РОЗМОВА№25, 2018-06-24

Розмова з Наталею Кертичак, членкинею Ради ОУП, тренеркою і координаторкою проектів фонду «Освіта для демократії», де відповідає за співпрацю з громадськими активістами, представниками місцевого самоврядування та журналістами в Україні. Проекти фонду спрямовані на підтримку громадянського суспільства та розвиток місцевих громад в Україні.

Наталю, які враження від Одеси, де ти недавно побувала на Форумі громадських ініціатив України?

Фото Олени Червончук
Фото Олени Червончук

Щиро кажучи, Одеса – не моє улюблене місто. Мої відносини з Одесою дуже ділові, я приїжджаю сюди працювати. Але в Одесі у мене була одна цікава пригода в таксі. Я заговорила до водія українською мовою, тому він запитав мене, звідки я приїхала. Коли він почув мою відповідь, сказав, що в Польщі у нього є родичі. Що цікаво, не нові еміґранти, а переселенці з села Скородне, тобто з того самого села, з якого походив мій дід.

Світ малий!
Так, навіть трохи страшно (сміється).

Уже багато років ти співпрацюєш з різними громадськими організаціями в Україні. Як ти вважаєш, на якому етапі знаходиться зараз громадянське суспільство в Україні?
Українське громадянське суспільство зараз дуже активне. Це можна було побачити під час Майдану і після нього. Тоді сильно спрацював волонтерський рух, особливо в плані допомоги захисникам України. Але, звісно, це далеко не повна активність українців. По всій країні діє дуже багато громадських організацій, а також неформальних ініціативних груп. Ми зараз працюємо з невеликими громадами, тому для нас найцікавіші мікроініціативи, спрямовані на місцевий розвиток та покращення життя свого містечка, такі як ремонти автобусних зупинок або будова дитячих майданчиків. Декому ці справи здаються банальними, але вони важливі у щоденному житті.

Чи справді багато таких ініціатив? Можливо, я давно не подорожувала по Україні (не враховуючи траси Шегиня-Львів), проте мені здається, що у публічному просторі небагато змінюється.
Не йдеться про кількість таких ініціатив, а їх масштабність. У людей є бажання змінювати довкілля, але часто їм не вистачає ресурсів. Українці мають труднощі з виділенням коштів на громадські ініціативи. У Польщі функціонує розвинена система конкурсів, які йдуть від місцевого самоврядування, державних чи публічних інституцій. Звісно, можна сумніватись, чи це всюди добре функціонує, але є напрацьований механізм. В Україні його немає. Тому, коли зустрічаються самоврядування і громадська організація, постають питання: чи самоврядування має вільні кошти, яким чином їх виділити, як ефективно слідкувати за їх використанням, яка повинна бути форма звітування. Організації мають ще додаткову складність співпраці з казначейством, якого в Польщі немає. Є, щоправда, трохи міжнародних донорських програм, але вони призначені для більших організацій у центрах реґіонів. Це відповідь на питання, чому нема відчутних результатів української ініціативності. Є люди, є бажання, тепер потрібні механізми, які дозволять цим людям ефективно працювати. Щоправда, в останні роки стає більш популярним механізм «бюджету участі» (громадського бюджету) навіть у менших містах. Проте у цьому випадку за виконання проекту відповідає самоврядування, а не громадська організація.

Чи на державному рівні розуміють проблему фінансування діяльності громадських ініціатив?
Думаю, що так. Представники самоврядних структур про це говорять. Проте, зараз потрібні закони, які допоможуть подолати ці складності. Є також приклади хорошої співпраці двох секторів, але це завдяки взаємній довірі людей, а не відповідному законодавству.

Чи за свій час праці в Україні ти бачиш проґрес громадської активності суспільства?
Я зустрічаю активних людей, які багато роблять, хоч і мають труднощі з масовим залученням громадян. У 2014 р. відбувся величезний сплеск активності майже всіх українців, але його довго не вдасться утримати. Зате сьогодні нікому не треба пояснювати, хто такий волонтер. Питання заанґажованості суспільства залежить від тем, якими воно займається. Є теми дуже промовисті, зрозумілі, які всіх об’єднують, а є й такі, що вимагають пояснення або часу, щоб дозріти. Мені здається, що свідомість того, що можна змінювати довкілля власними руками, постійно зростає. На жаль, це часто йде у парі зі зневірою. Те, що в країні не відбувається рішучих змін або вони відбуваються надто повільно, стримує і знеохочує деяких активістів, відбираючи в них мотивацію.

Чи польський зразок праці громадського суспільства допомагає Україні?
Багато років базовим є питання децентралізації, тобто реформи місцевого самоврядування. Можна сказати, що це не справа громадянського суспільства, але вона безпосередньо впливає на його діяльність. Польща може поділитися своїм досвідом успішної праці місцевого самоврядування і стимулювати позитивні зміни в громаді. Якщо подивитися на міста і містечка Польщі, бачимо, як багато в державі змінилося. Партнери наших проектів зі Словаччини чи Угорщини, приїжджаючи в Польщу, говорять, що у нас видно, куди пішли кошти з ЄС. Це також добрий приклад для українців.

