Анна Вінницька ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №21, 2018-05-27

Ви родом з України і щойно поселились у Кошаліні. Чи, їдучи до Польщі, Ви знали, що на Помор’ї живуть корінні українці?

Ні, не знала. До Кошаліна я з сім’єю потрапила цілком випадково. Спочатку сюди приїхав працювати мій чоловік (це аґенція по працевлаштуванню скерувала його у Кошалін). Він за професією слюсар. У Запоріжжі, звідки ми родом, працював на заводі, де конструювались двигуни, а в Кошаліні працює на підприємстві, яке робить дитячі іграшки і спортивне спорядження. Ми з дочкою приїхали сюди у серпні минулого року. Зрозуміло, що українці, як і поляки, живуть скрізь, однак я і не підозрювала, що тут живе так багато українців, переселених під час операції «Вісла». Коли моя дитина пішла до школи, там познайомилася з вчителькою-українкою, яка розповіла нам про українську домівку. Таким чином ми зустрілися з місцевими українцями. Трохи раніше, у липні, коли я приїхала сюди у 2-тижневу відпустку, блукаючи містом, потрапила на вулицю Пілсудського, де побачила вивіску «Українсько-польський центр». Я подзвонила в домофон. Пані Йоася, яка там працює, довго не відкривала двері. Потім ми все-таки познайомилися і, виходячи з центру, я залишила номер телефону свого чоловіка (так, на всяк випадок). Пощастило. сьогодні я вчителька української мови у місцевому пункті навчання. У мене два дипломи: перший – українська мова і література, а другий — англійська мова. Крім вчителювання, я також працюю перекладачем російської та англійської мови у клініці, де лікуються діти з ураженням головного мозку.

Якими були Ваші перші враження після спілкування з дітьми в пункті навчання української мови?

У мене було таке відчуття, що діти в Польщі зовсім інші, ніж в Україні. Це, мабуть, вплив не тільки школи, але й оточення, в якому вони ростуть. Скажімо, у Польщі чомусь вважається, що діти віком до 14 років ще маленькі і з ними треба бавитись, натомість в Україні трошки інакше. Моя дитина вже в першому класі зі школи додому поверталась сама. Вона знала, як сісти на автобус, у неї були свої ключі від квартири. Зараз моя дочка навчається у третьому класі і каже, що в Польщі мало хто ходить додому сам, оскільки батьки бояться, що з ними може щось трапитися.

Праця в пункті навчання дещо відрізняється від праці у школі. Чи для Вас це не шокуючий досвід? Чим відрізняється навчання в Польщі і в Україні?

Коли вчитель з України потрапляє у польську школу, це вже шок. Не повірите, але моя дитина минулого тижня легко розв’язала задачу з «х», з якою хлопчик з п’ятого класу собі не порадив. Працюючи в пункті з дітьми 3-ого класу, мусиш брати підручники для першого або другого. Справа навіть не в тому, що діти погано володіють українською мовою, а в тому, що я не можу спертися на основні знання, які дитина виносить зі школи, бо там вона просто не вчила цього. Скажімо, в Україні у першому класі дитина знає, що таке іменник, прикметник чи дієслово, вміє ці слова підкреслити, натомість у Польщі частини мови в пункті вивчають щойно в третьому класі. Тому у мене на уроці діти дуже часто сміються, адже, щоб зрозуміти про кого йде мова у казці, Діти в Польщі інші, ніж в Україні їм треба показати це образно. Справді, у наших країнах дещо різна система освіти, тим не менше, в Україні зараз усе змінюється у напрямку поділу на початкову школу, гімназію і ліцей, від чого Польща, до речі, тепер відмовляється.

За декілька місяців праці я вже бачу, що діти не дуже часто спілкуються вдома українською мовою або взагалі ніколи цього не роблять. Діти кажуть, що українською розмовляють лише з бабусями і дідусями, однак, як правило, дитина з ними бачиться один раз на тиждень (хіба що разом живуть). Навіть, якщо діти з батьками й розмовляють рідною мовою, часто це не літературна мова, а діалектна. На жаль, дитячий садок, школа чи різного роду гуртки – це польськомовне середовище.

