Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №4, 2017-01-22
Чи була альтернатива виходу України з СРСР?
Ось і цікава подробиця: виявляється, у школах країн Середньої Азії вчать, що саме їхній, умовно кажучи, стан вийшов першим з СРСР, що слава руйнівника імперії зла саме за киргизьким / казахським / узбецьким народом. Однак проста перевірка дат проголошення незалежності середньоазійських братів, споріднених нещастям, і європейських дає зрозуміти: вони були після України, але Україна була після країн Балтії і Грузії. У Грузії ішла війна, балтійці після кривавих заворушень у Вільнюсі вважали, що вони таки вже незалежні, проте осиновий кілок у Союз таки загнав Київ. Саме після 24 серпня посипався парад проголошення незалежності республік, і власне після 1 грудня, коли українці більшістю в 92% підтримали цю ідею, незалежність інших, ніж Україна, екс-республік також почали визнавати у світі. Леонідові Кравчуку приписують фразу, сказану в Біловезькій пущі Єльцину і Шушкевичеві: «Я приїхав як президент незалежної держави, маю за плечима мандат мого народу, тож Союз у будь-якій єдиній формі існувати не може». До трьох керівників мав долетіти Назарбаєв з Казахстану, але розмова у Москві з Горбачовим його спинила, тому він був поставлений перед фактом утворення 8 грудня Спільноти Незалежних Держав, от і йому нічого не залишалося, як разом з рештою президентів підтвердити це в Алма-Аті 21 грудня.
Подейкують, що Леонід Кравчук пропонував В’ячеславу Чорноволові очолити уряд, а той не погодився. Останнього можна зрозуміти. Не маючи оновленого складу парламенту, В. Чорновіл остерігався протидії з боку комуністичної більшості, т.зв. «групи 239» (з часової перспективи навіть дивно тепер, як вони злагоджено голосували: якщо вже ні то ні, і жодні міжфракційні переговори не допомагали). З іншого боку, навіть пробувати все ж було треба, бо леґендарне Кравчукове «маємо те, що маємо» залишило головою Кабміну радянського «апаратчика» і мастодонта Вітольда Фокіна (до жовтня 1992 р.), а після нього – «червоного директора» Леоніда Кучму, котрий асоціювався як повернення фронди. Уявити надзвичай активного В. Чорновола на чолі уряду при президентові Л. Кравчуку це вже була би половина справи. Натомість ми мали гіперінфляцію і повільне виповзання з того дна, до якого навіть теперішньому українському дуже далеко. Відносно того часу пам’ятним є вислів першого посла України у США Олега Білоруса про те, що якби американська економіка опинилась у стані української, вона б розпласталася, як корова на льоду.
Чи треба було виходити з СРСР? Так, це був шанс історії. І Україна скористалася ним. Загроза військової диктатури від учасників ГКЧП (государственный комитет по чрезвычайному положению СССР – ред.) звела разом голоси «групи 239» та «націоналістів» з Народної Ради, і хоч демократи в Росії перемогли путч (відчуйте, як сьогодні цей вислів звучить немов оксиморон), він показав, що далі росіянам долю у свої руки неможливо довіряти. Причому зробила це Україна чи не на останньому подиху. Як говорив перший посол Польщі в Україні Єжи Бар головній редакторці газети «День» Ларисі Івшиній, «ви були біля самого кратера вулкану, і 1991 року почали повільно від нього відповзати». Українська мова на вулицях центральної і східної території України звучала з уст хіба що прибиральниць або академіків. Чимало українців з Польщі, які вперше побували в Україні саме в ті часи, були шоковані цією повальною русифікацією, сірістю Києва, як просто одного з колишніх найбільших міст радянської імперії.
Україна реформувалася не так швидко, як країни Балтії, але вона поставила на суспільний консенсус. Усе ж, на момент її незалежності понад 11 млн. її громадян називало себе росіянами, 2001 р., коли був останній перепис, – 8 млн. Україну порівнювали з океанським великим кораблем, який розвертається повільно, проте впевнено пливе у заданому напрямку. Її бичем стали олігархи: якщо наприкінці 1990 рр. Леонід Кучма ще з НАТО мав добрі зв’язки, то, будучи заручником поглядів найбагатших людей країни, серед них і свого зятя Віктора Пінчука, почав повертати країну від «багатовекторності» до тіснішої співпраці з Росією. Клан «донецьких» в особі двічі прем’єр-міністра і потім президента Віктора Януковича лише закріпив цей розворот, наражаючи країну на небезпеки більшого формату: спершу перенесено дату виведення Чорноморського флоту Росії з Криму з 2017 на 2042 р., а потім, на тлі неспроможності армії і силових структур після Майдану протистояти окупації Криму, ми втратили наразі його і частину Донбасу. Тобто, суспільний компроміс «тихою сапою» привчив громадян УРСР бути громадянами України, однак на момент Майдану не всі українці однаково розуміли оте «буття українцем».
Довіривши країну олігархам, ми дозволили їм формувати образ дійсності, який був їм вигідний. А це – формування суспільної думки через їхні ЗМІ, які є найбільш впливовими, але водночас маніпулюють. Олігархічний «плюралізм думок» не означав, що глядач, бачачи новини на різних телеканалах у власності умовно «помаранчевого» та умовно «синьо-білого» олігарха, вийде на золоту середину і дізнається правду. А коли в практику увійшло т.зв. «джинсування», тобто розміщення політично замовних матеріалів у пресі, в сюжетах у ТБ і новинах у радіо, то в голові у людини, яка це все споживає, мав творитися справжній розгардіяш, а не чітко сформований погляд, куди треба йти країні, і з ким. Як сказала в розмові зі мною одна з найкращих медіа-критиків Наталія Лигачова, «свобода слова [яка в 1990 рр. існувала реально в Україні – Р.К.] перетворилася на свободу корупційних можливостей: хто більше заплатив, той і потрапив на телеканал».
Сьогодні Україна має добрі закони, але вони не працюють. Не запущені судова реформа і реформа медіа-власності, які мають зробити так, щоби власник топового телеканалу не боявся попасти в суд за сфабрикованою справою. А те, що цей власник десятиліттями сприяв у розмиванні мозку громадян і, м’яко кажучи, не сприяв творенню громадянського суспільства, йому наразі виливається боком. Україна, як Мюнхгаузен, черговий раз витягує себе за волосся з болота. Вочевидь, таки витягне. Питання в тому, що постійна непоспішність у вирішенні нагальних питань коштує їй щораз дорожче: дуже часто ми намагаємося пройти тихим кроком там, де треба робити стрибок і цивілізаційний ривок. Чимало слів про це сказав, наприклад, історик Ярослав Грицак, який переконує, що Україна має поставити собі у завдання увійти до 25% найбільш успішних країн світу. Лишень коли про це говорять популісти на кшталт Юлії Тимошенко чи Міхаїла Саакашвілі, то в цю перспективу вірити важко. Пошуки українського Вашингтона тривають. ■
