Надія Пастернак ■ РЕПОРТАЖ ■ №38, 2016-09-18
Громада села Маткова Турківського району на Львівщині, якій належить церква Собору Пресвятої Богородиці, внесена до світової спадщини ЮНЕСКО, шукає свої дзвони. Ниточка тягнеться до сусідньої Польщі…
До Маткова зі сторони Турки ми добиралися по суцільному бездоріжжю, тому відстань у 35 кілометрів до церкви, внесеної 2013 р. до світової спадщини ЮНЕСКО, здавалася довгою і втомливою. Та коли перед нашими очима появилося це диво бойківської архітектури, уся втома вмить щезла. Церкву Собору Пресвятої Богородиці (Дмитрівську) видно здалека, вона стоїть на горі і є своєрідною архітектурною домінантою.
Ця церква – яскравий приклад бойківської церковної архітектури: має три зруби, триверха, з квадратною навою і прилеглими до неї прямокутними бабинцем і вівтарем. Усі зруби завершуються восьмигранним шатровим покриттям із заломами, причому в центральному завершенні – п’ять заломів, а в бічних – чотири. Заломи повторюються кілька разів і так формують ритмічну ступінчастість верху. Верхи церкви увінчані шоломоподібними банями з маківками і хрестами.
Будівля має широке піддашшя, яке захищає її від дощу. І людей також. Попід храмом – лавиці. Колись дах був обшитий ґонтом, але ще в довоєнний період (до ІІ Світової війни) його замінили на бляху, яка більш довговічна, проте на цей факт «закрили очі» суворі інспектори з ЮНЕСКО, які обирали претендентів до свого почесного списку. Їхньою найбільшою вимогою є автентичність об’єкта, його первозданний вигляд: щоб не було підмін-добудов і територія навколо теж має бути первозданною. Видно, що святиня у Маткові їм настільки сподобалася, що закрили на цю бляху очі. Як і на те, що не є вона такою давньою, як у Рогатині, Дрогобичі або в Потеличу.
Церква побудована 1838 р. «Тоді тут була Австрія, яка в той час воювала, – говорить голова сільської ради Олег Павко. – Старожили розповідали, що багато чоловіків з села були мобілізовані до армії, а в селі залишилися одні жінки. Вони й збудували цей храм в інтенції, щоб їхні чоловіки вернулися з війни. Так і сталося. Цю церкву ще називають материнською».
Стара святиня в Маткові стояла на сусідній горі, але під час бурі згоріла. Вітер переніс її купол з хрестом на іншу гору, де й вирішили побудувати нову.
Як розповів парох церкви отець Василь, вона має надійну сиґналізацію і захист від вогню. Цей захист вже раз навіть спрацював: «Коли була сильна буря, дуже гриміло і небо розривали блискавки, у храмі «вистрелив» вогнегасник. Тоді розряди були настільки сильними, що люди, сидячи в хатах, відчували як їх щипає».
Що змінилося в селі після того, як церква увійшла до світової спадщини ЮНЕСКО? – запитую у священика. «В духовному житті нічого не змінилося: ми як були живою парафією, так і є. Хіба що люди трошки більше піднесені, і я теж. Ми це цінуємо. Трошки змінилося ставлення з боку держави. Ось навіть на державний кошт установили огорожу довкола церкви. Протипожежна безпека більш надійна, та й ми самі пильнуємо, щоби нічого не сталося. Встановили громовідвід. Намагаємося не втілювати якоїсь новизни. Маємо зберегти те, що є, а навіть дещо повернути до первозданного вигляду: прибрати деревостружкову плиту зі стін усередині, забрати бетонку навколо храму, а також бетонну стежку на подвір’ї. Будемо робити це поступово».
Чи збільшився потік туристів? «Потоку нема, – каже отець Василь, – але зацікавлення храмом є. Іноземців нема (знаємо, з яких причин), але приїжджають люди з різних реґіонів України. От учора були з Одеси, іноді поляки заглядають… До нас завжди можна телефонувати і домовитися, щоб церкву відчинили. Але, щоб хтось тут постійно сидів і чекав туристів, як це є в церквах ЮНЕСКО в Польщі, такого нема. Там про це подбала держава, ці люди є штатними музейними працівниками й отримують за це платню. Наші люди щодня працюють у полі». І тут треба сказати, що зі Львова краще добиратися до цього храму по міжнародній трасі на Закарпаття через Стрий – Сколе, а в селі Мохнатому слід з’їхати з цієї траси і буде ще три-чотири кілометри поганої дороги. На жаль, такі реалії…
Храм у Маткові має два празники: Собор Пресвятої Богородиці, який святкують другого дня після Різдва, та на святого великомученика Димитрія. І саме цей другий празник у Маткові святкують більше. «Так практичніше, – говорить священик. – На Різдво всі намагаються бути вдома, бо це родинне свято. По селах люди колядують, тому не ходять по празниках, а на Дмитра, 8 листопада, ще холоду нема, люди позакінчували польові роботи, то можна празникувати. До нас приходять гості з сусідніх сіл, ми ходимо до них». І на підтвердження цих слів отець Василь показав на годинник, попросив закінчувати розмову, бо поспішав на празник у сусіднє село – це ж було свято Успіння Пресвятої Богородиці.
Хоч у день наших відвідин цього храму багато матків’ян пішло на празники до родини в сусідні села, він усе ж був заповнений, причому молодими людьми. Ця церква належить греко-католицькій громаді села, а інша – Пресвятої Трійці, що здалеку видніється на протилежній горі, належить православній громаді УАПЦ, хоч була збудована як поминальна каплиця на цвинтарі 1898 р., теж у традиційному бойківському стилі. Тоді село було багате, люди могли дозволити собі утримувати дві церкви.
…Зранку нас розбудив церковний спів: тут, у горах, у церквах правиться рано: спочатку – Утреня, потім – Служба Божа. Складається таке враження, що гори співають і моляться. А коли б ще дзвони дзвонили?!
Із дзвонами цього храму сталася цікава історія. Під час ІІ Світової війни дзвони з церков забирали й переплавляли на зброю. Прийшов такий наказ і до Маткова. Кілька ґаздів повезли дзвони в район, до Борині, але там якось зуміли домовитися, ті дзвони їм повернули. Мало того, ґазди повернулися до села вже не з двома, а з трьома дзвонами. Вирішили на якийсь час їх заховати. «Спочатку закопали їх десь поблизу церкви, потім переховували в полі. Міняли кілька разів те місце, – розповідає голова сільської ради. – Знало про це четверо людей у селі. Кажуть, що всі вони виїхали до Польщі, бо настав такий час, що для господарів були дві дороги: або в Сибір, або еміґрувати. Так і пропав слід наших дзвонів. Пробували шукати – не знайшли. Може, ще не час».
Чи десь у Польщі живуть ще ті старенькі люди, яким щось відомо про ті дзвони? Може, щось дітям-онукам своїм про це казали? Громада Маткова просить відгукнутись і допомогти відшукати дзвони. Це було би справжнім дивом, хоч уже сама церква Собору Пресвятої Богородиці і святого великомученика Димитрія є дивом бойківської дерев’яної архітектури. ■