Що Вам найважче тоді дається у праці в пункті навчання?

Мабуть, найгірше те, що дуже часто дитина приходить на урок непідготовлена. Іноді вона навіть не приносить на заняття зошита або не має чим писати, пояснюючи, що просто забула все вдома. Тоді в мене виникає питання, а чому моя дитина не забула взяти зошит чи олівець? Мабуть, тому що про це повинні також дбати батьки. Я не задаю дітям домашнього завдання, розуміючи, що найважливіше, щоб вони хотіли приходити на уроки української мови, а коли у них буде багато завдань, певно, не захочуть відвідувати занять. Тому замість домашнього завдання я прошу дітей розповісти щось на основі побаченого в телебаченні або на вулиці і дуже радію, коли дитина приходить на черговий урок, і я бачу в неї мої знання, які вона, можливо, донесла також до своїх друзів та батьків.

Фото з приватного архіву Л. Калашнікової.

На жаль, навчання української мови в пункті дуже часто вважають додатковим і таким, яке не вимагає багато
праці.

Я на своїх заняттях найчастіше використовую ноутбук: з молодшими дітьми ми дивимося цікаві казки з пісеньками, щоби малята могли також потанцювати. Єдине, що ми записуємо, це план до цієї казки, щоби батьки могли подивитися, над чим працюємо. Натомість зі старшими дітьми більше читаємо, оскільки тут величезна проблема з наголосом. Це, певного роду, моє достосування до очікувань дітей, бо ж я розумію, що діти на уроки української мови приходять після шістьох інших уроків у школі, отже є вже втомленими. На жаль, ми немов заманюємо дітей до пункту навчання. Дивує й мала активність учнів, оскільки в Україні, коли в школі проходять новорічні свята або концерти до Дня матері, то завжди є багато охочих взяти в них участь, оскільки кожен хоче себе показати. Тут трошки інакше — діти настільки втомлені, що їм на уроках української мови уже нічого не хочеться. А коли я кажу: «Давайте заспіваємо пісеньку або вивчимо якийсь віршик», то вони здивовано запитують: «То ще вчити щось треба?». Виявляється, що у Польщі діти віршиків напам’ять не вчать (а в Україні навпаки). За весь рік моя дитина в польській школі вивчила лише один віршик.

У пункті навчання додатковою нагрузкою для вчителя є підготовка дітей до різних культурних заходів.

За підготовку дітей до різних культурних заходів вчитель не дістає ніяких додаткових грошей, але і в Україні так само. Батьки кажуть, що вчителям добре, бо в них є канікули і короткий робочий день, але ніхто з них не усвідомлює собі, скільки вчитель має ще паперової роботи і скільки часу призначає на позакласну роботу. Особисто мені праця з дітьми і сам факт їхньої участі у концертах і конкурсах дає велике задоволення. Тоді ти розумієш, що твої зусилля недаремні, оскільки дитина, наприклад, стала переможцем у якомусь конкурсі. Зараз ми разом з Дарією Олешко-Антошко готуємо дітей на Дитячий фестиваль, який відбудеться незабаром у Кошаліні.

Давайте трошки змінимо тему. За неофіційними даними, у Польщі тепер проживає близько мільйона заробітчан з України і 300–500 тис. корінних українців, громадян Польщі. Буває, що українці Польщі і України співпрацюють, однак буває, що не хочуть цього робити. У чому Ви бачите відмінності між місцевими українцями і громадянами України? А що, на Вашу думку, їх єднає?

