Роксана Вікалюк. Співачка, композитор, аранжувальник, піаністка, акторка, есеїстка ■ КУЛЬТУРА ■ №38, 2017-09-17
«Нещодавно повернулася з фестивалю „Electronic Circus Festival“, який відбувся в німецькому містечку Детмольд. Виступали в тріо з Вольфрамом Спирою (попередньо зіграні як дует „Moon&Melody“) і віолончелістом Тіло Томасом Кріґаром. То був дуже цікавий творчий досвід: по-перше – поєднання аналогової електроніки (Спира), фортепіано і віолончелі, а по-друге – виступала я, перш за все, як піаністка, а не як співачка. Лише в кінці концерту трохи «дала голосу». Також у самому фіналі дійства долучилися до нас незабутні Alien Voice, двійко чоловіків, які посилалися у власному співі на монгольські традиції, а загалом своїми голосами робили абсолютно феноменальні речі. До репертуару вплелися… влилися…»
Мої пальці нависли над клавіатурою комп’ютера. У голові – зароїлося, в душі – здійнялася хвиля спогадів і зв’язаних з ними відчуттів, котрі годі звербалізувати. Вимикаю комп’ютер. І відразу ж вмикаю його знову: пальці зацуп-цупали по клавіатурі, неначе літній дощ по запилюженому вікні… Усе чіткіше й виразніше проступали обриси пережитого.
Зараз, зараз. Що ЦЕ було? Коли ЦЕ почалося? Як?
Спочатку відбувалися довготривалі репетиції в дуеті зі Спирою. Я поринала у заспокійливий, рівномірний, мелодійний і, у той самий час, структурований ритм звуків, що його творив Вольфрам, і в душі відгукувалося все те, що миле, рідне…
Так, саме так ЦЕ почалося. Пальці мої торкалися клавіш, та насправді це я блукала вулицями рідного Тернополя…
м’яко спалахували образки з дитинства…
ось руки моєї Вчительки фортепіано, сильна у своїй безмежній доброті енергія та віра якої підтримує і надихає мене дотепер…
Дідусь мій, що примкнувши повіки пестить збірочку поезій Тараса…
наш гостинний родинний дім, багатий унікальними зустрічами, благословенний музикою, літературою, театром, живописом …
І відчуття, що те все жодними словами не описати.
Та візії раптом зазвучали, вилились-виспівалися на клавіатурі фортепіано… То було щось неймовірне: паралельний світ, який сам по собі створився і в який я тепер поринаю час від часу. Магія.
Звуки… Море звуків. Океан звуків. Безодня, з глибин якої зненацька підійнялася-покликала «Ой, гиля-гиля, гусоньки, на став»… А потім ще й інша, така з дитинства рідна «На городі верба рясна», що поміж хвилями й вітрами мелодій проглядалася зіронькою степовою Марусі Чурай.
«Ейлі, Ейлі, лама азавтані!» – неочікувано сколихнувся, зайшовся плачем молитовним Океан…
Плач… плач, плач і сміх, а чи ніжна, глибока задума… з якої раптово виривали нас вогняні блискавиці пасажів – це Тіло Кріґар, з його віолончеллю. Віолончеллю-жінкою. Віолончеллю-дияволом. Віолончеллю-раєм-і-пеклом.
Утрьох ми мали лише кілька днів репетицій, і то був колосальний виклик у творчому плані.
А потім був Фестиваль… І полинула Українська Мелодія десь у глибині Німеччини, а публіка – наче заворожена… а потім – шторм оплесків. Шторм!! А ще пізніше – постійні запитання, як під час теле- і радіоінтерв’ю, так і від глядачів: що ж то ви таке грали??
Дар…
Не є вповні розпізнавальною на Заході наша Пісня. Не виспівано багатогранну красу її. Та й чи можливо її виспівати вповні? А вона лине, лине, від серця до серця, розквітає у душах тих, хто її слухає, здатна сколихнути незвідане…
Так склалося, що усвідомлення величі, багатства й значущості нашої культури як культури світового рівня у більшості з нас самих, українців, щойно починає зміцнюватися. А коли свідомі ми, відповідне уявлення про нас як націю з’являється й у світі.
Настав момент усвідомлення власної місії. Це – наче благословення…
Відчуваю колосальну відповідальність, яка спочиває на мені.
І трепет.
А це є щастя… ■
