Павло Лоза ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №38, 2017-09-17
«Я мав щастя, що моїми товаришами були люди з покоління мого батька. Вони розповідали різні історії зі свого життя. Дійсно, у багатьох випадках були це розповіді про втрачений рай», – говорить Олександр Маслей, з яким розмовляємо про його нову книжку «Сонце у сльозах вигнаних».
Павло Лоза: У твоїй книжці я бачу трагічну картину війни, окупації, утисків, переселення і переслідування. Вона дуже сумна.
Олександр Маслей: Я написав цю книжку на роковини Акції «Вісла» і в пам’ять тих, хто пережив депортацію. Але книжка не сумна. Прочитайте ще раз назву, яка звучить так: «Сонце у сльозах вигнаних». А сонце – що це? Сонце – життя, надія. Тому книжка моя не сумна. Це книжка про людей, котрі мали надію.
Проте люди зворушуються, як читають ці спогади.
Читачі плачуть тоді, коли мають особисте відношення до таких спогадів. Моє покоління жило розповідями дідів і батьків про втрачене й загарбане майно, про кривду, яку їм зробили. У своїй книжці я описав те, що чув від людей. З деякими співрозмовниками я розмовляв навіть десять років тому назад. Багато з них, наприклад, Петра Чухти, Петра Перуна та інших лемків, уже нема. Коли я приходив до людей, вони розповідали мені про свій біль. Звичайно, я не спроможний перевірити всі факти, але деякі історії чув я з різних джерел. Це, наприклад, описана у книжці доля українського партизана, якого підстрілили в Маластові, а військо волокло його через усе село, щоб місцеві жителі його розпізнали. Інколи в оповіданнях поєднується трагізм і комізм. Таким є, наприклад, спогад Василя Шоста, який малою дитиною у червні 1947 р. вів дорогою корову до поїзда, яким мали вивозити людей. По дорозі малого лемка побив і відібрав у нього корову сусід-поляк, який сказав, що коли хлопець про це комусь скаже, уб’ють і його, і його матір. Мій співрозмовник, навіть уже зрілою людиною щоночі мав кошмар з цією коровою. Колеґи у війську сказали йому, що його травматичні сни закінчаться, як він відплатить сусідові-злодію. Чи після кількадесяти років від виселення нічні кошмари пана Василя закінчились, про це ви прочитаєте у книжці. Я мав таке щастя, що моїми товаришами були люди з покоління мого батька. Вони розповідали різні історії зі свого життя. Дійсно, у багатьох випадках – це розповіді про втрачений рай…
… і рани, які після 70-ти років надалі не загоїлися?
Ця кривда у старому поколінні буде сидіти завжди. Цього ніхто не змінить. Деякі моменти зі спогадів лемків, з якими я розмовляв, я навмисне обминув у книжці. Бо ж як мені описувати насилування наших жінок вояками війська польського, якщо ці жінки досі живуть?! Сьогодні в Польщі багато говориться про кривди і відшкодування від Німеччини. Мій няньо мав на Лемківщині 45 гектарів землі і ліс. У нас не лише хата, але навіть шопи були криті бляхою. На переселенській карті, крім членів родини, вписані також двоє батраків і чотири робітники. Це показує, що няньо був немалий ґазда. На західних землях йому виділили 2 гектари землі і половину хати. А коли він запитав, що буде з його лісом, його вдарили стрільбою по обличчі. Більше він не питав про своє майно.
Як молоде покоління лемків сьогодні ставиться до таких історій, про які ти пишеш у своїй книжці?
Для мене позиція частини молодого покоління лемків – це неймовірна справа. Деякі молоді почуваються лемками-поляками. Для мене це шок! Одного разу я під’їхав під крамницю у Ждині і зустрів там наших молодих ґаздів. Усі розмовляли про матч польських футболістів. Я спитав їх, чи вони вболівають за збірну Польщі? Вони відповіли: «А ніби за кого маємо уболівати?!». Для мене це дивно, бо їхні батьки були і є українцями, а вони вже ні. Не кажу, що все молоде покоління, але таких є багато. Я не вимагаю, щоб люди жили історією, проте її треба знати. Коли люди не знають своєї історії, вони перестають бути народом. Це свого роду геноцид. Для мене геноцид має два значення – вбивання народу, а також виселення народу з метою його асиміляції, тобто знищення.
Говориш про історичну свідомість, а є звинувачення, що ви, тобто Об’єднання лемків, маніпулюєте історією. Маю на увазі меморіальні дошки, які прикріплено на вокзалах у Горлицях-Заґужанах та Сяноці, котрі інформують про виселення з Лемківщини людей виключно української національності.