Правду кажучи, якось не дуже бачу, що може поєднувати заробітчан з України і місцевих українців. Заробітчани по 10–12 годин на день працюють, потім небагато мають часу на відпочинок. Вони навіть не мають часу погуляти по місті. Життя заробітчан крутиться навколо роботи, магазину й домівки. Можливо, деякі місцеві українці й зустрічаються з ними на роботі, однак, як не дивно, бар’єром може стати мова, оскільки одні і другі говорять по-іншому. Українці з Польщі, як правило, розмовляють своєю діалектною мовою, натомість, скажімо, на півдні України, звідки я родом, говорять російською. І якщо ти не філолог, то зрозуміти корінних українців Польщі важко, тому наш взаємний контакт — це непроста справа. Скажімо, у Кошаліні сім’ї заробітчан не посилають своїх дітей у пункт навчання української мови, хоч і мають таку можливість. Особисто я пропонувала двом сім’ям, щоб посилали туди дітей, однак поки що тільки моя дитина записана. Певно, амбіції самих батьків не такі великі, щоб після школи ще посилати дитину на додаткові заняття.

Дуже часто громадяни України місцевих українців сприймаються як поляків, оскільки з ними не порозмовляєш про економічну ситуацію України і не полаєш українського президента, як, скажімо, з українцями, які приїхали у Польщу 5 років назад. Українці з Польщі не знають так добре ані політичної, ані економічної ситуації в Україні, а це найбільше хвилює її громадян, тому немає спільних тем.

Яким чином мала б тоді відбуватися співпраця між нами?

На мою думку, платформу для співпраці повинні нам запропонувати політики. Зрозуміло, що для дорослих щось організувати дуже складно, оскільки в них своє життя і своя праця, але потрібно подбати про дітей і молодь, для яких треба проводити різного роду табори, щоб молоді українці з Польщі приїжджали в Україну не лише на два-три дні, а на тиждень-два — щойно тоді можна справді обмінятися досвідом. Скажімо, у моє рідне місто Запоріжжя дуже часто приїжджають діти з німецького міста-побратима Оберхаузена. Вони перебувають у місті два тижні, вивчають українську мову, беруть участь у спеціальній культурній програмі. Було би добре, якби такі виїзди організовувалися і для дітей, що навчаються у пунктах навчання української мови у Польщі і не тільки. Діти жили би в цей час у родинах, що могло б їх з ними зблизити. Все це повинно відбуватися за рахунок відповідних фондів та установ, оскільки родини самі цього не зорганізують.

Чи українські культурні заходи в Польщі цікаві для громадян України?

Все залежить від того, з якої частини України ці громадяни приїхали. Скажімо, «Маланку» святкують теж на заході України, а на сході про неї взагалі не знають. Люди, що дуже тяжко працювали на шахтах, не мали часу на «Маланки». Крім того, комуністична влада викорінювала українські традиції і звичаї, тому, навряд, чи ті, що приїхали зі сходу України, підуть на кошалінську «Маланку». Що стосується пісень, які співають українці в Польщі, то в Україні їх іноді співають бабусі та дідусі на весіллях. Наприклад, гурт «Шпилясті кобзарі» з Києва більш популярний за кордоном, ніж у самій Україні, оскільки в Україні його не вважають якимось винятковим. Подібно і вишита сорочка не сприймається, як щось особливе. Відомо, у кожного вона є, але більшість людей не одягає її щонеділі до церкви. Найчастіше вишиванку одягають діти на 1 вересня та останній дзвінок у кінці навчального року або на День вишиванки. Як на мене, в українців Польщі та України дещо інше розуміння культурної спадщини. Я не знаю, як це пояснити, але справа в іншому світосприйнятті. Особисто мені здається, якщо тобі щось дається легко і просто, ти перестаєш думати про те, яким воно іноді може бути складним. І коли зараз в Україні люди намагаються здобути щось, чого не мають на щодень, то вони не підуть на той же концерт, бо просто не мають грошей на білет. Вони більше переживають про те, куди подіти свою дитину влітку, оскільки самі працюють, а бабуся живе далеко. У Польщі живеться набагато легше, то ж і не дивно, що теми для спілкування такі різні.

Категорії : Розмова

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*