Олена Гуменюк ■ ІСТОРІЯ ■ №14, 2018-04-08

Так про Мирона Кордубу, історика, громадського і державного діяча, вчителя і наставника, говорили сучасники та найрідніші люди. Він не зраджував своїх переконань ні за яких обставин, а його наукова і популяризаторська діяльність стала міцним підґрунтям українсько-польського порозуміння у ХХ ст. На жаль, ми згадуємо про М. Кордубу тільки з нагоди його дня народження (2 березня, 1876 р.) чи інших пам’ятних дат.

На жаль, ми згадуємо про М. Кордубу тільки з нагоди його дня народження (2 березня, 1876 р.) чи інших пам’ятних дат. Про цього видатного історика і непересічну людину (він не зраджував своїх переконань ні за яких обставин) пише Олена Гуменюк.
Мирон Кордуба народився в сім’ї греко-католицького священика. Навчався на філософському факультеті Львівського університету. Зі студентських років зблизився з Михайлом Грушевським, який став для нього не лише наставником, а й другом. Наприкінці ХІХ ст. М. Кордуба продовжив навчання у Відні, де вивчав політичну історію. Саме в австрійській столиці він долучився до українського студентського руху й увійшов до товариства «Січ», найстаршої та найчисельнішої на той час української студентської організації за кордоном.
Повернувшись на початку ХХ ст. додому, М. Кордуба викладав у гімназіях і вищих навчальних закладах у Чернівцях, а в 20-ті рр. – у Львові. У цей час відбувається його становлення як науковця. Він налагоджує контакти з місцевою творчою інтеліґенцією та науковими колами, стає, зокрема, співзасновником і деканом філософського факультету Українського таємного університету у Львові.
Один з найбільш плідних періодів припадає на 1929–1939 рр., як уже досить відомому на той час професорові запропонували місце у Варшавському університеті. Тут він викладає історію України. Крім того, виходить на міжнародний науковий рівень та, що найголовніше, розпочинається і його співпраця з українським еміґраційним середовищем, і діяльність у напрямку польсько-українського порозуміння, особливо на історичній площині.
З викладанням у стінах Варшавського університету такого предмета, як історія України, виникали певні труднощі. Польські слухачі його бойкотували, а серед українців переважали студенти факультету православного богослов’я, для яких ці заняття були необов’язкові. Серед небагатьох польських учнів М. Кордуби був Єжи Ґедройць – один із найяскравіших представників польської інтелектуальної еліти ІІ пол. ХХ ст., головний редактор паризького часопису «Культура», автор численних публікацій про польсько-українські відносини і порозуміння обох народів.
Завдяки спілкуванню з представниками української еміґрації та польською політичною і науковою елітою вченому вдалося налагодити контакти з тими польськими інтелектуалістами, які тою чи іншою мірою виступали за діалог з українцями. Визначальною в цьому плані стала його участь у двосторонніх проектах Комісії з дослідження українсько-польських проблем, що діяла при Українському науковому інституті (УНІ) у Варшаві від 1930 р., та часописі «Biuletyn Polsko-Ukraiński» (BPU).
Протягом 1930-х рр. М. Кордуба був активним діячем УНІ, зокрема, Комісії з дослідження українсько-польських проблем, у якій брали участь українські і польські вчені (понад 50 осіб). Комісія працювала у двох секціях – історичній та мовознавчо-філологічній. Кожна секція проводила 3–4 засідання на рік. Одним з найактивніших учасників історичної секції був М. Кордуба, який пропонував для обговорення власні розвідки, а також представляв дослідження інших учених.
Ще одним тогочасним проектом, покликаним зближувати позиції польської та української сторін, був часопис «BPU», що постав у рамках діяльності Східного інституту з завданням зацікавити польське суспільство справами Сходу та Азії. Утворено 8 червня 1933 р. Польсько-українське товариство з метою «роботи над поглибленням та розбудовою зближення польсько-українського», яку й перейняло видавництво «BPU». За задумом засновників часопису, він мав бути спільною справою представників обох народів, місцем обміну думками щодо українсько-польських взаємин. У ньому публікувалися праці українських і польських авторів, які були представниками різних ідеологічних і політичних поглядів, що іноді й не збігалися з головною редакційною лінією часопису.
У Варшаві М. Кордуба перебував до середини 1940 р., а після закриття німецькою окупаційною владою Варшавського університету й УНІ, змушений був переїхати до Холма, де викладав історію в українській гімназії до грудня 1941 р. Далі було повернення до Львова і праця в університеті. Та легким цей період для вченого і його родини не став.
У післявоєнні роки радянська влада почала активно критикувати наукову спадщину М. Грушевського та його історичну концепцію. Від учнів і послідовників школи Грушевського вимагали зректися й засудити свого вчителя. М. Кордуба відмовився це робити, навпаки, виголосив доповідь «Михайло Грушевський як дослідник княжої доби в історії України». Він характеризував свого вчителя як великого історика, наголошуючи, що кожна цивілізована нація гордилася б таким ученим.
М. Кордубу звинуватили в тому, що він не хоче порвати з націоналістичними концепціями і покаятися. «Пам’ятаю, що в коридорі стояли готові мішки з валянками і фуфайками, а також необхідний резерв харчів, – писав у спогадах про діда Борис Білинський. – Все було готове до депортації. Непевність у майбутньому, цькування на роботі, усвідомлення того, що таких відважних учинків радянська влада не прощає, – все це привело до логічного кінця. 30 квітня 1947 р. на робочому місці у бібліотеці ім. Василя Стефаника у нього стався інсульт». А через два дні професор помер.
Після себе Мирон Кордуба залишив понад 500 наукових праць, виданих не тільки в Україні, а й у Франції, Польщі, Німеччині. Та не лише науковим доробком запам’ятався професор, а й тим, що не зраджував своїх ідеалів ні за яких обставин, послідовно відстоював та пропаґував історичне право українського народу на власне державотворення. ■

Поділитися: