» Тараса Колодія, який був майже 700 днів у полоні катований. Зараз беру участь у проектах, які мають на меті пошук молодих артистів і їх піарити. Між іншим, працюю при медійному проекті «syla.news» і як режисер та оператор знімаю музичні кліпи.

Чи ця зміна стала можливою завдяки введенню квот на українськомовні пісні?

Щиро кажучи, музичний ринок не був до цього готовий. З дня на день виявилося, що з піввідсотка української музики в ефірі відразу треба 30 відсотків. Звідки взяти стільки пісень? Сьогодні так приємно бачити, як у нас все змінилося у питанні культурної свідомості. І мені приємно, що я беру в цьому участь. З цим пов’язаний ринок музичних кліпів, які я випускаю. Моїх 5 відео-роликів транслюють у телебаченні. Я в Польщі цим не займався. На щастя, їдучи з Польщі в Україну, я купив не автомобіль, а фотокамеру, бо саме вона забезпечує мене роботою. В Україні є багато молодих людей, які працюють не заради своєї кишені, а ідеї.

Але тобі гроші потрібні, тим більше, що незадовго в тебе народиться дитина.
Якось вдається. В мене прекрасна і мудра дружина, допомагає і підтримує мене і мої шалені ідеї. У Польщу, де я працював, майже не їжджу. Щиро кажучи, коли приїхав в Україну, то все перераховував на польські злоті. Лише через рік я почав рахувати у гривнях. Щороку їжджу на концерти в Південну Корею, куди мене запрошує Міністерство культури Південної Кореї та організатор фестивалю «Happoman». Там оркестр і балет уже двічі виконували мою музику. Моя подорож і перебування там коштує навіть десятки тисяч євро. А на ці виїзди і виступи я беру з собою з домашнього бюджету тільки 250 євро на дорогу. Я їду за 30 тисяч кілометрів з такими грошима. У такі моменти розумію, наскільки ми, українці, бідні.

А в Польщі не хочеш чи просто не маєш змоги виступати? Питаю про це, бо тебе можна побачити і почути, зокрема, у кліпі «гайдамацької» пісні «Аркан». Вона про проросійських сепаратистів. Тепер у Польщі все, що пов’язане з українською війною, поєднують з українським націоналізмом та бандерівцями. Як такі речі сприймають твої друзі в Польщі?
Я, по суті, зробив музичну базу до цієї пісні «Гайдамаків». Скажу так. Коли на початку 90-х років у школах ввели уроки римо-католицької релігії, я їх не відвідував, бо я греко-католик. Коли вчився в другому класі початкової школи (пам’ятаю це, як нині), одного дня після уроків ми з двома найкращими друзями пішли бавитися.

Мої ровесники спитали мене, чи я українець? Я, звичайно, відповів, що так. Вони тоді мені сказали, що мене треба ненавидіти, бо я бандерівець (це їм батьки так сказали). Увечері мене побили 9-літні хлопці.

Потім мене перевели до школи, де більшість учнів була єврейського походження. У Польщі я не ходив у майці з тризубом, проте не приховував свого українського походження. Коли поїхав в Україну, думав, що в мене залишаться зв’язки в Польщі. Я навіть на це розраховував, знаючи стан економіки в Україні, де одного дня долар по 19 гривень, а наступного – 39. Я почав кидати в Інтернет контент з війни. Люди в Польщі цього не розуміли. Почали питати, чому я став екстремістом? Я навіть боявся їхати через кордон. Одного разу написав у Фейсбуці довгий пост, у якому пояснив, що я українець, тому мій обов’язок бути тепер в Україні. З часом відносини зі знайомими в Польщі почали знову бути нормальними.