Знаю, що це не подобається. Інститут національної пам’яті (ІНП) хотів нас переконати в тому, що на дошці треба додати напис: «…лемківської національності». У своїй відповіді ми попросили вказати закон, яким Польща визнає лемків «національною меншиною». Кореспонденція ОЛ з ІНП на тому завершилася. Знаю, що протести пішли від членів товариства «Руска бурса». Знаю, що в лемківському середовищі є дискусії на цю тему. Тому вважаю, що у відношенні до лемків краще вживати слово «русини». Такої позиції буду дотримуватись, тому її показую у своїй книжці.
Більша частина книжки написана польською мовою. Чому?
Я не писав її для наших людей, хоч мушу сказати, що наші люди теж уже не читають кирилицею. Насправді це книжка для поляків. Тому вживаю латинку і заміщаю мої міркування на тему Волині. Я не виправдовую українців за Волинь, бо вбити якусь людину, це для мене страшне. Проте для багатьох поляків основним у питанні Волині є статистика жертв, а мало-хто говорить про причини тих подій. Я в одному фейлетоні вказую на них. Чому поляки нічого про це не говорять? З таким питанням звертаюся, між іншим, до кс. Тадеуша Ісаковича-Залеського та загалом до Римо-католицького костелу. Приводом для написання такого фейлетону була для мене книжка «Wzorcowy nazista. Arthur Greiser i okupacja Kraju Warty» німецької авторки Катеріне Епштайн. Мене захопило, що німкеня описує те, що німці робили з польським населенням у Великопольщі. Я би хотів, щоб поляки написали про свої гріхи щодо українців. Ніхто не святий, поляки так само не були. В одному з розділів цитую довоєнний номер польського видання «Gazeta Polska», у якому автор зазначив, що єдиним методом для наведення порядку було створення концтаборів. Концтабір у Березі-Картузькій, організований польською владою, мав існувати рік, але функціонував від 1934 до 1939 р. Протягом п’яти років його існування в ньому перебувало 6,5 тис. українців. Я пишу спогади в’язнів цього концтабору.
Яке відношення має цей концтабір до конфлікту на Балканах (в одному розділі ти поєднав ці два питання)?
Я зробив це навмисне, використовуючи мої спостереження під час конфлікту в Хорватії на початку 90-х років. На мою думку, причини того, що я бачив на Балканах, подібні до тих, що були кількадесят років раніше на Волині. Я хотів також показати, що під час конфлікту чи будь-якої війни не працюють жодні міжнародні конвенції і немає мови про права людини. У хорватському Вуковарі, де я був спостерігачем, третина мешканців міста була сербами. Вони жили у своїй дільниці. Лише цей район, коли серби обстрілювали місто, не був знищений. Я дивився на Вуковар, а перед очима стояв образ Сталінграда під час ІІ Світової війни. У Вуковарі підставляли автобуси, люди мали тільки півгодини, щоб виїхати з міста. Моя одна співрозмовниця розповідала про своє ув’язнення. Я не міг повірити, що люди спали стоячи. Але дійсно, до тюрми наливали воду, щоб ніхто не міг лягти на підлогу. Ув’язнених прослуховували, били, ґвалтували жінок. За свої і не свої кривди люди хотіли відплатитися смертю. Тому роблю аналогію до тих ув’язнених у концентраційному таборі в Березі-Картузькій, які теж думали про помсту. Наслідком чого й було те, що сталося на Волині.
Твоя книжка різнорідна. Один з розділів – це вірші, які присвячуєш, зокрема, пам’яті жертв табору в Явожні, а також Миронові Кертичаку. Звідки хист до поезії?
Перший вірш я написав, коли мені було 7 років, але майже ніколи їх не публікував. Моя мама дала мені «Кобзар». Шевченкові вірші досі сидять у моїй голові. Більшість з них знаю напам’ять. Пишу вірші про тих людей, яких я знав, або їхніх дітей. Про декого пишу патетичні слова, про іншого, навіть можу сказати, – націоналістичні. Я пишу ці вірші для родин тих людей. Мої слова у важку хвилину можуть потішити близьких померлого, а можуть і викликати сльози. Поезія – це дуже небезпечна річ. Тому краще публікувати спогади. Адже навіть прості долі людей дуже цікаві. Думаю, що у виданій книжці я використав лише 20 відсотків матеріалу, який маю. Лишається мені ще багато спогадів, записів телефонних розмов, які хочу в майбутньому опублікувати. Зараз готую наступні дві книжки. ■
__________________
Можна придбати нову книжку Олександра Маслея!
Ціна одного примірника 35,00 зл. (разом з висилкою).
Замовлення просимо надсилати на адресу ТОВ «Тирса»:
TYRSA Sp. z o.o. ul. Kościeliska 7, 03-614 Warszawa
e-mail: tyrsa@hot.pl тел. +48 |22| 679 95 47
або вплачуючи рівновартість кількості замовлених примірників на банківський
рахунок: TYRSA Sp. z o.o., Warszawa Nr 95 1160 2202 0000 0000 3170 4029
чи поштовим переказом, з позначенням, скільки примірників замовлено.