Декілька тижнів назад ти як модератор і панеліст брала участь у згаданому раніше Форумі громадських ініціатив України. Хто організатор цього заходу? Як почалася співпраця? Які від неї враження?
Форум організовано асоціацією організацій «Громадські ініціативи України». Раніше це була мережа організацій у різних містах України, які надавали підтримку малим ініціативам у своєму реґіоні. Вони вже багато років допомагають контактувати між собою активних людей шляхом обмінів, тренінґів, відвідування реґіонів. З одного боку, це праця над розвитком ініціатив, з другого боку, сприяння активістам різних реґіонів будувати співпрацю і приймати спільні рішення. Асоціація, а також окремі її члени були нашими партнерами у численних проектах. Ми одночасно працюємо з групою тренерів, які виводяться з неї. Ці тренери, у свою чергу, передають набуті знання іншим людям, з якими працюють в Україні.

Що цікавого відбувалося на самому форумі?
Ця подія проходить уже вчетверте. Вона присвячена питанням розвитку невеликих ініціатив в Україні. Це місце зустрічей, обміну досвідом. Цього року вперше форум проходив в Одесі, (раніше відбувався в Чернігові). Одним із пунктів програми були виклики, які стоять зараз перед українським громадянським суспільством і третім сектором.

Чи згадувалося там про співпрацю третього сектору з бізнесом? (У Польщі це один з головних трендів).
В основному, громадські ініціативи намагаються налагодити відповідні стосунки із самоврядуванням. Проте під час тренінґів одна з тем стосувалася створення «місцевих груп активності», які мали б об’єднувати представників трьох секторів: громадських організацій, самоврядних установ та бізнесу, щоб спільно розділяти кошти на справи, пов’язані з місцевим розвитком. Організатори форуму попросили мене провести дискусійну панель на тему міжнародних проектів: чому вони потрібні Україні, чи це спосіб залучати додаткові кошти і здобувати нові знання, яка додана вартість таких проектів.

Якими були висновки?
У міжнародних проектах переважає велика орієнтація на донора, всі дії проекту треба так запланувати, щоб вони чітко відповідали його вимогам і щоб потім було зручно прозвітувати. Влучна відповідь на потреби людей на цьому інколи тратить. Міжнародні проекти не завжди дозволяють гнучко реаґувати на динамічну ситуацію на місцях. Трапляються також надто вимогливі очікування щодо насичення графіку подій. Деколи справді доречним є питання, чи взагалі хто-небудь спроможний подолати ці вимоги?

Як ти думаєш, еміґрація українців до Польщі та інших держав ЄС – це дренаж українського суспільства чи шанс на трансфер досвіду?
Ми працюємо задля змін в Україні, тому ця величезна хвиля еміґрації не може мене не хвилювати. Виїжджає багато здібних і активних людей, які би могли залишитися і робити щось корисне для України. Проте я розумію, що це дуже часто чиєсь складне рішення відносно свого особистого життя. Легко щось засуджувати, коли дивишся на це зі сторони. Мені ж так само можуть сказати, а чому я не переїжджаю в Україну і там не працюю на зміни? Мабуть, частина тих, що виїхали, колись повернеться. І це завдання для Української держави – зробити так, щоб вони побачили сенс повертатися, що у своїй країні вони можуть самореалізуватися, гідно працювати і сплачувати податки, що можуть бути активними в самоврядних чи державних установах, що їх там не задавлять, а їх робота принесе очікувані результати. Це також питання бажання участі активних громадян у політичному житті на місцевому рівні. На жаль, сьогодні, наприклад, українські випускники стипендійних програм ЄС у більшості випадків не помічають шансу на уcпішну працю у службі державі.

Ти говориш в Україні про своє походження?
Наші довголітні партнери добре знають, що я українка, і завжди мене так представляють. Проте, коли я десь виступаю вперше, люди мене сприймають як польку. Правду кажучи, мені це не заважає, я розумію, що передаю їм польський досвід, а він їм набагато цікавіший, ніж моя ідентичність. Однак, рано чи пізно, з’являється питання, звідки я знаю українську мову, тоді я говорю про своє походження. Те, що я як експерт користуюся українською мовою, допомагає скорочувати відстань між мною і партнерами, будує довіру і полегшує працю. Часто мене також питають стосовно польсько-українських політичних питань. Думаю, не кожного поляка би про це запитали. Чесно кажучи, я почуваю себе дуже добре зараз в Україні, бо я туди досить часто їжджу. Сам факт, що я українка, не спричинив того, що мені відразу там було добре, навпаки, мені здається, що багато українців з Польщі спочатку дуже некомфортно себе почуває в Україні. Хоч, ясно, що в Україну приємніше їздити, ніж в Росію чи Білорусь, тому що ти знаєш, що ця держава не сприймає тебе, як ворожого аґента, навпаки, відчувається відкритість і є можливості для співпраці. ■

Схожі статті

Справи української громади в Ельблонзі: «Політика, політика…»

ГРОМАДА ■ №37, 2018-09-16 [caption id="attachment_35860" align="alignleft" width="400"] Андрій Шмигельський. Фото Влодзімєжа Вавра[/caption] Ми продовжуємо представляти читачам «Нашого слова» кандидатів нашої громади у місцевих...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*