Говорячи про Україну, кілька разів ти сказав: «у нас». Але коли ти приїхав туди, тебе, певно, не сприймали як «свого»?
Я в Польщі був українцем, а тут – поляком. Тому спочатку мені було складно. Зараз я вже в себе, і часом мої співрозмовники навіть не підозрюють, що я з Польщі. Але це тому, що я живу у Львові. Якби це було інше місто, так могло не статися. Це хороше місто, щоб писати музику і творчо працювати. Я тут почуваюся природно добре. Жодне інше місто в Україні та інших країнах світу не дасть мені того, що Львів. Я тепер у себе і мені важко виїжджати зі Львова на довше, ніж 2–3 дні.

В Україні питали про твоє коріння?

Так. Але я завжди пояснюю, що я родом з Лемківщини. Мої діди, які проживають у Прушкові коло Варшави, мали величезний вплив на мій розвиток. Я виховувався без батька, тому для мене мій дідусь, Василь Малецький, був героєм. Я його слухав і приймав усі його моральні стандарти. Мій дідо і бабуся Стеся навчили мене того, що праця є найважливішою в житті і що без рідної мови і культури немає людини. Тому в моїй рідній хаті розмовляємо виключно українською. У мене в Польщі є вже двоє дітей, тому я знаю, наскільки складно навчити дітей говорити українською мовою. Але моя доня, яка має народитися невдовзі, точно буде говорити рідною мовою.

Твоя доня матиме змогу вибрати, чи хоче бути громадянкою Польщі, чи України. У тебе і твоєї дружини були думки переїхати в Польщу, де легше жити?

Мої друзі в Польщі питали мене, чи мені допомогти, щоб донечка могла народитися в Польщі. Але вибір – це часом ускладнення.

Мені треба було 37 років, щоб я знайшов своє місце в житті. Я не хочу, щоб моя дитина мала такі проблеми.

Важливо, щоб вона чітко знала, де її місце. У кожної людини життя залежить від обставин. Сьогодні ніхто в Україні не знає, що буде завтра. Зараз будується нова Україна, яка створилася під час Революції гідності. Тому хочу, щоб моя дитина була тут, брала участь у цих процесах, а не їхала в Ірландію через те, що там легше. Поляки та українці їздять за кордон. І що? Життя пройшло. А життя – це процес, не одна точка. Моя дружина Аліна знає 6 мов, та все одно хоче залишитися в Україні.

Складається враження, що ти все бачиш дуже оптимістично.

Ні, я не оптиміст, а особливий реаліст. Я розумію, що живу у країні, де йде війна, де економіка дуже слабка. Але людина мусить постійно себе випробовувати. Я радію тому, що маю. Мої клієнти в Україні і Польщі задоволені. Крім різних проектів, я віце-президент української ліги ММА Real Fight Promotion (змішані бойові мистецтва — ред.). Я працюю там уже 2 роки і радію, що ми «продали» трьох наших бійців у Японію, де вони будуть отримувати кілька тисяч доларів, а не декілька тисяч гривень, як в Україні. Це дає мені найбільше енергії і задоволення. Ці люди ризикнули, інвестували у свої знання і виграли майбутнє для себе і своїх сімей. Це теж показує, що спорт у країні почав пробиватися, проте наразі складно притягнути інвестора в державу, щодо якої важко передбачити майбутнє. Тут також інша ментальність. Сказав би, моментами вона й надалі радянська. Навіть молоді люди часом не хочуть працювати, бо вважають, що їм і так щось належиться. Коли я займався волонтерством, то постійно чув слово «допоможіть». Але ніхто не допоможе, бо всім потрібна допомога. Якби в Україні один відсоток жителів потребував підтримки, то навіть державні установи з тим впоралися б. Але цих людей значно більше. Якби мене спитали, що треба зробити, щоб Україна перемогла, я би не знав, що відповісти. Колись думав, що все змінить зброя. Зараз бачу, що країну змінюють люди. Це оптимістично. Шкода тільки тих українців, які кажуть, що їм все одно, яка культура і яка мова. Тоді я їм відповідаю: «Якщо вам все одно, то говоріть зі мною українською». Думаю, що завдяки людям, які працюють на українську свідомість, не зможе ворог до нас прийти. ■

Опубліковано в Головна, Останній номер, Розмова.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *